Біографія Таї Галаган (Київ), записана в березні 2013 року. Текст створений за підтримки Юрія Каплуна (Киів) та Костянтина Клімашенка (Київ).

 

Дитинство

Народилася я в Києві 1-го жовтня 1968 року. Батько — хірург, мати — інженер. Мій прадід по лінії батька служив головним бухгалтером Державного банку, тому наша сім’я жила у відомчому будинку на вул. Інститутській 9А (колишня вул. Жовтневої Революції 9). Зараз уздовж наших вікон на першому поверсі —  портик з колонами.

 

 

Про свого прадіда, як і про багато що інше, пов’язане з історією сім’ї, я дізнавалася з розповідей моєї бабусі Валентини Михайлівни Копилової, яку я все життя називала матусею.

Бабуся з купецького роду. Були в нашому роді і жалувані дворяни і селяни. Про свого батька —  мого прадіда, вона розповідала, як про дуже хорошу і чесну людину. Пам’ятаю історію про те, як одного разу він знайшов білченя, якого носив на роботу в Держбанк, ховаючи у хутряний комір пальта.

 

 

Пам’ятаю історії про те, як вона просила батьків, аби купили їй чорне і червоне мастило для черевиків. Йшлося про червону та чорну ікру, яка продавалася в коробочках, схожих на ті, в яких в той час продавали гуталін. Про те, як прабабуся міняла фамільні коштовності на хліб в Торгсині на розі вул. Садової та Інститутської, де потім був Воєнторг, а зараз — гастроном. Про те, як прадідусь катав в Нацбанку мого тата на візку, в якому, як правило, перевозили золото. Безліч епізодів про те, як дідусь жив під часів окупації в Києві в період Другої світової війни, як потрапив в табір для військовополонених, як втік і ховався в одній селянській родині (помер Михайло Ісаєвич ще до закінчення війни).

Ці та багато інших сімейних історій я запам’ятала і повертаюся до них досі.

 

 

Моя бабуся стала особливою людиною в моєму житті. Вона завжди заохочувала мої творчі фантазії, тому що сама мала творчу уяву.

Ми разом шукали в парках корінці або розглядали тріщини на стінах і розповідали одна одній, яких істот вони нам нагадують. Разом робили новорічні іграшки.

Наш зв’язок ніколи не припинявся. Ми листувалися, коли я жила в Канаді. Я повернулася до Києва, прилетівши на бабусин день народження, щоб побути з нею останні два місяці її життя.

Тепер, коли її немає поруч, часто згадую, перебираю в пам’яті все в найдрібніших деталях, а особливо — її дзвінкий, ніжний і люблячий мене голос.

 

 

Тяга до малювання у мене проявилася рано. Першою малювальною дошкою мені служила дорожня валіза (вона збереглася завдяки бабусі).

Малювання було улюбленим заняттям, коли я хворіла. Бабуся з подушок створювала якусь м’яку конструкцію, щоб мені зручно було сидіти в ліжку, приносила альбом, кольорові олівці, і починалося диво.

 

 

Не можу сказати, що я з дитинства мріяла стати художником. Глибоке яскраве враження справило на мене, маленьку дівчинку, відвідування майстерні мого двоюрідного прадіда, Митрофана Козміна — дядька Тосі, як я називала його в дитинстві.

Кімната в комунальній квартирі на Хрещатику (цей будинок за поштамтом не зберігся) з високою стелею, столом, заставленим таємничими скляними баночками і вазами з китицями, запах олійних фарб, і особливо величезна, на всю стіну картина мого прадіда «Перехід Суворова через Альпи» — все це приводило мене до повного захвату і заціпеніння. Дядько Тося пройшов чотири війни, але був енергійною, доброю і веселою людиною, часто влаштовував сімейні вечірки і щорічні новорічні карнавали.

 

 

Вважаю, що дитинство — космогонічний період в житті людини, в якому народжуються міфи і з’являються перші знаки, що вказують на майбутній шлях. Місце і оточуючі в дитинстві люди багато в чому визначають картину світу, яку кожен дописує протягом усього життя.

Гагри

Місто Гагри стало для мене ще одним ключовим місцем. У Гаграх жила моя двоюрідна прабабуся — «тітка Юлечка». До неї, на узбережжя Чорного моря, я з двох років приїжджала щоліта.

 

 

Метою перших поїздок в Гагри було лікування мого жахливо затинання — результату падіння і переляку. Зрештою я зовсім перестала говорити. Пам’ятаю, що це рішення я прийняла свідомо, і мовчала протягом півроку.

Морський клімат прописала мені професор Слонімська, яку я сприймала чи то за Фаїну Раневську, чи то Любов Орлову через її круглі окуляри і рояль в київській квартирі на Садовій.

