Біографія Юрія Соломка (Київ)

19 февраля 2013 г.

Короткий життєпис

Дитинство

Юрієм мене назвали не випадково — на честь Гагаріна. У Радянському Союзі серед хлопчиків, що народилися в 1962-му році, Юрками виявилися багато хто. Така ось була епоха!

З п’яти років я став жити у бабусі. Її молодший син був старшокласником і мені він здавався старшим братом. Він малював, майстрував кораблі, робив племіннику зброю. І я почав малювати, наслідуючи свого кумира.

 

 

На мій характер сильно вплинуло те, що я жив між двома будинками, які стояли поруч — бабусиним і маминим. І я спекулював цим: не підкорявся мамі з татом, тікав до бабусі, а потім — навпаки. Відчував себе відчайдушно, незалежно і самостійно.

У дитсадку я був лідером, швидко навчився писати і читати. А коли сідав малювати, навколо мене збиралися діти і просили, щоб я щось їм зобразив. Тоді я і відчув, що малювати — це добре. Вихователька якось запитала: «Ти, напевно, хочеш стати художником?» Але тоді я відповів категорично: «Ні, космонавтом!».

Школа

Вона змінила моє життя. Раптом виявилося, що я — не такий вже й лідер, і більш того — невстигаючий учень. Це стало зрозуміло в перший же день. Я запізнився, прийшов в школу, коли заняття почалися. Сів за першу парту, але мені сказали: «Місце зайняте». І так я пішов на гальорку, де просидів до четвертого класу.

Одного разу учням дали домашнє завдання — намалювати в зошиті в клітинку десять квадратиків. Я прийшов додому, взяв лінійку, провів дві лінії і розбив їх на десять квадратів. Тоді я пишався своєю кмітливістю і тим, що так швидко впорався з домашнім завданням. Виявилося, що квадратики треба було обводити від руки і кожен окремо — через клітку. Мене представили класу як негативний приклад, і я зрозумів, що школа — не для мене.

Але найбільшу травму я отримав, коли виявилося, що писати і малювати можна тільки правою рукою. Я, будучи шульгою, примудрявся в присутності вчительки малювати двома руками, вправно перекидаючи олівець з однієї в іншу.

 

 

Малювання

У четвертому класі з’явився урок малювання. Викладачем був художник Олександр Олександрович Фадєєв. Він звернув увагу на те, що я перекладаю олівець з руки в руку, і дозволив мені малювати лівою. Життя пішло на краще. Учитель навіть запропонував приватні уроки у вихідні. Коли я прийшов до нього додому, то потрапив в інше середовище: вчительський будинок з безліччю книг, скульптур, картин на стінах. З цього моменту почалося моє входження в світ мистецтва і відторгнення від світу вулиці і пустощів однолітків.

Свою першу роботу маслом я зберігаю досі. Це була копія «Місячної ночі в Гурзуфі» Айвазовського. Робота була свіжа, але я не став чекати, поки вона висохне, і поніс її додому. Ніс, тримаючи двома пальцями за кут. Вітер вирвав картонку і вона, як бутерброд, впала маслом вниз.

Дорослішання

За півроку до закінчення восьмого класу вчитель запропонував мені поступати в сибірське педагогічне училище на факультет образотворчого мистецтва, де я мав би вивчитися на викладача креслення і малювання в середній школі. Там, в місті Бєлово Кемеровської області, його колишній однокурсник працював завідувачем відділенням. Фадєєв сказав, що напише листа і той посприяє вступу.

Мені тоді було 15 років. Батьки купили квиток на поїзд. Чотири дні і чотири ночі я провів в поїзді і з того часу їх ненавиджу. А коли я прийшов за вказаною адресою, виявилося, що той однокурсник там вже не проживає.

 

 

Але в училище я все ж поступив. Це був вже 1977 рік. І я для всіх здавався дивною екзотичною людиною, яка приїхала з Криму вчитися в Сибір. Буквально через півроку мені стало тісно в стінах училища. Я став дружити з четвертокурсникам, які зневажливо ставилися до навчального закладу і говорили, що їх там нічому не вчили. Я зробив висновок, що мені треба валити звідти і поступати в нормальне художнє училище.

