EN RU

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Юрій і Людмила Каплун (Київ), Костянтин Клімашенко (Київ), Катерина Сита (Київ), Ната Катериненко (Київ) в гостях у галериста Андрія Трилісського (Мукачево-Київ).

Тихо спустилися люди в Галерею РА. Напівпідвал. У ньому — дві зали. В одній — напівтемрява в центрі і направлене світло на стіни з картинами. Барна стійка. В іншій — Андрій Триліський. Розважлива людина. М’яко дивиться Андрій. Привітно. А люди проходжаються. Вино грузинське відкорковують.

Катериненко (Cідаючи за стіл): РА — одна з найстаріших галерей Києва. З чого все починалося?

Трилісський: Галерей, які відкрилися в 90-і і не змінювали свою адресу, в Києві не залишилося. Ми, напевно, єдині. Я починав свою галерею з вулиці. Жив біля метро «Площа Толстого», і мій друг, художник Володимир Попов, попросив продавати його роботи в переході.

Потім я вийшов на Андріївський узвіз. 14-15 квітня 1985-го року там дозволили провести перший вернісаж. Пам’ятаю, йшов сніг і ходив так званий «блакитний патруль» — старі творці зі Спілки художників з блакитними пов’язками і дядько-міліціонер. Вони виконували роль цензорів, знімали з вернісажу роботи художників. Я допомагав тоді групі POPAL (Володимир Попов і Олександр Алексєєв). На одній з акварелей Алексєєва був зображений фіолетовий місяць, і цензор сказав, що її треба зняти, бо  такого місяця не буває.

Катериненко: Виходить, що багато художників, які сьогодні знаходяться в галерейному і музейному просторі, починали з торгів на Андріївському узвозі?

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Клімашенко (Занурюючись в 80-і роки): Недалеко від площі Толстого, на перетині вулиць Саксаганського та Червоноармійської тоді був антикварний магазин. Грошей у мене не було, але я любив ходити по комісіонках. І коли почув там, що хтось принесе картини за божевільну для мене ціну — більше 1000 рублів, зрозумів, що картина і в нашому Радянському Союзі має цінність. Тепер, коли бачу роботи старих майстрів, завжди згадую цей комісійний магазин і ту розмову.

Людмила: До речі, в цьому ж магазинчику за перші мої декретні ми з Юрою придбали нашу першу картину, яка досі є в колекції.

Каплун (З ностальгією): Цей магазинчик навчив мене принципові — якщо тобі щось хочеться, бери зараз. Побачив там імпресіоністську картину за 100 рублів — мою місячну зарплатню — і не купив її. Пройшли десятиліття, а я досі шкодую, що цього не зробив.

Трилісський: Знакове місце цей магазин. Пам’ятаю, одній пані не вистачало грошей, і вона вирішила віднести туди бронзового коня, що стояв на шафі. Коли експерт їй сказав: «Зараз ми можемо дати тільки десять тисяч рублів», вона схопила коня і втекла. Виявилося, це була частина батальної сцени майстра, який працював в епоху Наполеона.

Клімашенко: Десять тисяч рублів в той час — це дві машини «Жигулі»!

Катериненко: Але ми ж про історію галереї! 

Трилісський: Ми ж до цього підходимо! В кінці 80-х я був молодим фахівцем-інженером. Зарплата 115 рублів, в 90-і інженерам підвищили до 300…

Клімашенко: Це вже греби гроші лопатою!

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Трилісський (Продовжуючи тему): А на картинах тоді можна було заробити до тисячі рублів. Це було за часів перебудови. На початку 90-х в Україну стала приїжджати діаспора, і тому виник великий інтерес до живопису.

Клімашенко (Критикуючи): Але за нормальні гроші тоді ніхто не купував. Вони хотіли за 10 доларів купити собі Рафаеля.

Трилісський (Уточнюючи): За долар хотіли. У 89-му на Андріївському узвозі стояли так звані «утюги» та «мишатники», а я, фактично, був першою людиною з картинами. Мені художники самі почали приносити свої роботи.

Клімашенко: Ганяла вас влада?