Враження від моря, а також спеціальний спів допомогли. У свій 4-й рік народження я нормально заговорила. Пам’ятаю, як бігла сходами і захоплено кричала бабусі, яка готувала внизу сніданок: «Мамочко, я вже не заїкаюся!»

 

 

Гагринський період був періодом усвідомлення того, що щастя в житті можливе.

Вражало все: «наш» великий будинок на вулиці Церетелі 28, з кам’яними верандами, балясинами і солярієм, обвитим виноградом, місцеві жінки, наглухо одягнені в чорне, руїни зруйнованої штормом їдальні, відшліфовані прибоєм шматочки «общєпітовського» посуду, походи в ущелини і поїздки на озеро Ріца, розповіді постояльців і вечірні прогулянки набережною.

 

 

Ще одне яскраве враження — трупа знаменитого Московського цирку ліліпутів, яка поруч знімала будинок. Дорослі дівчата на зріст, як діти, взували на пляж босоніжки на платформі — «писк» західної моди 70-х — викликали захоплення і дитячу заздрість. Хотілося такий же макіяж, дорослу зачіску і платформи.

Але найбільше заворожував шторм: бризки, піна, шум хвиль, які билися об берег, відвага місцевих хлопців, які бігали пляжем, визираючи загублені золоті прикраси, і вихід з морського прибою голих відпочиваючих. Бідолахи не припускали такої підступності від стихії, яка відбирає не тільки дорогі прикраси, але і купальники.

Моя серія, написана в Канаді, «Після Вигнання з Раю» заснована на цих дитячих спогадах.

 

 

Щоразу, перед від’їздом до Києва, ми з дідусем йшли на берег і дивилися на захід сонця. Щоразу ми прощалися з вічністю, яка обов’язково повернеться.

У Гаграх залишилося жити моє дитинство, в Гаграх мені хотілося б і померти.

Школа

У 1976 році я пішла одразу в дві школи: у 1-й клас середньої і в 3-й клас музичної. Віддати мене з п’яти років в музичну школу порадила подруга сім’ї Валентина Михайлівна Беретті (онука архітектора В.І. Беретті), яка вчила музиці свого часу і мого батька. Тоді я думала, що прізвище Беретті моя вчителька мала тому, що завжди носила хитромудрі капелюшки і берети.

 

We Are-We Are Not Along In The Universe (Ми самотні у Всесвіті), проект «Космічна Одіссея», «Мистецький Арсенал», 2011

 

Середня Школа №77 (нині Кловський Ліцей) вважалася однією з кращих в Печерському районі і була, як тоді говорили, «з англійським ухилом». Уроки англійської стали для мене улюбленими. Пам’ятаю, у Тетяни Петрівни, вчительки англійської молодших класів, на настільній лампі стояла крихітна собачка, кимось старанно виліплена з жувальної гумки. Одного разу, після зміни, вона зайшла в клас і побачила що я, сидячи за першою партою, щось жую…

Після цього випадку в моєму щоденнику з’явилося: Англійська мова: предмет — 5, поведінка — 1.

У старших класах англійську викладала моя улюблена вчителька Жанна Павлівна, яка своїми манерами і костюмами, на мою думку, не поступалася Маргарет Тетчер.

 

 

На відміну від середньої школи, в музичній я вчилася на одні п’ятірки. Проте про кар’єру піаністки довелося забути через панічний страх сцени. Бажання вступити в художню студію теж не увінчалося успіхом: їдкий запах гуаші, перемішаний з холодом студійного простору і сірим блиском лінолеумної підлоги в київському «Палаці Піонерів» відбив бажання туди ходити. З того часу я ненавиджу гуаш.

Самотній вовк

Років в 14 я прочитала роман Гессе «Самотній вовк», в якому, як мені тоді здавалося, знайшла відповіді на всі важливі для мене питання. Почуття прірви, що розділяє мене із зовнішнім світом, знайшло своє підтвердження в світовій літературі. Для мене, яка потребувала нової фігури, яка б керувала і вела, тоді це було важливо.

 

 

Навчання перетворилося в тужливу рутину, що супроводжувалася суворою дисципліною, яку періодично хтось порушував, та загальною гонитвою за хорошими оцінками. Одного разу за порушення дисципліни на загальних шкільних зборах мене виключили з піонерів. Піонерський галстук з мене зняла комсомолка Оля Богомолець (онука академіка Олександра Богомольця, лікар, колекціонер, співачка — прим.ред.), яка за «службовим обов’язком» опікувалася нашим класом.

Через здібності до малювання мене включили в члени редколегії. Оформляти нескінченні стінгазети і малювати карикатури на злобу дня не хотілося — все це викликало оскому.

