EN RU

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Біографія Таї Галаган (Київ), записана в березні 2013 року. Текст створений за підтримки Юрія Каплуна (Киів) та Костянтина Клімашенка (Київ).

 

Дитинство

Народилася я в Києві 1-го жовтня 1968 року. Батько — хірург, мати — інженер. Мій прадід по лінії батька служив головним бухгалтером Державного банку, тому наша сім’я жила у відомчому будинку на вул. Інститутській 9А (колишня вул. Жовтневої Революції 9). Зараз уздовж наших вікон на першому поверсі —  портик з колонами.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Бабуся Валентина Михайлівна Копилова і Таня, 1968

 

Про свого прадіда, як і про багато що інше, пов’язане з історією сім’ї, я дізнавалася з розповідей моєї бабусі Валентини Михайлівни Копилової, яку я все життя називала матусею.

Бабуся з купецького роду. Були в нашому роді і жалувані дворяни і селяни. Про свого батька —  мого прадіда, вона розповідала, як про дуже хорошу і чесну людину. Пам’ятаю історію про те, як одного разу він знайшов білченя, якого носив на роботу в Держбанк, ховаючи у хутряний комір пальта.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Першотравневий парк, Київ, 1970

 

Пам’ятаю історії про те, як вона просила батьків, аби купили їй чорне і червоне мастило для черевиків. Йшлося про червону та чорну ікру, яка продавалася в коробочках, схожих на ті, в яких в той час продавали гуталін. Про те, як прабабуся міняла фамільні коштовності на хліб в Торгсині на розі вул. Садової та Інститутської, де потім був Воєнторг, а зараз — гастроном. Про те, як прадідусь катав в Нацбанку мого тата на візку, в якому, як правило, перевозили золото. Безліч епізодів про те, як дідусь жив під часів окупації в Києві в період Другої світової війни, як потрапив в табір для військовополонених, як втік і ховався в одній селянській родині (помер Михайло Ісаєвич ще до закінчення війни).

Ці та багато інших сімейних історій я запам’ятала і повертаюся до них досі.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Валіза, на якій робилися перші малюнки, Київ, 1971

 

Моя бабуся стала особливою людиною в моєму житті. Вона завжди заохочувала мої творчі фантазії, тому що сама мала творчу уяву.

Ми разом шукали в парках корінці або розглядали тріщини на стінах і розповідали одна одній, яких істот вони нам нагадують. Разом робили новорічні іграшки.

Наш зв’язок ніколи не припинявся. Ми листувалися, коли я жила в Канаді. Я повернулася до Києва, прилетівши на бабусин день народження, щоб побути з нею останні два місяці її життя.

Тепер, коли її немає поруч, часто згадую, перебираю в пам’яті все в найдрібніших деталях, а особливо — її дзвінкий, ніжний і люблячий мене голос.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

«Жираф», полотно, олія, ультрафіолет. 1995

 

Тяга до малювання у мене проявилася рано. Першою малювальною дошкою мені служила дорожня валіза (вона збереглася завдяки бабусі).

Малювання було улюбленим заняттям, коли я хворіла. Бабуся з подушок створювала якусь м’яку конструкцію, щоб мені зручно було сидіти в ліжку, приносила альбом, кольорові олівці, і починалося диво.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Гагри, 1972

 

Не можу сказати, що я з дитинства мріяла стати художником. Глибоке яскраве враження справило на мене, маленьку дівчинку, відвідування майстерні мого двоюрідного прадіда, Митрофана Козміна — дядька Тосі, як я називала його в дитинстві.

Кімната в комунальній квартирі на Хрещатику (цей будинок за поштамтом не зберігся) з високою стелею, столом, заставленим таємничими скляними баночками і вазами з китицями, запах олійних фарб, і особливо величезна, на всю стіну картина мого прадіда «Перехід Суворова через Альпи» — все це приводило мене до повного захвату і заціпеніння. Дядько Тося пройшов чотири війни, але був енергійною, доброю і веселою людиною, часто влаштовував сімейні вечірки і щорічні новорічні карнавали.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Дядько Тося, 1936

 

Вважаю, що дитинство — космогонічний період в житті людини, в якому народжуються міфи і з’являються перші знаки, що вказують на майбутній шлях. Місце і оточуючі в дитинстві люди багато в чому визначають картину світу, яку кожен дописує протягом усього життя.

