Юрій і Людмила Каплун (Київ), Костянтин Клімашенко (Київ), Катерина Сита (Київ), Ната Катериненко (Київ) в гостях у галериста Андрія Триліського (Київ).

Тихо спустилися люди в Галерею РА. Напівпідвал. У ньому — дві зали. В одній — напівтемрява в центрі і направлене світло на стіни з картинами. Барна стійка. В іншій — Андрій Триліський. Розважлива людина. М’яко дивиться Андрій. Привітно. А люди проходжаються. Вино грузинське відкорковують.

Катериненко (Cідаючи за стіл): РА — одна з найстаріших галерей Києва. З чого все починалося?

Триліський: Галерей, які відкрилися в 90-і і не змінювали свою адресу, в Києві не залишилося. Ми, напевно, єдині. Я починав свою галерею з вулиці. Жив біля метро «Площа Толстого», і мій друг, художник Володимир Попов, попросив продавати його роботи в переході.

Потім я вийшов на Андріївський узвіз. 14-15 квітня 1985-го року там дозволили провести перший вернісаж. Пам’ятаю, йшов сніг і ходив так званий «блакитний патруль» — старі творці зі Спілки художників з блакитними пов’язками і дядько-міліціонер. Вони виконували роль цензорів, знімали з вернісажу роботи художників. Я допомагав тоді групі POPAL (Володимир Попов і Олександр Алексєєв). На одній з акварелей Алексєєва був зображений фіолетовий місяць, і цензор сказав, що її треба зняти, бо  такого місяця не буває.

Катериненко: Виходить, що багато художників, які сьогодні знаходяться в галерейному і музейному просторі, починали з торгів на Андріївському узвозі?

Клімашенко (Занурюючись в 80-і роки): Недалеко від площі Толстого, на перетині вулиць Саксаганського та Червоноармійської тоді був антикварний магазин. Грошей у мене не було, але я любив ходити по комісіонках. І коли почув там, що хтось принесе картини за божевільну для мене ціну — більше 1000 рублів, зрозумів, що картина і в нашому Радянському Союзі має цінність. Тепер, коли бачу роботи старих майстрів, завжди згадую цей комісійний магазин і ту розмову.

Людмила: До речі, в цьому ж магазинчику за перші мої декретні ми з Юрою придбали нашу першу картину, яка досі є в колекції.

Каплун (З ностальгією): Цей магазинчик навчив мене принципові — якщо тобі щось хочеться, бери зараз. Побачив там імпресіоністську картину за 100 рублів — мою місячну зарплатню — і не купив її. Пройшли десятиліття, а я досі шкодую, що цього не зробив.

Триліський: Знакове місце цей магазин. Пам’ятаю, одній пані не вистачало грошей, і вона вирішила віднести туди бронзового коня, що стояв на шафі. Коли експерт їй сказав: «Зараз ми можемо дати тільки десять тисяч рублів», вона схопила коня і втекла. Виявилося, це була частина батальної сцени майстра, який працював в епоху Наполеона.

Клімашенко: Десять тисяч рублів в той час – це дві машини «Жигулі»!

Катериненко: Але ми ж про історію галереї! 

Триліський: Ми ж до цього підходимо! В кінці 80-х я був молодим фахівцем-інженером. Зарплата 115 рублів, в 90-і інженерам підвищили до 300…

Клімашенко: Це вже греби гроші лопатою!

Триліський (Продовжуючи тему): А на картинах тоді можна було заробити до тисячі рублів. Це було за часів перебудови. На початку 90-х в Україну стала приїжджати діаспора, і тому виник великий інтерес до живопису.

Клімашенко (Критикуючи): Але за нормальні гроші тоді ніхто не купував. Вони хотіли за 10 доларів купити собі Рафаеля.

Триліський (Уточнюючи): За долар хотіли. У 89-му на Андріївському узвозі стояли так звані «утюги» та «мишатники», а я, фактично, був першою людиною з картинами. Мені художники самі почали приносити свої роботи.

Клімашенко: Ганяла вас влада?