Порятунком від цього став шкільний історичний гурток, головним предметом якого був рух декабристів. Пушкін і декабристи нагадували про вільнодумство, а гра на сцені шкільного театру, де діти розігрували улюблені сцени, була просякнута творчою романтикою.

 

 

Шлях

Випускні шкільні іспити співпали з вибухом на Чорнобильській АЕС. За іронією долі ми, десятикласники, які вивчали на той момент ядерну фізику, повинні були їхати в Чорнобиль на екскурсію. Але через трагедію на ЧАЕС, що сталася напередодні, екскурсію, природно, скасували.

Певних думок про вступ до будь-якого ВНЗ у мене в ту мить не було. Моє захоплення шкільним театром наштовхнуло на думку про театральну кар’єру. Тому літа 1986-го я поїхала до Москви вступати в ГІТІС. Зупинилася у родичів. Прийшла на іспит, побачила натовп абітурієнтів, котрі зубрили в сквері байки Крилова, і в заклад так і не зайшла. Зрештою, я вирішила вступати на історичний, але подавати документи було вже пізно.

 

 

 

В кінці 80-х під час вступу до ВНЗ враховувався трудовий стаж за фахом. Не дивно, що місцем моєї праці став «Музей Історії Києва». Моя трудова діяльність почалася у відділі оформлення як «молодшого техніка». В мої обов’язки входила різного роду оформлювальна робота — писати шрифтом штатні оголошення, робити різні дрібниці з оформлення експозиції.

Першою серйозною роботою стало виконання рекламного щита до виставки акварелів Максиміліана Волошина. Мені сказали, що я непогано справляюся, і що мені непогано б малювати і далі. Тоді я вперше замислилася про те, щоб стати художником. Малювала «гіпси» в нашій оформлювальній майстерні, і у мене непогано виходило.

 

 

Моїм першим вчителем малювання був Олександр Георгійович Полуянов. Уже в похилому віці, він не брав тоді учнів, але мене взяв. З ним за півроку я пройшла ази академічного рисунку та живопису. Полуянов був геніальним педагогом. Я слухала його, як зачарована. Його невелика квартира на Воскресенці стала «шаолінем» мого учнівства.

Через роки, ставши провідним викладачем малюнка в канадському арт-коледжі, я створила власний курс за його системою навчання. Дзвінок з Саскатуну до Києва з метою подякувати Олександру Георгійовичу за все, що він для мене зробив, був нашою останньою розмовою.

 

 

Право викладати в Канаді давав диплом «Майстри образотворчого мистецтва», який я отримала там в 2000 році.

Диплому про закінчення Київського Художнього Інституту у мене немає. з 1990 по 1995 я вчилася там на факультеті мистецтвознавства. На творчі факультети при вступі не претендувала, адже розуміла, що мої шість місяців художньої практики не зрівняються з роками навчання в художній школі.

 

 

Позиціонувати себе в якості художника-початківця, будучи студентом-мистецтвознавцем, було складно. Бувало чула: «Що? Ти художник? Ти ж мистецтвознавець, в них же руки не звідти виросли».

Але це мене не зупиняло. Якось сказала своїй однокурсниці — нині відомому українському арт-критику і мистецтвознавцю Катерині Стукаловій: «Катю, побачиш, я буду художником, а ти будеш писати про мене статті». Так згодом і вийшло.

 

 

Я обожнювала слухати лекції з історії мистецтва, але думками була з тими, хто за стіною малював або писав з натури. Часто зупинялася перед масивними білими дверима з написом: «Оголена натура. Стороннім вхід заборонено».

У Канаді, коли я викладала малюнок, часто згадувала цей момент.

Зрештою, я не здала державний іспит з історії та теорії мистецтва і відмовилася писати диплом. Таким став справедливий підсумок моїх п’ятирічних мук існування «не в своїй тарілці».

 

 

З учасниками «Паризької комуни» я почала тісно спілкуватися на початку 90-х. Ілля Чичкан та Микола Трох часто запрошували мене позувати для своїх фоторобіт. Я ставилася до фотосесій як до спільної творчості. Тоді ж познайомилася з дуетом Савадов-Сенченко, Костянтином Акіншей, Юрієм Соломко, Олександром Гнилицьким, Олександром Клименком, Валерією Трубіною. Ми стали близькими друзями. Робили спільні проєкти.

 

 

«Комуна» впливала на формування українського мистецтва і окремої особистості самим фактом свого існування.

Незалежність цього середовища, її унікальність виявлялися в усьому, починаючи з зовнішнього вигляду.