Трилісський: І менти, і рекет. Але у нас була надійна криша. У 90-і у мене з’явився партнер, і ми з ним відкрили Галерею РА. Знайшли тоді віддалене від туристичних маршрутів приміщення на вулиці Богдана Хмельницького, 32. Це був страшний підвал, без підлоги, де в одному залі жили бомжі, в іншому був склад якогось фонду. До речі, ми продовжували виходити на Андріївський навіть коли з’явилася галерея, щоб залучити клієнтів.

Катериненко (Здивовано): Це такий спосіб піару?

Трилісський: Так. Ми виносили недорогі роботи, в порівнянні з ціною середньої картини в галереї.

Зіна: Як тоді формувався підбір авторів, з якими галерея починала працювати?

Трилісський: Спочатку я виставляв роботи друзів, потім брав когось за їхньою порадою, а потім і сам став помічати щось цікаве. Почали з кураторської роботи, колективних виставок. Ми взяли напрям сучасного мистецтва, і дев’яносто п’ять відсотків наших покупців були іноземцями.

Катериненко (До колекціонерів): Костю, Юро, де ви були, коли відкривалися перші галереї?

Клімашенко (З гордістю): П’ятнадцять років тому ми відкрили першу в Києві книгарню на Петрівці, яка торгувала не з прилавку, а з відкритим доступом, де людина могла ходити і вибирати літературу самостійно.

Каплун: Мене картини цікавили тільки в якості прикраси інтер’єру. Мати картин більше, ніж можна розмістити на стінах, здавалося тоді недоцільним. Хоча дуже цікавився фотографією, антикваріатом.

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Катериненко: Андрію, в той час взагалі була в соціумі така фігура як український колекціонер?

Трилісський: Мої перші покупці — інженери, лікарі, тобто, радянські колекціонери. Інтелігенція. Хороші роботи коштували триста рублів — їх середня півторамісячна зарплата.

Катериненко: Якщо говорити про той час, то відомо, що колекціонери не наважувалися афішувати свою пристрасть до образотворчого мистецтва, бо ними могли зацікавитися органи. Коли ти відчув, що ситуація змінилася і колекціонування стало престижним заняттям?

Трилісський: Мистецтво — не предмет першої необхідності, на нього впливає соціально-політична ситуація. Наприклад, 1998 рік був переломним. Дефолт. Багато бізнесменів, як наші, так і іноземці, втратили бізнес. Це були ще бандитські часи…

Клімашенко (Зі знанням справи): Зараз теж бандитський час!

Трилісський: …і ті, хто зберіг свої фінанси в кінці 90-х, стали частіше виїжджати на Захід. Вони відвідували музеї, галереї, і з часом ставали більш освіченими. Заможні люди стали розуміти, що мати в інтер’єрі національних художників — це престижно, і поступово стали відкрито купувати картини українських авторів.

Катериненко: Чи вплинули галереї на формування українського колекціонера?

Клімашенко (Емоційно, замість Трилісського): Галереї сформували ринок, стали допомагати художникам просувати роботи. Є такий чудовий вираз: «середа формує п’ятницю». Спочатку сформувався український ринок, а потім він став формувати касту колекціонерів, яким ніхто професійно не розповість про їхній інтерес, крім галериста, арт-дилера і мистецтвознавця.

Каплун (Захоплено): Саме наявність галерей сформувала мій інтерес до мистецтва як колекціонера. Якби їх не було, я б сьогодні картини не купував. Спершу я потрапив в галерею «Неф», про яку всі вже забули. Галерист Марія Трошина спробувала зацікавити мене мистецтвом, і їй це вдалося. Перші покупки колекціонера я зробив десь в 91-у саме в «Нефі». Але галеристи зі мною як з колекціонером працюють досі. Мені пояснюють, хто є хто в українському мистецтві. Для мене спілкування з ними — своєрідний лікнеп.

Катериненко: Костю, я знаю, що ти нечасто купуєш роботи в галереях.

Клімашенко: Навпаки. Зараз у багатьох галереях картини дешевші, ніж продають самі художники, тому що вони настільки засліплені собою, що пропонують їх за шалені гроші, якщо знають, що я як колекціонер купую роботи в галереях і на аукціонах, то дві-три тисячі доларів накидають зверху.

