Розмова з художником у його київській майстерні.

Учасники розмови:

Юрій Каплун, нотаріус

Костянтин Клімашенко, співвласник мережі книжковх магазинів КС.

Ната Катериненко, журналістка. 

Першою до майстерні Василя Цаголова прийшла Ната Катериненко. “Квартира нова, порожня”, – показав їй простір Вася. Пил від свіжого ремонту осісти не встиг. Одна картина на всю стіну розтягнута, поруч – меншого розміру біле полотно. Хтось постукав у двері, Вася до дверей подався, інші люди увійшли в майстерню художника, і біле полотно гучно впало. «Вітер віє!» – вигукнув, радісно вказуючи на полотно, нотаріус Юрій Каплун. Дістав воду із пакета, показав її Васі і урочтисто мовив: «Питиму воду!».

 

 

Клімашенко (виправляючи приятеля): Горілку.

Каплун: Нездійсненна мрія! (вказуючи на картину, що закрила всю стіну майстерні) Це оформлення стіни чи картина?

Цаголов: Картина.

Сіли на диван гості, напої та їжу на столі розставили, заговорили про проєкти Цаголова.

 

 

Цаголов (пояснюючи сюжет настінної роботи): Це Росія очима іноземця. Тут усі штампи, з якими асоціюється ця країна – і бухло є, і дівчатка, і поліцейські атрибути. Все є.

Катериненко: Твої роботи занадто радикальні для обивателя.

Цаголов: Рівень сприйняття мистецтва має бути різним. Обиватель тяжіє до салону, а я цього не хочу.

Каплун: Відкидаєте обивателя?

Цаголов: Іду назустріч, граючи на масових стереотипах, використовуючи еротику, насильство. Але водночас іронізую над цим, абсурдизую простір. Коли став дорослим художником, зрозумів: треба робити те, що багато кого цікавить, а не просто реалізовувати свій внутрішній світ. Намагаюся, щоб у мене нічого свого не було.

У сюжетах, у письмі немає радикалізму. Радикалізм – коли самого живопису як такого немає – у просвітах зображення. Для мене це самовираження. Стиль справляє враження ескізності, але в ескізі ці просвіти відповідають якійсь академічній логіці. Вся поверхня поцяткована ними, і саме тіло живопису девальвується. Подвійна річ виходить.

Якщо ці просвіти сприймати буквально, то в них є моє розуміння живописної культури, поверхні полотна та як з ним працювати. Якщо полотно повністю записане фарбою, мене воно не дихає, це негігієнічно.

І річ не в шарі фарб. З одного боку, є академічна культура, яка передбачає певне письмо, з іншого – мені важливо, щоб не було просторової ями. Ці дірки сплощують картинку, нівелюють просторову яму.

Каплун: Дірки в роботі підказані інтуїцією?

Цаголов: Це розрахунок та інтуїція разом.

Катериненко: Ти говориш про салон, про комерційне мистецтво, але контемпорарі-арт, представником якого ти є, сьогодні – мейнстрім. Ваше мистецтво стало нормою і салон на ринку – це ви.

Цаголов: Це результат багаторічного тренування публіки. На початку всі плювалися на наші експерименти, тепер звикли.

Клімашенко (вказуючи на величезне полотно Цаголова): Зараз багато художників продають роботи за метрами.

Цаголов (тихо): Я – ні. Я – за дециметрами.

Засміявся народ в майстерні над жартом Васі Цаголова, легко стало людям, радісно.

 

 

Клімашенко (продовжуючи крізь загальний сміх): Ринок упав, але багато хто хоче продавати роботи за рівнем 2008-го року.

Цаголов: Я до останнього тримав планку, бо для мене живопис – це не бізнес. Не печу картини, як млинці, не ганяюсь за кількістю. Одну-дві роботи продам – і мені цього достатньо. Для мене важливіше робити хорошу роботу, якісну, іміджеву.