Ще сніг не зійшов, як я написав заяву про те, що хочу забрати документи. На що однокурсник Фадєєва, який вже віднайшовся, сказав: «Передай Олександру Олександровичу, щоб сюди більше таких як ти, не надсилав».

 

 

Повернувшись до Криму, я здав документи в Сімферопольське художнє училище, а потім провалив іспити. Але і тут доля посміхнулася мені. У рідному селі Віліно, в колгоспі ім. ХХII з’їзду КПРС мене взяли художником-оформлювачем в сільський будинок культури. Я писав гасла і оформляв «ленінські» кімнати. У моїй величезній майстерні було двоє дверей, одна з яких виходила на сцену, де репетирувала драматична студія — місцевий театр. Незабаром я не тільки вніс туди декорації власного виготовлення, а й сам встав на авансцену в якості актора. Ці нові обставини внесли коректування в подальшу долю. Я вирішив стати сценографом, і поїхав вступати в Краснодарське художнє училище, де було театрально-декораційне відділення.

Знову провалився і вирішив залишитися в Краснодарі, щоб відвідувати підготовчі курси. Тут же в училищі намалювалася вакантна посада натурника, яка забезпечувала дохід. Я за рік перезнайомився з усіма викладачами та прослухав всю теорію малюнка і живопису. Пластичну анатомію вивчив на власному тілі. В кінці навчального року став сміливішим: став підходити до студентів і, як досвідчений товариш, вказував на їхні помилки.

 

 

Наступного року, як і слід було очікувати, мене прийняли в училище. Поступив на живописний факультет, бо до сценографії вже охолов. Це було літо 1980-го — року Олімпіади в Москві та смерті легендарного напів дисидентського співака і актора Володимира Висоцького.

Після другого курсу в житті відбулися дві важливі події. Я зустрів майбутню дружину Ірину, а через два місяці пішов до армії. В армію йшов з етюдником. Потрапив в «учебку», де проводилися виховні роботи. Якось на трибуну вийшов командир і під червоним прапором СРСР і портретом Леніна прокричав: «Я 20 років в армії! Самовольщиків я вивчив досконально. За цей час не було жодного солдата, який пішов би в самоволку для того, щоб відвідати виставку, сходити в театр, музей, бібліотеку. Це завжди або пияцтво або бл..во!». Я слухав і радів, думаючи, що буду першим. І коли опинився на службі в Ленінграді, то самовільно пішов у музеї, виставкові зали, в кіно і навіть в театр. Але попався саме тоді, коли напився з цивільним товаришем портвейну. За це мене відправили на гауптвахту.

Після армії навчався ще два роки в училищі і по розподілу повинен був відправитися викладати малювання школярам в Чечні. Але хотів стати художником і писати картини. Для цього потрібно було переїхати до великого міста і вступити до навчального закладу. Аварія на Чорнобильській АЕС сприяла вибору місця — я думав, що бажаючих навчатися в Києві буде небагато. Їх виявилося більше, ніж було завжди, але я все ж вступив до Київського державного художнього інституту.

 

 

Спокійно сидіти за ескізами в очікуванні диплома не судилося. Вітер перебудови торкнувся і виставкових залів спілок художників — студентам дозволили брати участь у виставках. Першою виявилася «Любов—88» в Києві. Наступного року — «Виставка молодих художників соціалістичних країн» в московському Манежі. Прогрес був очевидний — виставок у мене раптом стало більше, ніж картин в майстерні.

У 1991 з’явилися перші «карти» — картини, написані на географічних картах.

Згодом відбулася перша персональна виставка в Москві в галереї Гельмана. У тому ж році відбулася і перша поїздка за кордон.

Настав період, коли подорожі і мистецтво переплелися в єдине ціле. З 1993 по 2001 рік у мене були творчі поїздки і участь у виставках в Польщі, Словаччині, Македонії, Австрії, Угорщини, США.

Найгучнішою в цей період виявилася виставка «Картографи» 1997-1998 років. В цей же час почалася моя плідна співпраця з художником і куратором Валентином Раєвським. Першою була виставка в Музеї міста Трондхейм в Норвегії, а потім цілий ряд заходів, які увінчалися в 2001 році «Першим українським проєктом» на бієнале у Венеції.

