Біографія Олега Тістола (Київ), записана в квітні 2013 року. Текст створено за підтримки Юрія Каплуна (Київ) і Костянтина Клімашенка (Київ).

ПОЧАТОК

Я народився в 1960 році в селищі міського типу Врадіївка (Миколаївська область). Це було інтернаціональне містечко. Прізвище Тістол — рідкісне, перейшло до мене по татовій лінії, і означає в перекладі з молдавської — пістолет. Другий дідусь — по маминій лінії, мав прізвище Болгарин. Пращури його були вихідцями з Болгарії.

 

Якось я сказав татові, що вони родом з Молдавії. Тато довго сміявся, адже багато поколінь Тістолів не асоціювали себе з великим молдавським народом.

Незважаючи на корені, сім’я була суто україномовною. Інтернаціональне середовище Врадіївки впливало на моє формування. Завдяки йому сьогодні маю європейське уявлення про людські взаємини.

Мені глибоко огидні агресивні прояви будь-якого націоналізму або антисемітизму.

Ще в дитинстві я зрозумів, що коли люди починають шукати причини своїх проблем в інших націях — це прояв слабкості.

МИКОЛАЇВ

Миколаїв виявився тим містом, в якому я поміняв мову спілкування з української на російську, бо живучи в ньому, можна було отримати в пику через те, що ти говориш українською. З того часу болісно сприймаю ситуацію, коли людей примушують говорити на тій мові, на якій вони не хочуть.

Миколаїв був закритим і багатим містом, але в Радянському Союзі він займав перше місце з малолітньої злочинності.

Вуличні прогулянки могли закінчитися фатально, що навчило мене боротися за себе і виробило огиду до кримінальної романтики на все життя.

Я з дитинства спостерігав, як талановита дитина перетворюється в урку. Досі будь-яке злодійство для мене є огидним явищем, яке гальмує процеси розвитку суспільства.

Міністр культури всього Радянського Союзу Катерина Фурцева в ті часи підтримувала жінок. Мою маму — Валентину Сергіївну — призначили начальником Миколаївського обласного управління культури.

Заради мене вона відкрила першу в місті художню школу, куди запросила дивовижних викладачів- шестидесятників — молодих красивих людей.

Єдиною вчителькою в моєму житті вважаю Тетяну Михайлівну Купцову, яка вселяла дітям в ті часи крамольні, але правильні для них речі.

Знайомила учнів з творчістю Сезанна, Ван Гога та інших стовпів світового мистецтва, що зіграло важливу роль у моєму житті, поставивши мене у виграшне становище в період вступу 1974-го в РХCШ.

Вже тоді я зрозумів, що навчитися малювати — не проблема, але обирати для себе в кумири Шишкіна — це не дуже добре. Особливо, якщо мова йде про другу половину ХХ століття.

 

 

У миколаївському музеї була розкішна колекція творів Верещагіна.

Я з величезною повагою ставився до творчості російського баталіста 19 століття, але малювати як Верещагін було соромно, тому що поруч з його роботами на стінах вже висіли Фальк і Кончаловський.

Вважаю, що РХСШ — найяскравіше явище в моїй творчій біографії, адже там я перебував у котловані стилів, течій, світоглядів, приголомшливих людей — майбутніх режисерів, акторів, художників і навіть міліціонерів. Це творче вариво і дало той потужний заряд міцності моєму поколінню — заряд, який живить українське мистецтво досі.

 

 

ВНЗ

Закінчивши у 1978 РХСШ, в Київський інститут вступати не захотів, тому що вважав це заняття марнотою. Навіщо одне і теж, з тією ж компанією і з тими ж натурщиками, що були в худшколі, займатися ще шість років? Тому обрав Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, а саме — художнє ткацтво. Думав, що воно дуже схоже на живопис.

З першого разу не вступив, за що досі дякую долі. Рік працював у Миколаївському худфонді художником-шрифтовальщиком, що дало неймовірну користь. Навчився працювати руками, але зрозумів, що працювати в худфонді не хочу.

Через рік повернувся у той же інститут, але обрав факультет дизайну, проектування інтер’єрів і меблів. Передбачливо вирішив освоїти паралельну професію, щоб не заробляти живописом собі на життя. До цього вибору підключилися батьки, які усвідомили, що невизнаному генію без блату в радянський вуз вступити практично неможливо.

Так я переїхав до Львова, але не прижився в цьому місті. Моє львівське коло спілкування — ті ж кияни — Коля Маценко, Марина Скугарєва, Саша Дяченко, Юлик Піснячевський та інші.

АРМІЯ

Це наступний ключовий момент в моєму житті. Я мав би служити в Києві і ночувати вдома або у дівчат. Але потрапив до лісу, в секретні війська, які умовно називалися “Макаров 1”. За це теж вдячний долі, тому що там познайомився з Костянтином Реуновим, і “Вольова грань національного постеклектизму” народилася саме там.

 

 

АКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Після повернення до Києва, вибухнув Чорнобиль, і почалася бурхлива творча діяльність. Ми з Реуновим стали писати величезні картини, з’явилася можливість виставлятися. Я працював на оформлювальному комбінаті, Реунов навчався. Все було яскраво і красиво, але вже у 1988 нам стало нудно в Києві, і ми вирушили в Москву в сквот “Фурманний провулок”.

 

 

Там ми подружилися з куратором Ольгою Свібловою, і відразу ж почалися серйозні міжнародні проєкти. Взагалі 90-і роки були активними в плані проєктів, але дуже важкими щодо виживання. Тоді ж з’явилося явище, яке пізніше назвали “Нацпромом”.

У 1991 я з Мариною Скугарєвою поїхав до Швейцарії, Реунов — до Лондона. У Швейцарії зрозумів, що жити там не зможу, і в 1993 повернувся з дружиною до Києва. Рішення прийняв усвідомлено і не пошкодував про нього.

Час, з початку 2000-х і по сьогодні, називаю просто процесом. Описувати його мені не цікаво. Крім одного знакового факту. У 2006-му я перебував у страшній депресії. Тоді ж мене запросили на пленер до Криму.  Його профінансував бізнесмен Денис Шевченко. Малювати потрібно було «ню». Але я фактично нічого не роблю на задані кимось теми. Вирішив, що гола баба — всюди гола баба, а пальма — це все. З того часу пишу пальми і не можу зупинитися.

 

 

ЗАРАЗ

Київ з мене зробив соціопата. Якщо до Києва ставитися, як до комфортної дачі, то це місто не можна не любити, але якщо як до культурної столиці — його можна зненавидіти. Категорично уникаю серйозних соціальних контактів, вважаючи це марним і безглуздим заняттям, а також думаю про те, щоб звалити зі столиці до Криму.

2013 р.

 

Записала Ната Катериненко