Каплун: А з галереями працюєте? Не так часто буває, щоб митець працював сам по собі.

Цаголов: Я маю сумний досвід співпраці з галереями. Мені шкода галеристів та художників. З гарного проєкту галереї поступово перетворюються на незрозуміло що. Галерея – не завод, де можна міняти робітників. Просто галерея, просто стіни – це ніщо. Добру галерею робить добрий художник. Галеристи часто дискредитують себе то недоплатою грошей, то невиконанням зобов’язань, і мені як дорослій людині не хочеться наступати всоте на ці граблі. Якщо галерея хоче брати участь у міжнародних проєктах, потрібна репутація, художники, проєкти, історія і краще з художниками мати добрі стосунки. Бізнес у мистецтві – це тривалий процес. У ньому можна зірок із неба не хапати, але головне – не помилятися.

Катериненко: Які твої вимоги до галериста?

Цаголов: Він сам має бути цікавою людиною та вміти працювати з перспективою на ярмарки, виставки. Не так, як на початку 90-х на Андріївському – галереї започаткував, двері відчинив, хтось зайшов, купив картинку, і галерист живе з цього місяць. З якимись митцями це працює і сьогодні, але не з нами. Сьогодні працювати у ролі весільного генерала не цікаво. Єдине місце, де я сьогодні виставляюся – «Пінчукартцентр» та «Арсенал». Це гарантії – свідомо нормальне ставлення обивателя, преси та колекціонерів.

 

 

Катериненко: Давай повернемося в кінець 1980-х початок 90-х.

Цаголов: До відкриття Центру Сороса – це був кошмар!

Катериненко: Але саме в цей час кошмару і почалося бродіння у сучасному українському мистецтві.

Цаголов: Може, кінцем вісімдесятих років хтось і пишається, але я соромлюся цього періоду. Роботи були може й талановиті, але великі та безглузді – ні в тин, ні в ворота, самопал поза світовим контекстом та часом. До 90-х я рухався наосліп. У 90-х настав період, коли стежив за всім, що відбувається у світі, і намагався відповідати цьому. Зараз хочу робити те, що хочу, не озираючись на тенденції та думки про те, чи подобаються мої роботи комусь, чи ні. Настає період, коли ти відповідаєш за те, що робиш. Вже немає часу на те, щоб завтра щось переписати та зробити геніально.

Клімашенко: Кожен художник вважає себе геніальним, і кожен хоче залишити певну спадщину, чи не прикро вам, що за двадцять років ви напишете невелику кількість робіт? Обмежуючи себе, ви обмежуєте поціновувачів вашого таланту.

Цаголов: Якщо я поміняю манеру письма, можу робити більше, грубо кажучи – фарбувати з лівого кута у правий. Але поки що манеру не хочу міняти, тому що вона дозволяє мені демонструвати те, що я вмію, й інший так не зробить при всій видимій легкості моїх робіт. Вони – результат, який не так швидко дається. Можу писати багато, але тоді багато зіпсую. Тут потрібний самоконтроль. Це як ієрогліфи – головне не кількість, а точність. Хочу отримувати від роботи насолоду. Плюс у мене алергія на розріджувач, і я практично пишу без нього. Почасти це сформувало манеру – не робити нічого зайвого. Це не самовпевненість. Просто є, межа, яку не варто переступати. У такому разі ступінь закінченості тієї чи іншої картини для колекціонера та глядача є переконливим.

 

 

Каплун: Галерея обмежує свободу художника.

Цаголов: Звичайно. Галеристові потрібно багато та дешево. Але від нього художнику потрібні гарантії – стабільність, участь у виставках тут та за кордоном. Галеристи воліють працювати з молодими. Їм вигідніше комусь втюхати їхні роботи по 200-300 доларів або по тисячі, і казати, що старі здохли, а у цих все ще попереду. Але у мистецтві немає завтра, немає віку. Ти на сцені, ти щось робиш, і нема сенсу робити знижки на вік. Ми беремо участь в одних виставках, в одному часі живемо, і якщо молода людина розуміє це, вона – молодець.