Гагри

Місто Гагри стало для мене ще одним ключовим місцем. У Гаграх жила моя двоюрідна прабабуся — «тітка Юлечка». До неї, на узбережжя Чорного моря, я з двох років приїжджала щоліта.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Гагри, 1974

 

Метою перших поїздок в Гагри було лікування мого жахливо затинання — результату падіння і переляку. Зрештою я зовсім перестала говорити. Пам’ятаю, що це рішення я прийняла свідомо, і мовчала протягом півроку.

Морський клімат прописала мені професор Слонімська, яку я сприймала чи то за Фаїну Раневську, чи то Любов Орлову через її круглі окуляри і рояль в київській квартирі на Садовій.

Враження від моря, а також спеціальний спів допомогли. У свій 4-й рік народження я нормально заговорила. Пам’ятаю, як бігла сходами і захоплено кричала бабусі, яка готувала внизу сніданок: «Мамочко, я вже не заїкаюся!»

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Проєкт «Анабіоз», 1995

 

Гагринський період був періодом усвідомлення того, що щастя в житті можливе.

Вражало все: «наш» великий будинок на вулиці Церетелі 28, з кам’яними верандами, балясинами і солярієм, обвитим виноградом, місцеві жінки, наглухо одягнені в чорне, руїни зруйнованої штормом їдальні, відшліфовані прибоєм шматочки «общєпітовського» посуду, походи в ущелини і поїздки на озеро Ріца, розповіді постояльців і вечірні прогулянки набережною.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

«Past Perfect Times» (Досконалий минулий час), at Sugar Plum Vision, інсталяція, 1996

 

Ще одне яскраве враження — трупа знаменитого Московського цирку ліліпутів, яка поруч знімала будинок. Дорослі дівчата на зріст, як діти, взували на пляж босоніжки на платформі — «писк» західної моди 70-х — викликали захоплення і дитячу заздрість. Хотілося такий же макіяж, дорослу зачіску і платформи.

Але найбільше заворожував шторм: бризки, піна, шум хвиль, які билися об берег, відвага місцевих хлопців, які бігали пляжем, визираючи загублені золоті прикраси, і вихід з морського прибою голих відпочиваючих. Бідолахи не припускали такої підступності від стихії, яка відбирає не тільки дорогі прикраси, але і купальники.

Моя серія, написана в Канаді, «Після Вигнання з Раю» заснована на цих дитячих спогадах.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

«Past Perfect Times» (Досконалий минулий час), at Sugar Plum Vision, інсталяція, 1996

 

Щоразу, перед від’їздом до Києва, ми з дідусем йшли на берег і дивилися на захід сонця. Щоразу ми прощалися з вічністю, яка обов’язково повернеться.

У Гаграх залишилося жити моє дитинство, в Гаграх мені хотілося б і померти.

Школа

У 1976 році я пішла одразу в дві школи: у 1-й клас середньої і в 3-й клас музичної. Віддати мене з п’яти років в музичну школу порадила подруга сім’ї Валентина Михайлівна Беретті (онука архітектора В.І. Беретті), яка вчила музиці свого часу і мого батька. Тоді я думала, що прізвище Беретті моя вчителька мала тому, що завжди носила хитромудрі капелюшки і берети.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

We Are-We Are Not Along In The Universe (Ми самотні у Всесвіті), проект «Космічна Одіссея», «Мистецький Арсенал», 2011

 

Середня Школа №77 (нині Кловський Ліцей) вважалася однією з кращих в Печерському районі і була, як тоді говорили, «з англійським ухилом». Уроки англійської стали для мене улюбленими. Пам’ятаю, у Тетяни Петрівни, вчительки англійської молодших класів, на настільній лампі стояла крихітна собачка, кимось старанно виліплена з жувальної гумки. Одного разу, після зміни, вона зайшла в клас і побачила що я, сидячи за першою партою, щось жую…

Після цього випадку в моєму щоденнику з’явилося: Англійська мова: предмет — 5, поведінка — 1.