Каплун: Я купую на аукціонах в тому випадку, якщо художник до періоду, до якого належить картина, що виставляється,  не повернеться.

Клімашенко: Але є художники, які можуть і через сім років намалювати десяту компіляцію своєї ранньої роботи.

Трилісський (До народу): Вино відкривати?

Народ: Чай.

Катериненко: А ти, Андрію, хочеш вина?

Трилісський: Один не буду.

Катериненко : Я з тобою вип’ю.

Каплун: І я 5 грамів!

Відкрив Трилісський бутель. Налив. Всім. Всі пити стали.

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Катериненко (Спробувавши червоного): Андрію, я не раз чула від колекціонерів висловлювання про те, що в твоїй галереї занадто висока ціна на роботи художників.

Трилісський: Чому ж. Моя дружба з художниками дозволяє мені виставляти роботи за тими ж цінами, що і в майстернях. А в колекції галереї є роботи, які ми можемо запропонувати іноді і за нижчою вартістю, ніж коштують картини відомих художників на арт-ринку.

Клімашенко (Продовжуючи тему ціни мистецтва): Є ще поняття розміру. Не секрет, що багато художників продають шпалери, а не картини, кажуть: «Взагалі у мене метр квадратний коштує від 6000 до 8000 євро».

Трилісський: Кожен художник сам собі господар.

Клімашенко (Розбризкуючи емоції): Ми йдемо на Бесарабку, купуємо часник. Нам кажуть: «Тобі, так і бути, по п’ять рублів віддам, весь день по сто продавав, а тобі — по п’ять, тому що ти — хороший». Хто ж не відчує тут каверзи? З художником те ж саме. Є ті, хто говорить: «У мене квадратний метр коштує п’ятнадцять тисяч доларів. Тобі — знижка двадцять відсотків, продам за дванадцять». Ціни зросли за рахунок того, що більшість успішних художників почали продавати картини за метрами. У Савадова два на три метри — мінімальна робота. Це шість метрів. Ну звичайно вона 60 тисяч повинна коштувати. Більш того, ці художники вже розучилися малювати маленькі роботи. А взяти, наприклад, роботу Криволапа п’ять на вісім метрів на «Арт-Києві». 40 квадратних метрів! Її треба на козлах малювати, і вона практично не може бути застосована ніде! (Кидаючи репліку у безмежний простір) Панове художники, палаци вже заповнені вашими роботами! Де їх можна ще вішати?

Катериненко (Дивуючись): Костя, ти говориш про Бесарабку, але художники ж — інтелігентні люди!

Клімашенко (Ласкаво дорікаючи Наті): Мама моя! Коли справа грошей стосується, вся інтелігентність кудись іде.

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Каплун (Змінюючи тему): Цікаво, а як на Заході працюють галереї?

Трилісський: Навіть якщо галерея приватна, для неї є державні та грантові програми підтримки. В Америці після урагану Сенді один з колекціонерів, чия галерея не постраждала, створив фонд допомоги постраждалим галереям. Там інший менталітет. У Польщі муніципальній галереї маленького міста виділяються гроші на закупівлю робіт, щоб вона могла закуповувати картини дорогих польських художників.

Каплун: На ​​Заході художник, працюючи з галереєю, укладає з нею контракт, який порушити не має права. В Україні така практика є?

Трилісський: Так. Але я в контракти в нашій країні не вірю. При мені з майстерні, минаючи галерею, купували роботу художника, який був на контракті з іншою галереєю. Галерею РА я створив в тридцять років. Зі мною працюють художники мого покоління. З багатьма з них у мене дружні стосунки, з кимось — приятельські. Хто навчився бути порядною людиною тоді, 20 років тому, таким і залишиться. Так, за час роботи галереї я зустрічав непорядних художників. Я їх знаю, але не завжди ми про них говоримо вголос.

Каплун: Наприклад, ти говориш художнику «Хочу, щоб ти працював через мене, щоб Каплун до тебе додому не приходив, не купував»?

Трилисський: Є порядність художника, а є порядність галериста або арт-дилера. Ось історія: один художник на початку 90-х приніс в галерею на Андріївському узвозі роботу за 200 доларів. Йому кажуть: роботу купують, але ціну треба опустити до ста. Він погодився, а потім дізнався, що цю роботу продали за 800. І з цією галереєю художник більше не працював.