«Ширвжиток» в пострадянських магазинах, якщо і був, виглядав гнітюче. «Клубний» одяг здобувався, як правило, на Сінному ринку (блошиний ринок на вул. Воровського, зараз Бульварно-Кудрявська). Щосуботи та щонеділі було правилом ходити туди і вивуджувати  найбільш цікаве.

 

 

Моду в тусовці тоді задавав Ілля Чичкан. Він один з перших почав впроваджувати вінтажний стиль з Сінного ринку. Плащики радянсько-китайської фірми «Дружба», знайдені на Сінному, чесунчові піджачки — це було вершиною тодішньої моди. Також ковбойські чоботи, джинси, куплені у фарцовщиків, бандани, всілякі шапочки, капелюшки та інші аксесуари. Речі купувалися, передаровувалися один одному.

Я у свій час ходила з поголеними скронями, в чоловічих піджаках, носила краватки з брошками, чим викликала тихе здивування у своїх професорів, тому що так на мистецтвознавчому факультеті не вдягався ніхто.

 

 

Це був період зародження нової субкультури. Тоді ми обмінювалися літературою, читали Кортасара, Маркеса, Борхеса, Гессе, Кастанеду. У тусовці тоді ходила фраза «Маркес, Борхес, Кортасар — відповідаю за базар». Якщо ти не читав, з тобою не було про що говорити.

Слухали західну музику, російський рок і український андеграунд — «Колезький асесор», «Іванов-Даун», «Табула Раса».

Художники почали їздити на Захід, привозили журнали, книги, каталоги з-за кордону. Це все вивчалося, передавалося з рук в руки.

 

 

Тоді ж виникло об’єднання «Простір культурної революції» — ПКР. Це була одна з перших нонпрофітних структур в українському сontemporary art. Її завданням, на відміну від комерційних галерей, які почали тоді зароджуватися, було — не торгівля мистецтвом, а ініціювання культурних процесів. У 1994 році в «Українському домі» відбулася програмна виставка «Простір культурної революції». Я брала участь в цій виставці, але робота, на жаль, не збереглася.

 

 

Перший арт-проєкт, в якому я взяла участь як художник, називався «Вільна Зона». Відбувся він в 1994 році в Національному Художньому Музеї в Одесі. Куратором його був художник Олександр Ройтбурд, якого я жартома називаю своїм хрещеним батьком у мистецтві.

 

 

В середині 90-х я відчула якусь невизначеність своєї ситуації. Хотілося рухатися далі, а справи якось застигли. Попри те, що в той час я зробила кілька персональних проектів: «Анабіоз» — галерея РА, «Ультра Діалог» — галерея Олександра Бланк, а також взяла участь у ряді групових художніх проєктів, серед яких «Рот Медузи» — галерея Брама, «Барбарос» (Спілка художників України), «Подивись з варенням» (Центр Сучасного мистецтва фонду Джорджа Сороса в Києві).

У той час я використовувала в своїх роботах ультрафіолет. Для українського мистецтва це було ноу-хау. У 90-ті роки особливої ​​технічної підтримки з боку галерей не було, тому все треба було робити самій. Я купувала деталі, розробляла схеми, конструювала лампи і сама інсталювала їх у виставкових просторах.

 

After Expulcion, 2, 3 з 4, 2000

 

Канада

Ідея і можливість зазирнути по той бік кордону виникла сама по собі і закінчилася моїм від’їздом на навчання в Канаду. Там почалося зовсім інше життя довжиною в 12 років.

Після отримання диплому «Майстра образотворчого мистецтва» (MFA – Master of Fine Arts) у мене з’явилася можливість викладати малюнок у щойно відкритому коледжі класичної анімації (місто Саскатун, штат Саскатчеван). Пізніше до малюнка додалися й інші дисципліни — «Основи дизайну», «Теорія кольору».

Потім ці ж дисципліни я викладала в «Художньому Інституті Ванкувера».

Останні два роки мого життя в Канаді були часом прийняття рішення: залишатися на Заході або повертатися в Україну. Обставини склалися так, що я вибрала друге. Одним з ключових моментів в ухваленні рішення стало запрошення творчого об’єднання «Клініка Дорошенка-Грищенко» курувати проєкт «АУТ». Так я повернулася до Києва.

 

 

Зараз

Переосмислюю своє життя. Вважаю, що при народженні людина повинна отримувати подвійне прізвище — батька і матері, інакше цілий рід позбавляється продовження. Вирішила офіційно змінити своє ім’я. Взяла дівоче прізвище матері — Галаган, а ім’я Тая — похідне від мого імені Тетяна. Тепер підписую свої роботи подвійним ім’ям.

 

 

Тая Гершуні-Галаган, 2013

Фото з особистого архіву надала Тая Гершуні-Галаган