У старших класах англійську викладала моя улюблена вчителька Жанна Павлівна, яка своїми манерами і костюмами, на мою думку, не поступалася Маргарет Тетчер.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Серия “После изгнания из рая”, Саскатун, Gordon Snelgrove Gallery, Канада, 2000

 

На відміну від середньої школи, в музичній я вчилася на одні п’ятірки. Проте про кар’єру піаністки довелося забути через панічний страх сцени. Бажання вступити в художню студію теж не увінчалося успіхом: їдкий запах гуаші, перемішаний з холодом студійного простору і сірим блиском лінолеумної підлоги в київському «Палаці Піонерів» відбив бажання туди ходити. З того часу я ненавиджу гуаш.

Самотній вовк

Років в 14 я прочитала роман Гессе «Самотній вовк», в якому, як мені тоді здавалося, знайшла відповіді на всі важливі для мене питання. Почуття прірви, що розділяє мене із зовнішнім світом, знайшло своє підтвердження в світовій літературі. Для мене, яка потребувала нової фігури, яка б керувала і вела, тоді це було важливо.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

НХМУ, Київ, 1978

 

Навчання перетворилося в тужливу рутину, що супроводжувалася суворою дисципліною, яку періодично хтось порушував, та загальною гонитвою за хорошими оцінками. Одного разу за порушення дисципліни на загальних шкільних зборах мене виключили з піонерів. Піонерський галстук з мене зняла комсомолка Оля Богомолець (онука академіка Олександра Богомольця, лікар, колекціонер, співачка — прим.ред.), яка за «службовим обов’язком» опікувалася нашим класом.

Через здібності до малювання мене включили в члени редколегії. Оформляти нескінченні стінгазети і малювати карикатури на злобу дня не хотілося — все це викликало оскому.

Порятунком від цього став шкільний історичний гурток, головним предметом якого був рух декабристів. Пушкін і декабристи нагадували про вільнодумство, а гра на сцені шкільного театру, де діти розігрували улюблені сцени, була просякнута творчою романтикою.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Позуючи для Миколи Троха, 1994

 

Шлях

Випускні шкільні іспити співпали з вибухом на Чорнобильській АЕС. За іронією долі ми, десятикласники, які вивчали на той момент ядерну фізику, повинні були їхати в Чорнобиль на екскурсію. Але через трагедію на ЧАЕС, що сталася напередодні, екскурсію, природно, скасували.

Певних думок про вступ до будь-якого ВНЗ у мене в ту мить не було. Моє захоплення шкільним театром наштовхнуло на думку про театральну кар’єру. Тому літа 1986-го я поїхала до Москви вступати в ГІТІС. Зупинилася у родичів. Прийшла на іспит, побачила натовп абітурієнтів, котрі зубрили в сквері байки Крилова, і в заклад так і не зайшла. Зрештою, я вирішила вступати на історичний, але подавати документи було вже пізно.

 

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Рекламний щит до Виставка М. Волошина в Музеї Історії Києва, кінець 80-х

 

В кінці 80-х під час вступу до ВНЗ враховувався трудовий стаж за фахом. Не дивно, що місцем моєї праці став «Музей Історії Києва». Моя трудова діяльність почалася у відділі оформлення як «молодшого техніка». В мої обов’язки входила різного роду оформлювальна робота — писати шрифтом штатні оголошення, робити різні дрібниці з оформлення експозиції.

Першою серйозною роботою стало виконання рекламного щита до виставки акварелів Максиміліана Волошина. Мені сказали, що я непогано справляюся, і що мені непогано б малювати і далі. Тоді я вперше замислилася про те, щоб стати художником. Малювала «гіпси» в нашій оформлювальній майстерні, і у мене непогано виходило.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Аукціон «Золотий перетин», галерея М17, Київ, 2011

 

Моїм першим вчителем малювання був Олександр Георгійович Полуянов. Уже в похилому віці, він не брав тоді учнів, але мене взяв. З ним за півроку я пройшла ази академічного рисунку та живопису. Полуянов був геніальним педагогом. Я слухала його, як зачарована. Його невелика квартира на Воскресенці стала «шаолінем» мого учнівства.