Катериненко: Багато хто акцентує на тому, що мистецтво — це інвестиції. Андрій, перед тобою сидять два колекціонери. Ти можеш гарантувати, що роботи, які виставлені в твоїй галереї будуть рости в ціні?

Клімашенко: Ніхто не може гарантувати.

Трилісський: Є як мінімум один, пішов з життя художник…

Клімашенко (Перебиваючи): Тих, хто пішов з життя, давайте не чіпати, на них ринок реагує інакше.

Трилісський: Не на всіх. Багато забутих. Адже їх треба показувати, про них треба нагадувати. Цим повинні займатися і галеристи, і сім’я, і ​​критики, і мистецтвознавці. Але на Гейко, наприклад, ціна буде тільки підніматися, тому що йому не дадуть піти Сільваші, Кривенко, Криволап, Животков. Гейко в їхній когорті один з найкращих у живописі і найсильніших за «академізмом», і ціна на нього буде рости. Те, що зараз можна купити за п’ять-шість тисяч, буде коштувати десять-п’ятнадцять за умови кращої економічної ситуації. Ми Цаголова продавали за шість тисяч, не могли продати. А зараз він просить п’ятдесят-шістдесят тисяч за картину.

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Клімашенко (переконано): З такими цінами Цаголов розвиватися як художник не буде. Якщо художник не продає картини, йому немає сенсу малювати. Чи багато людей зараз в країні, здатних купити його за такі ціни? Ні. У тих, хто може дозволити собі, Цаголов вже є в кількості від двох до п’яти картин. Мені кажуть, що на заході України є колекціонер, у якого сімдесят картин Криволапа, і останню роботу він купив за сімдесят тисяч доларів. Я тільки сміюся, тому що якщо у нього сімдесят картин Криволапа, то дев’яносто відсотків з них він купував безпосередньо у художника. І уявити, що він купив сімдесят першу роботу за цю суму, неможливо. Ройтбурд п’ятий рік продає Тігіпко роботу за п’ятдесят тисяч. Ця робота стоїть в майстерні, а Тігіпко досі хоче її купити. Для нашого ринку ці ціни немислимі. П’ять років тому була інша ситуація, і Тігіпко був інший. Зараз в країні гроші у людей, які в мистецтві взагалі нічого не розуміють. Їм мистецтво не потрібно, тому що якщо через два роки їх прийдуть вбивати, картиною голову не прикриєш.

СТАНОВЛЕННЯ ГАЛЕРЕЇ РА

Трилісський: Я не можу сказати, що ціни на роботи художників невиправдано високі. Якби тут була нормальна економічна ситуація, і були гроші, як у Москві чи Нью-Йорку, то п’ятдесят-сімдесят — не така висока ціна.

Катериненко: Який вихід з цієї ситуації? Що робити художнику, якщо ринок не здатний задовольнити його фінансові можливості.

Клімашенко: Ціна квартири на Хрещатику — два з половиною мільйони доларів. Вона стоїть і не продається. Що роблять дилери? Знижують ціну.

Катериненко: А галеристу що робити, якщо художник не хоче ціну знижувати?

Трилісський: Тоді галерист почне шукати молодих, адекватних за цінами, талановитих, цікавих художників.

Примітки:

POPAL — група, заснована колишніми киянами: художниками Володимиром Поповим і Олександром Алексєєвим. На початку 90-х вони емігрували до Західної Європи. Зараз живуть в Австрії. Створюють мультимедійні проекти (фото, колаж, живопис, відео, інсталяції).

Утюги — люди, які «утюжили» іноземців, виманюючи у них гроші, речі тощо.

Мишатники — продавці, що працюють на Андріївському узвозі за столами з матрьошками, шапками, радянськими сувенірами, які розраховують на інтерес іноземних гостей.

«Неф» — галерея на території Києво-Печерської лаври. Засновники — Марія Трошина, Сергій Марус, Ірина Вештак-Остроменська. Почала свою діяльність з 1993 року. Галерея була орієнтована на так званий «духовний» напрямок. Експонувала твори художників творчого об’єднання, названого також «Неф». 

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.