Триліський: І менти, і рекет. Але у нас була надійна криша. У 90-і у мене з’явився партнер, і ми з ним відкрили Галерею РА. Знайшли тоді віддалене від туристичних маршрутів приміщення на вулиці Богдана Хмельницького, 32. Це був страшний підвал, без підлоги, де в одному залі жили бомжі, в іншому був склад якогось фонду. До речі, ми продовжували виходити на Андріївський навіть коли з’явилася галерея, щоб залучити клієнтів.

Катериненко (Здивовано): Це такий спосіб піару?

Триліський: Так. Ми виносили недорогі роботи, в порівнянні з ціною середньої картини в галереї.

Зіна: Як тоді формувався підбір авторів, з якими галерея починала працювати?

Триліський: Спочатку я виставляв роботи друзів, потім брав когось за їхньою порадою, а потім і сам став помічати щось цікаве. Почали з кураторської роботи, колективних виставок. Ми взяли напрям сучасного мистецтва, і дев’яносто п’ять відсотків наших покупців були іноземцями.

Катериненко (До колекціонерів): Костю, Юро, де ви були, коли відкривалися перші галереї?

Клімашенко (З гордістю): П’ятнадцять років тому ми відкрили першу в Києві книгарню на Петрівці, яка торгувала не з прилавку, а з відкритим доступом, де людина могла ходити і вибирати літературу самостійно.

Каплун: Мене картини цікавили тільки в якості прикраси інтер’єру. Мати картин більше, ніж можна розмістити на стінах, здавалося тоді недоцільним. Хоча дуже цікавився фотографією, антикваріатом.

Катериненко: Андрію, в той час взагалі була в соціумі така фігура як український колекціонер?

Триліський: Мої перші покупці — інженери, лікарі, тобто, радянські колекціонери. Інтелігенція. Хороші роботи коштували триста рублів — їх середня півторамісячна зарплата.

Катериненко: Якщо говорити про той час, то відомо, що колекціонери не наважувалися афішувати свою пристрасть до образотворчого мистецтва, бо ними могли зацікавитися органи. Коли ти відчув, що ситуація змінилася і колекціонування стало престижним заняттям?

Триліський: Мистецтво — не предмет першої необхідності, на нього впливає соціально-політична ситуація. Наприклад, 1998 рік був переломним. Дефолт. Багато бізнесменів, як наші, так і іноземці, втратили бізнес. Це були ще бандитські часи…

Клімашенко (Зі знанням справи): Зараз теж бандитський час!

Триліський: …і ті, хто зберіг свої фінанси в кінці 90-х, стали частіше виїжджати на Захід. Вони відвідували музеї, галереї, і з часом ставали більш освіченими. Заможні люди стали розуміти, що мати в інтер’єрі національних художників — це престижно, і поступово стали відкрито купувати картини українських авторів.

Катериненко: Чи вплинули галереї на формування українського колекціонера?

Клімашенко (Емоційно, замість Трилісського): Галереї сформували ринок, стали допомагати художникам просувати роботи. Є такий чудовий вираз: «середа формує п’ятницю». Спочатку сформувався український ринок, а потім він став формувати касту колекціонерів, яким ніхто професійно не розповість про їхній інтерес, крім галериста, арт-дилера і мистецтвознавця.

Каплун (Захоплено): Саме наявність галерей сформувала мій інтерес до мистецтва як колекціонера. Якби їх не було, я б сьогодні картини не купував. Спершу я потрапив в галерею «Неф», про яку всі вже забули. Галерист Марія Трошина спробувала зацікавити мене мистецтвом, і їй це вдалося. Перші покупки колекціонера я зробив десь в 91-у саме в «Нефі». Але галеристи зі мною як з колекціонером працюють досі. Мені пояснюють, хто є хто в українському мистецтві. Для мене спілкування з ними — своєрідний лікнеп.

Катериненко: Костю, я знаю, що ти нечасто купуєш роботи в галереях.

Клімашенко: Навпаки. Зараз у багатьох галереях картини дешевші, ніж продають самі художники, тому що вони настільки засліплені собою, що пропонують їх за шалені гроші, якщо знають, що я як колекціонер купую роботи в галереях і на аукціонах, то дві-три тисячі доларів накидають зверху.