Через роки, ставши провідним викладачем малюнка в канадському арт-коледжі, я створила власний курс за його системою навчання. Дзвінок з Саскатуну до Києва з метою подякувати Олександру Георгійовичу за все, що він для мене зробив, був нашою останньою розмовою.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

«Я не хочу, щоб ти був королем». Імідж роботи з використанням ультрафіолету. Виставка «Рот Медузи» (куратор — Наталія Філоненко) в галереї «Брама», 1995

 

Право викладати в Канаді давав диплом «Майстри образотворчого мистецтва», який я отримала там в 2000 році.

Диплому про закінчення Київського Художнього Інституту у мене немає. з 1990 по 1995 я вчилася там на факультеті мистецтвознавства. На творчі факультети при вступі не претендувала, адже розуміла, що мої шість місяців художньої практики не зрівняються з роками навчання в художній школі.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Фото Миколи Троха, початок 90-х

 

Позиціонувати себе в якості художника-початківця, будучи студентом-мистецтвознавцем, було складно. Бувало чула: «Що? Ти художник? Ти ж мистецтвознавець, в них же руки не звідти виросли».

Але це мене не зупиняло. Якось сказала своїй однокурсниці — нині відомому українському арт-критику і мистецтвознавцю Катерині Стукаловій: «Катю, побачиш, я буду художником, а ти будеш писати про мене статті». Так згодом і вийшло.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Проєкт «Анабіоз», галерея РА, Київ, 1996

 

Я обожнювала слухати лекції з історії мистецтва, але думками була з тими, хто за стіною малював або писав з натури. Часто зупинялася перед масивними білими дверима з написом: «Оголена натура. Стороннім вхід заборонено».

У Канаді, коли я викладала малюнок, часто згадувала цей момент.

Зрештою, я не здала державний іспит з історії та теорії мистецтва і відмовилася писати диплом. Таким став справедливий підсумок моїх п’ятирічних мук існування «не в своїй тарілці».

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Проєкт «Анабіоз», галерея РА, Київ, 1996

 

З учасниками «Паризької комуни» я почала тісно спілкуватися на початку 90-х. Ілля Чичкан та Микола Трох часто запрошували мене позувати для своїх фоторобіт. Я ставилася до фотосесій як до спільної творчості. Тоді ж познайомилася з дуетом Савадов-Сенченко, Костянтином Акіншей, Юрієм Соломко, Олександром Гнилицьким, Олександром Клименком, Валерією Трубіною. Ми стали близькими друзями. Робили спільні проєкти.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Фріпулья, Валерія Трубіна, Тетяна Галаган (Гершуні), Тетяна Савадова, Київ, 1994

 

«Комуна» впливала на формування українського мистецтва і окремої особистості самим фактом свого існування.

Незалежність цього середовища, її унікальність виявлялися в усьому, починаючи з зовнішнього вигляду.

«Ширвжиток» в пострадянських магазинах, якщо і був, виглядав гнітюче. «Клубний» одяг здобувався, як правило, на Сінному ринку (блошиний ринок на вул. Воровського, зараз Бульварно-Кудрявська). Щосуботи та щонеділі було правилом ходити туди і вивуджувати  найбільш цікаве.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Тетяна Гершуні позує для Юлії Кісіної

 

Моду в тусовці тоді задавав Ілля Чичкан. Він один з перших почав впроваджувати вінтажний стиль з Сінного ринку. Плащики радянсько-китайської фірми «Дружба», знайдені на Сінному, чесунчові піджачки — це було вершиною тодішньої моди. Також ковбойські чоботи, джинси, куплені у фарцовщиків, бандани, всілякі шапочки, капелюшки та інші аксесуари. Речі купувалися, передаровувалися один одному.

Я у свій час ходила з поголеними скронями, в чоловічих піджаках, носила краватки з брошками, чим викликала тихе здивування у своїх професорів, тому що так на мистецтвознавчому факультеті не вдягався ніхто.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Олександр Бланк, Тетяна Галаган (Гершуні), Олександр Соловйов на відкритті проєкту «Ультрадіалог» в галереї Бланк, 1995

 

Це був період зародження нової субкультури. Тоді ми обмінювалися літературою, читали Кортасара, Маркеса, Борхеса, Гессе, Кастанеду. У тусовці тоді ходила фраза «Маркес, Борхес, Кортасар — відповідаю за базар». Якщо ти не читав, з тобою не було про що говорити.

