Мене все частіше вабить сучасна абстракція саме тому, що вона функціонує за якимись новими, не зовсім зрозумілими мені правилами.

Я вже писала про Жюлі Мехрету. Її  мислення складне, багатошарове, але цілком структуроване, раціональне. Моя нова «зірка», якою я захоплююсь, — це Джаде Фадоджутімі. Її мистецтво як гра, якою вона захоплювалась в дитинстві. Це створення емерсивних середовищ, які ведуть глядача звивистими шляхами, як кролик Алісу. І мені дуже подобається рухатись разом із нею в нікуди.

 

 

Абстракція сьогодні перестала бути «про форму». Вона більше не хоче доводити свою автономність, не хоче бути чистою, самодостатньою, герметичною. Вона ніби втомилась від власної правильності й почала повертатися до тіла, до памʼяті, до відчуття перебування десь між — між станами, культурами, ідентичностями, настроями. Між «я знаю» і «я відчуваю».

 

 

І от у цьому полі Джаде Фадоджутімі для мене — одна з найцікавіших фігур. Бо в її живописі абстракція не виглядає як інтелектуальна вправа. Вона виглядає як стан. Як щось прожите, а не сконструйоване. Водночас — парадокс — це мистецтво абсолютно вписане в інституційний і ринковий контекст. Емоційне, вразливе, інтуїтивне і при цьому дуже успішне. Цей баланс мене особливо зачіпає.

 

 

Джаде народилась у Лондоні, в нігерійській родині, і з самого початку її досвід був багатошаровим. Але мені важливо не стільки це соціальне тло, скільки те, з чого фактично виросла її уява. А виросла вона з вигаданих світів. З аніме, відеоігор, японської популярної культури. Pokémon, Final Fantasy, нескінченні анімаційні серіали — не як розвага, а як спосіб повного занурення. Коли ти не дивишся, а живеш усередині.

Мені здається, саме тут ключ. Бо її картини — це не зображення. Це середовища. Вони не розповідають історій, не пояснюють, не ведуть за руку. Вони затягують. Ти входиш у них тілом, поглядом, диханням. І вже не зовсім розумієш, де закінчується картина і починається твій власний стан.

 

 

Фадоджутімі часто говорить про «простір між знайомим і незнайомим». І це дуже точне формулювання. У її роботах завжди є щось впізнаване — рослинні мотиви, натяки на пейзаж, фрагменти тіл, силуети. Але щойно ти намагаєшся за них ухопитися, вони зникають. Розчиняються в кольорі, нашаруваннях, лініях. Ніби памʼять, яка постійно вислизає.

 

 

Особливо мене зачіпають ці лінії. Вони ламкі, нервові, іноді схожі на тріщини, іноді — на маршрути. Вони ніби розрізають полотно, але водночас і зшивають його. Я читаю їх як сліди руху: міграції, втечі, внутрішнього переміщення. Не обовʼязково фізичного. Частіше — емоційного. Коли ти не зовсім тут і вже не зовсім там.

Колір у Джаде — окрема розмова. Він ніколи не декоративний. Він не «красивий» у простому сенсі. Він працює як емоційна система. Як музика. Насичені, інколи майже агресивні палітри дивним чином поєднуються з відчуттям тривоги, нестабільності, внутрішньої напруги. Мені дуже близький цей парадокс: коли радість і сум існують одночасно. Як у дитинстві, коли світ переживається надто інтенсивно, без захисних фільтрів.

 

 

Її жест — також тілесний. Це відчувається одразу. Великі формати змушують художницю працювати всім тілом, а не лише рукою. Швидкі, імпульсивні рухи, нашарування фарби, відчуття боротьби з полотном — усе це створює щільність, «шум памʼяті». Тут немає прагнення до чистоти. Є прагнення зафіксувати стан. Момент уразливості, невпевненості, втрати ґрунту під ногами. Не випадково Джаде називає свої роботи щоденниками в кольорі. Вона також любить працювати під музику. Синхронно  рухатись в музичному потоці.

 

 

Музика для Фадоджутімі — не фон, а спосіб мислення. Вона порівнює свої картини не з піснями, а з саундтреками. І це дуже влучно. Саундтрек не має чіткої структури початку й кінця. Він створює атмосферу. Так само працюють її полотна.

В експозиції виставки DWELVE: A Goosebump in Memory в Gagosian у Нью-Йорку ця ідея звучить особливо чітко. Мені подобається сама гра слів у назві: dwell — мешкати, delve — заглиблюватися.

 

 

Це дуже точно про її живопис. Про перебування і дослідження водночас. Про те, щоб дозволити собі побути всередині стану, не поспішаючи його зрозуміти.

 

 

Масштаб тут принциповий. Ці роботи не можна «побачити» здалеку. В них треба зайти. Вони позбавляють тебе позиції безпечного спостерігача. Образи пульсують, змінюються залежно від дистанції, світла, руху глядача. Ніщо не є стабільним.

 

 

І, звісно, неможливо оминути ринок. Карʼєра Джаде розвивалася стрімко. Дуже стрімко. Від перших персональних виставок — до Венеційської бієнале, музейних колекцій Tate, MoMA, ICA Miami. А потім — мільйонні аукціонні продажі.

Тут романтика неминуче стикається з цифрами. У 2023–2024 роках роботи Джаде Фадоджутімі вперше перетнули мільйонну межу — і зробили це дуже впевнено. Quirk my mannerism (2021) була продана на аукціоні Phillips у Нью-Йорку майже за $1,9 млн, а полотно The Woven Warped Garden of Ponder (2021) на Christie’s у Лондоні пішло з молотка за £1,55 млн (понад $2 млн), встановивши на той момент рекорд для художниці. Для порівняння: ще кілька років тому її великі роботи продавалися за сотні тисяч, а невеликі формати — за десятки. Цей стрибок виглядає різким, але насправді він дуже логічний.

 

 

Чому так дорого? Мені здається, справа не лише в інституційній підтримці чи грамотно вибудуваній кар’єрі — хоча Tate, Gagosian, Венеційська бієнале й музейні колекції звісно створюють сильне підґрунтя. Фадоджутімі потрапляє точно в нерв часу. Вона пропонує емоційно щільний досвід без пояснень, без моралі, без наративного диктату. Її живопис добре працює з масштабом, тілом і ритмом — ідеально для сучасних колекційних просторів. Але водночас він не холодний і не дистанційований. Це рідкісна комбінація: роботи, які однаково переконливо «тримають стіну» музею, приватної колекції чи аукціонної зали і при цьому залишають глядача всередині переживання.

 

 

До цього додається обмежена кількість великих полотен, дуже впізнавана мова і відчуття, що художниця говорить не про абстрактне «завжди», а саме про зараз. Ринок чудово відчуває такі моменти — і реагує на них швидко й без сентиментів.

 

 

Але ця історія не про гроші. Це про те, що емоційна, інтуїтивна, вразлива абстракція сьогодні має реальну вагу. Вона не маргінальна. Вона — в центрі. Не рефлексує, не раціоналізує, не дає відповідей, пояснює. Вона створює простір, у якому можна загубитися. І, як виявилось більшість людей дуже люблять рухатись у загадкове нікуди. Запрошую й вас доєднатись до цієї подорожі.

 

Вікторія Бурлака, Мукачево, 2025

 

Більшість фото – з інстаграму художниці.