Каплун: Я купую на аукціонах в тому випадку, якщо художник до періоду, до якого належить картина, що виставляється,  не повернеться.

Клімашенко: Але є художники, які можуть і через сім років намалювати десяту компіляцію своєї ранньої роботи.

Триліський (До народу): Вино відкривати?

Народ: Чай.

Катериненко: А ти, Андрію, хочеш вина?

Триліський: Один не буду.

Катериненко : Я з тобою вип’ю.

Каплун: І я 5 грамів!

Відкрив Трилісський бутель. Налив. Всім. Всі пити стали.

Катериненко (Спробувавши червоного): Андрію, я не раз чула від колекціонерів висловлювання про те, що в твоїй галереї занадто висока ціна на роботи художників.

Триліський: Чому ж. Моя дружба з художниками дозволяє мені виставляти роботи за тими ж цінами, що і в майстернях. А в колекції галереї є роботи, які ми можемо запропонувати іноді і за нижчою вартістю, ніж коштують картини відомих художників на арт-ринку.

Клімашенко (Продовжуючи тему ціни мистецтва): Є ще поняття розміру. Не секрет, що багато художників продають шпалери, а не картини, кажуть: «Взагалі у мене метр квадратний коштує від 6000 до 8000 євро».

Триліський: Кожен художник сам собі господар.

Клімашенко (Розбризкуючи емоції): Ми йдемо на Бесарабку, купуємо часник. Нам кажуть: «Тобі, так і бути, по п’ять рублів віддам, весь день по сто продавав, а тобі — по п’ять, тому що ти — хороший». Хто ж не відчує тут каверзи? З художником те ж саме. Є ті, хто говорить: «У мене квадратний метр коштує п’ятнадцять тисяч доларів. Тобі — знижка двадцять відсотків, продам за дванадцять». Ціни зросли за рахунок того, що більшість успішних художників почали продавати картини за метрами. У Савадова два на три метри — мінімальна робота. Це шість метрів. Ну звичайно вона 60 тисяч повинна коштувати. Більш того, ці художники вже розучилися малювати маленькі роботи. А взяти, наприклад, роботу Криволапа п’ять на вісім метрів на «Арт-Києві». 40 квадратних метрів! Її треба на козлах малювати, і вона практично не може бути застосована ніде! (Кидаючи репліку у безмежний простір) Панове художники, палаци вже заповнені вашими роботами! Де їх можна ще вішати?

Катериненко (Дивуючись): Костя, ти говориш про Бесарабку, але художники ж — інтелігентні люди!

Клімашенко (Ласкаво дорікаючи Наті): Мама моя! Коли справа грошей стосується, вся інтелігентність кудись іде.

Каплун (Змінюючи тему): Цікаво, а як на Заході працюють галереї?

Триліський: Навіть якщо галерея приватна, для неї є державні та грантові програми підтримки. В Америці після урагану Сенді один з колекціонерів, чия галерея не постраждала, створив фонд допомоги постраждалим галереям. Там інший менталітет. У Польщі муніципальній галереї маленького міста виділяються гроші на закупівлю робіт, щоб вона могла закуповувати картини дорогих польських художників.

Каплун: На ​​Заході художник, працюючи з галереєю, укладає з нею контракт, який порушити не має права. В Україні така практика є?

Триліський: Так. Але я в контракти в нашій країні не вірю. При мені з майстерні, минаючи галерею, купували роботу художника, який був на контракті з іншою галереєю. Галерею РА я створив в тридцять років. Зі мною працюють художники мого покоління. З багатьма з них у мене дружні стосунки, з кимось — приятельські. Хто навчився бути порядною людиною тоді, 20 років тому, таким і залишиться. Так, за час роботи галереї я зустрічав непорядних художників. Я їх знаю, але не завжди ми про них говоримо вголос.

Каплун: Наприклад, ти говориш художнику «Хочу, щоб ти працював через мене, щоб Каплун до тебе додому не приходив, не купував»?

Трилиський: Є порядність художника, а є порядність галериста або арт-дилера. Ось історія: один художник на початку 90-х приніс в галерею на Андріївському узвозі роботу за 200 доларів. Йому кажуть: роботу купують, але ціну треба опустити до ста. Він погодився, а потім дізнався, що цю роботу продали за 800. І з цією галереєю художник більше не працював.