Слухали західну музику, російський рок і український андеграунд — «Колезький асесор», «Іванов-Даун», «Табула Раса».

Художники почали їздити на Захід, привозили журнали, книги, каталоги з-за кордону. Це все вивчалося, передавалося з рук в руки.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Позуючи для фотосерії Іллі Чичкана, Київ, 1994

 

Тоді ж виникло об’єднання «Простір культурної революції» — ПКР. Це була одна з перших нонпрофітних структур в українському сontemporary art. Її завданням, на відміну від комерційних галерей, які почали тоді зароджуватися, було — не торгівля мистецтвом, а ініціювання культурних процесів. У 1994 році в «Українському домі» відбулася програмна виставка «Простір культурної революції». Я брала участь в цій виставці, але робота, на жаль, не збереглася.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Текст до проєкту «Анабіоз», галерея РА, 1996

 

Перший арт-проєкт, в якому я взяла участь як художник, називався «Вільна Зона». Відбувся він в 1994 році в Національному Художньому Музеї в Одесі. Куратором його був художник Олександр Ройтбурд, якого я жартома називаю своїм хрещеним батьком у мистецтві.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

«360 градусів огляду. Флюгер», Гурзуф 2010

 

В середині 90-х я відчула якусь невизначеність своєї ситуації. Хотілося рухатися далі, а справи якось застигли. Попри те, що в той час я зробила кілька персональних проектів: «Анабіоз» — галерея РА, «Ультра Діалог» — галерея Олександра Бланк, а також взяла участь у ряді групових художніх проєктів, серед яких «Рот Медузи» — галерея Брама, «Барбарос» (Спілка художників України), «Подивись з варенням» (Центр Сучасного мистецтва фонду Джорджа Сороса в Києві).

У той час я використовувала в своїх роботах ультрафіолет. Для українського мистецтва це було ноу-хау. У 90-ті роки особливої ​​технічної підтримки з боку галерей не було, тому все треба було робити самій. Я купувала деталі, розробляла схеми, конструювала лампи і сама інсталювала їх у виставкових просторах.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

After Expulcion, 2, 3 з 4, 2000

 

Канада

Ідея і можливість зазирнути по той бік кордону виникла сама по собі і закінчилася моїм від’їздом на навчання в Канаду. Там почалося зовсім інше життя довжиною в 12 років.

Після отримання диплому «Майстра образотворчого мистецтва» (MFA — Master of Fine Arts) у мене з’явилася можливість викладати малюнок у щойно відкритому коледжі класичної анімації (місто Саскатун, штат Саскатчеван). Пізніше до малюнка додалися й інші дисципліни — «Основи дизайну», «Теорія кольору».

Потім ці ж дисципліни я викладала в «Художньому Інституті Ванкувера».

Останні два роки мого життя в Канаді були часом прийняття рішення: залишатися на Заході або повертатися в Україну. Обставини склалися так, що я вибрала друге. Одним з ключових моментів в ухваленні рішення стало запрошення творчого об’єднання «Клініка Дорошенка-Грищенко» курувати проєкт «АУТ». Так я повернулася до Києва.

 

ГАЛАГАН ПРО ГАЛАГАН

Перед будівлею відділення образотворчого мистецтва, університет Саскатчеван, Саскатун, Канада, 1997

 

Зараз

Переосмислюю своє життя. Вважаю, що при народженні людина повинна отримувати подвійне прізвище — батька і матері, інакше цілий рід позбавляється продовження. Вирішила офіційно змінити своє ім’я. Взяла дівоче прізвище матері — Галаган, а ім’я Тая — похідне від мого імені Тетяна. Тепер підписую свої роботи подвійним ім’ям.

 

 

Тая Гершуні-Галаган, 2013

Фото з особистого архіву надала Тая Гершуні-Галаган

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.