Клімашенко: Для галерей – це бізнес, вони беруть шлях найменшого спротиву, де можна заробити гроші. Співпрацювати з вами складніше, ви особистість, що сформувалася, з вами потрібно домовитися і задовольнити ваші амбіції. І економічно та морально це складно, тому простіше взяти хлопчика, бажання якого можна ігнорувати.  Вам не скажеш, як писати картину.

Цаголов: Якщо якась українська галерея запропонує мені жорсткий ексклюзив, він мені не потрібний. Але якщо запропонує Саатчі або Тейд Галері, це зовсім інша річ.

Катериненко: Йдеться про статус?

Цаголов: Логіка розвитку така: виставки у найкращих місцях збільшують вартість робіт художника. Це не тому, що я так хочу, так має бути. Іноді беру участь у виставках з якихось міркувань інших, не меркантильних.

 

 

Катериненко: Ти проти салону. Поясни – що таке салон?

Цаголов: Коли починається у творчості пробуксування та халтура – це салон. Творчість – це не бізнес, тут головне не продати, а робити хороші роботи. Бувають випадки, коли приходить людина, і я відмовляюсь їй продати картини. Якщо я бачу, що для покупця – придбання моєї роботи – не свято, то не захочу її продавати. Жоден нормальний галерист не зв’яжеться з таким художником.

Каплун: Якщо говорити про бунт, шокування публіки.

Цаголов: Є внутрішній бунт. Я живу в реальному світі й будь-яка держава завжди агресивна до художника. Не скажу, що мене хтось чіпає, але сама атмосфера життя може бути гіршою, ніж боротьба з конкретним явищем, і в роботах цей бунт вилазить. Я реагую по-своєму на все, що відбувається.

Для мене робота – найбільша розвага. У побуті я нудний, нецікавий, а весь екстрим вилазить в роботі. У мене навіть вдома житло звичайної людини, нічого не нагадує про художника, бо мої роботи когось поруч можуть напружувати. Я бережу оточуючих. Та й потім, мені цікаво жити в паралельних світах – побуту і творчості, переходити з одного до іншого.

 

 

Катериненко: Що відбувається із сучасним мистецтвом сьогодні? Чому радикалізму майже немає?

Цаголов: Тому що всім треба виживати. Як можна бути радикалом? Посадять – і все. Для мене мистецтво – це езопова мова. Це ж не плакат, щоби переносити реальне життя на полотно. Навіть якщо взяти якусь подію, вона має певний контекст, є важелі, які його стимулюють, є багато складників. Це багатоплановий сюжет. Не можу говорити тільки про щось одне, хочу бачити картинку з усіх сторін. Потрібно бути інтелектуалом, але текст ніколи не замінить ремесло. Деякі байдуже ставляться до вміння, але через уміння відбувається посвята в художники. Текст з безформного алмазу робить діамант, але він як інструмент для мене нічого не означає, тому що вміння – це сам алмаз.

Катериненко: Але ти соціальний художник, бо смикаєш за ті мотузки, на яких тримається соціум.

Цаголов: Для мене соціальний та сучасний – це синоніми. Мене дивують колекціонери, які збирають антикваріат чи західне мистецтво. Я художник цієї країни, належу до цього часу, простору і у своїх роботах відбиваю сучасне життя. Колекціонери, які збирають сучасне мистецтво, своїми колекціями вписують наші роботи в історію країни.

І пауза зависла після цих слів в майстерні художника. «Перший художник, з яким ми так невтішно мовчимо», – порушила тишу Ната Катериненко. «Мовчання – це як дірки у моїх картинах», – усміхнувся Вася Цаголов.

 

 

Матеріал створено за підтримки Юрія Каплуна та Костянтина Клімашенка.