 

 

У 2003 році в київській галереї Гельмана був показаний найбільш резонансний в медіа та соціально корисний фотопроєкт «Регенерація», в якому моделлю виступила прекрасна ампутантка. Проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями виявилися в центрі суспільної уваги, мене стали називати фотографом.

У 2007 році відбулася виставка «Натурпродукт», яка відкрила новий живописний цикл.

На момент бесіди

Працюю з картами і живописом, відчуваючи прийдешні події.

 

 

ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Іван Айвазовський (1817-1900 рр.) — український і російський художник (мариніст, баталіст), колекціонер і меценат. Основна тема творів — море у своєму різноманітті. Його пейзажі часто стають предметом для наслідування і копіювання початківців художників. Сьогодні Айвазовський — один з найбільш затребуваних авторів на антикварному ринку, а також улюбленець фальсифікаторів.

Віліне — велике село Бахчисарайського району Криму. Стоїть на місці Альмінської битви — першої в обороні Севастополя в Кримській війні 1853-1856 років. У селі є пам’ятник, присвячений цим подіям, а коли настає тепла пора року, сюди з’їжджаються реставратори з усього світу і ведуть свої рольові ігри у війну. Саме на Віліно закінчуються Кримські гори і починається степ.

Краснодарське художнє училище знаходилося під кураторством Ленінградської академії мистецтв імені Рєпіна, але викладали в ньому випускники різних вузів Радянського Союзу — Москви, Ленінграда, Єревана, Таллінна, Києва. Завдяки цьому студенти знайомилися з безліччю різних підходів до творчості, отримуючи хороший рівень професійної підготовки.

«Любов-88» — виставка 1988 року, яка зібрала в одному просторі молодих, найбільш цікавих художників того часу. Проходила в залі Спілки художників, яке розташовувалося знизу Андріївського узвозу. Деякі знавці саме з неї починають хронологію сучасного українського мистецтва.

«Виставка молодих художників соціалістичних країн» (1989)  проходила в Москві в «Манежі». Була свого роду проривом, бо до неї в такому обсязі в СРСР представлялося тільки мистецтво братніх радянських республік.

«Картографи. Геогностичні проєкції XXI століття». Виставка відкрилася в 1997 році в Загребі і потім експонувалася по музеям і виставковим залам Польщі, Угорщини, Словенії. У ній брало участь 65 художників з 28 країн світу. Відображала геополітичні перспективи XXI століття. В її рамках були представлені карти, глобуси, геополітичні проєкти, перформанси, мода. Україну представляв Юрій Соломко.

Валентин Раєвський (1956-2010) — український художник. Жив і працював у Києві. Художній керівник «Нового творчого об’єднання» (1990-1996). Куратор і учасник «Першого українського проєкту» на 49-й бієнале сучасного мистецтва у Венеції (2001).

«Перший український проєкт» — перша національна презентація на Венеціанській бієнале у 2001 р Арсен Савадов, Олег Тістол, Ольга Мілентьєв, Сергій Панич і Юрій Соломко представили мультимедійний проєкт у величезному військовому наметі, всередині якого перебувала діорама, що презентувала Україну. У вікнах стояли монітори з відео, знятим спеціально для проєкту. Напередодні організації проєкту вибухнув скандал, оскільки спочатку міністр культури Богдан Ступка призначив куратором презентації Єжи Онуха (директора Центру сучасного мистецтва Сороса), комісаром — галериста Євгена Карася, а художниками повинні були виступати учасники «Фонду Мазоха» Ігор Дюрич і Ігор Подольчак. Однак віце-прем’єр Микола Жулинський визнав їх проєкт негідним і передав право першої ночі на бієнале іншому творчому колективу.

«Натурпродукт» — роботу над цим проєктом Соломко почав в 2006 році. Після 15 років роботи з картами, а також новими технологіями у Юрія виникло бажання повернутися до академічної школи, полотна і масла, до створення ілюзії тривимірного простору. Він використовував етюдник замість фотоапарата, і натюрморт як найпростіший жанр. Сфокусував увагу на простих, але характерних для нашої місцевості речах — банках для консевацій, овочах і фруктах. І після цифрової техніки живопис з натури сприймається Соломко як останнє слово IT-технологій.

Материал создан при поддержке Юрія Каплуна та Костянтина Клімашенка