Юрій Лейдерман (Одеса-Берлін) про знайомство з американським художником Біллом Берном та зйомки спільного фільму за мотивами китайського класичного роману “Річкові заплави”. Цикл “Хроніки Лейдермана”.

У 1999 році я познайомився з американським художником Біллом Берном (Bill Beirne). Ми якось швидко перейнялися один до одного, хоча між нами начебто мало було що спільного. Білл років на двадцять старший за мене, корінний американець ірландського походження, виходець із заможної та консервативної католицької родини. За життя – однолюб, прекрасний сім’янин, дбайливий чоловік, батько і дідусь. До того ж не вживає ні краплі спиртного. Наші естетичні погляди теж дуже різнилися, оскільки все мистецтво для Білла починалося лише після поп-арту, десь із Капроу та Оппенгейма, не раніше. При всій своїй м’якості, будь-який живопис, неважливо Матісс або Джексон Поллок, він відверто зневажав. Сам займався переважно вуличними перформансами, до речі був першим американським художником, який почав активно використовувати у своїх роботах камери стеження, свого роду аналог добре відомого йому з дитинства католицького Всевидячого Ока Господнього. Але все це не заважало йому з цікавістю вислуховувати мої нескінченні напівп’яні вигадки і з задоволенням вбудовуватися в мої “патафізичні” проєкти, завжди зберігаючи в них при цьому свою лінію та свою самоособливість. Так ми їздили наприклад з Біллом до Одеси, де одягнені в тренувальні штани та спеціально дизайновані мною важкі дерев’яні панцирі збирали на вулицях каштани, що падали, до того ж Білл скрупульозно визначав координати кожного з них у системі gps. У Москві він зафарбовував на підлозі галереї прямокутник, підкоряючись повторенням слів “так” і “отже” – єдиних, яких я навчив його розрізняти в масиві російського тексту, що я читав вголос. У французькому Валансі ми зображали з себе якихось “східних рабів” і прислужували студентам місцевої художньої школи на обіді, який спочатку планували дати на нашу честь. Ну і таке інше.

Там, на околицях Валанса, ми зняли фільм “Вельмишановний брате”. Протягом кількох днів ми блукали з Біллом дорогами департаменту Ардеш, чи зустрічаючись, чи розходячись знову. Кожна зустріч супроводжувалася численними “китайськими” уклонами. Втім, іноді ми вдавали, що не впізнаємо один одного і починали битися, закінчуючи справу знов-таки самознижувальними уклонами. Все це випливало з вільної версії китайського класичного роману “Річкові затоки”, де шляхетні розбійники мандрують Піднебесною, то зустрічаючись, то розходячись. Оскільки часто вони знають один одного лише з чуток, то трапляється і так, що спершу вони починають мірятися силами, поки хтось не вигукне: “Почекай-но! Чи не ти є такий-то і такий-то?! О, мій шановний старший брате! Де ж були мої очі?! Дозволь мені! “Ні, це ти мій шановний старший брате!…” І т.д. і т.д. Як і в романі, кожен з нас мав свою магічну зброю. Білл представляв “Парашутиста небойового естета”, озброєного компасом та парашутом. Він, мовляв, летів з Іраку до Гуантанамо, але незрозумілим чином опинився у Франції. Я своєю чергою був “Леніним”, озброєним чарівним буханцем хліба.

На першому показі фільму мені найбільше запам’яталася оцінка одного з глядачів: “Це найгірше home video”, яке я коли-небудь бачив у житті!” Інше висловлювання, що мені сподобалося, було наступним: “Ви знущалися над нашим Ардешем! Але це ж найкрасивіший департамент Франції!”. Нижче пропонується скорочена версія фільму.

А з Біллом ми зберігаємо зв’язок досі. І завжди звертаємося один до одного в листах: “Вельмишановний брате мій!”.

Юрій Лейдерман