Катериненко: Багато хто акцентує на тому, що мистецтво — це інвестиції. Андрій, перед тобою сидять два колекціонери. Ти можеш гарантувати, що роботи, які виставлені в твоїй галереї будуть рости в ціні?

Клімашенко: Ніхто не може гарантувати.

Триліський: Є як мінімум один, пішов з життя художник…

Клімашенко (Перебиваючи): Тих, хто пішов з життя, давайте не чіпати, на них ринок реагує інакше.

Триліський: Не на всіх. Багато забутих. Адже їх треба показувати, про них треба нагадувати. Цим повинні займатися і галеристи, і сім’я, і ​​критики, і мистецтвознавці. Але на Гейко, наприклад, ціна буде тільки підніматися, тому що йому не дадуть піти Сільваші, Кривенко, Криволап, Животков. Гейко в їхній когорті один з найкращих у живописі і найсильніших за «академізмом», і ціна на нього буде рости. Те, що зараз можна купити за п’ять-шість тисяч, буде коштувати десять-п’ятнадцять за умови кращої економічної ситуації. Ми Цаголова продавали за шість тисяч, не могли продати. А зараз він просить п’ятдесят-шістдесят тисяч за картину.

Клімашенко (переконано): З такими цінами Цаголов розвиватися як художник не буде. Якщо художник не продає картини, йому немає сенсу малювати. Чи багато людей зараз в країні, здатних купити його за такі ціни? Ні. У тих, хто може дозволити собі, Цаголов вже є в кількості від двох до п’яти картин. Мені кажуть, що на заході України є колекціонер, у якого сімдесят картин Криволапа, і останню роботу він купив за сімдесят тисяч доларів. Я тільки сміюся, тому що якщо у нього сімдесят картин Криволапа, то дев’яносто відсотків з них він купував безпосередньо у художника. І уявити, що він купив сімдесят першу роботу за цю суму, неможливо. Ройтбурд п’ятий рік продає Тігіпко роботу за п’ятдесят тисяч. Ця робота стоїть в майстерні, а Тігіпко досі хоче її купити. Для нашого ринку ці ціни немислимі. П’ять років тому була інша ситуація, і Тігіпко був інший. Зараз в країні гроші у людей, які в мистецтві взагалі нічого не розуміють. Їм мистецтво не потрібно, тому що якщо через два роки їх прийдуть вбивати, картиною голову не прикриєш.

Триліський: Я не можу сказати, що ціни на роботи художників невиправдано високі. Якби тут була нормальна економічна ситуація, і були гроші, як у Москві чи Нью-Йорку, то п’ятдесят-сімдесят — не така висока ціна.

Катериненко: Який вихід з цієї ситуації? Що робити художнику, якщо ринок не здатний задовольнити його фінансові можливості.

Клімашенко: Ціна квартири на Хрещатику — два з половиною мільйони доларів. Вона стоїть і не продається. Що роблять дилери? Знижують ціну.

Катериненко: А галеристу що робити, якщо художник не хоче ціну знижувати?

Триліський: Тоді галерист почне шукати молодих, адекватних за цінами, талановитих, цікавих художників.

Примітки:

POPAL — група, заснована колишніми киянами: художниками Володимиром Поповим і Олександром Алексєєвим. На початку 90-х вони емігрували до Західної Європи. Зараз живуть в Австрії. Створюють мультимедійні проекти (фото, колаж, живопис, відео, інсталяції).

Утюги — люди, які «утюжили» іноземців, виманюючи у них гроші, речі тощо.

Мишатники — продавці, що працюють на Андріївському узвозі за столами з матрьошками, шапками, радянськими сувенірами, які розраховують на інтерес іноземних гостей.

«Неф» — галерея на території Києво-Печерської лаври. Засновники — Марія Трошина, Сергій Марус, Ірина Вештак-Остроменська. Почала свою діяльність з 1993 року. Галерея була орієнтована на так званий «духовний» напрямок. Експонувала твори художників творчого об’єднання, названого також «Неф».