Запис читання віршів Ігоря Чацкина (Одеса). Цикл “Хроніки Лейдермана” (публікація матеріалів архіву Юрія Лейдермана (Одеса-Берлін)).
“Два тижні тому в ізраїльському місті Натанії за так до кінця і не з’ясованих обставин пішов з життя поет і художник Ігор Чацкін (1963-2016).
Ми народилися з ним у сусідніх будинках в Одесі, навчалися в одному класі, одного і того ж вечора вступили до “сучасного мистецтва” (приймав нас звичайно – Сергій Ануфрієв). Чацкін — “Чаца”, як називали його всі і завжди, робив колажі, об’єкти, інсталяції, але все ж позиціонував себе в першу чергу як поет. І це право ніколи не оспорювалося.
Найчастіше, починаючи писати щось своє – я повторюю про себе його рядки, для розгону. Однак, на жаль, ніхто не зміг також оскаржити таку властиву для поетів кару самотності і неприкаяності, яка з роками опановувала його дедалі більше.
Він жив в Одесі, в Москві, в Ізраїлі, знову в Одесі, знову в Ізраїлі, і ніде не зміг знайти свого дому, врости в коло. Можливо, за винятком тих перших, найсвітліших одеських років.
Тільки в останній рік, ніби відчуваючи відпущений йому строк — і необхідність ще раз проговорити всі ті слівця та фрази, що накопичилися в ньому, звучали все життя, він почав писати багато, часто по кілька віршів на день, використовуючи свій, дуже спеціальний поетичний синтаксис.
За яким, напевно, ховалася його відчайдушна і зневірена свобода — свобода від потреби в контексті, аудиторії, визнанні, навіть від потреби у “поезії”.
“У мене таке відчуття, що я просто безперервно говорю сам із собою”, — так він відповів мені, коли я зрадів, що він нарешті “розписався”.
Ця фонограма належить ще до його першого одеського періоду. Напевно, 1986 рік. Спекотним літнім одеським днем, у прохолоді нашої кухні на Пушкінській, користуючись тим, що дідусь і бабуся поїхали на дачу, я записав його читання на касетний магнітофон. А фотографія зроблена два роки по тому. Ми гуляли з Чацею у так званих Полях Зрошення біля Хаджибейського лиману. Одеса для нас закінчувалася, у Москві був аукціон Сотбіс, перебудова, все летіло до дідька, щоб зібратися якось інакше чи вже не зібратися ніяк”.
Юрій Лейдерман