Цим матеріалом МІТЄЦ розпочинає публікацію есеїв кураторки Вікторії Бурлаки (Київ). 

Привіт! Не знаю, чи маю представлятись узагалі, адже на цьому ресурсі й так достатньо інформації про мене. Але все ж хочу зробити це — у дещо новій якості. Досі тут здебільшого писали про мене в контексті кураторської діяльності та мого улюбленого проєкту — Школи сучасного мистецтва. А тепер писатиму сама. Переважно — про інших людей, події і проєкти, які мене хвилюють і надихають.

Щойно написала це і зрозуміла, наскільки фатально комічно звучить тут «спробувати себе у новій ролі». Писати й публікуватися в «Дзеркалі тижня» я почала ще під час навчання в Академії мистецтв — страшно подумати, десь тридцять років тому. І робила це досить успішно. Потім професійні пріоритети змінилися, я стала займатись кураторством в усіх можливих його модифікаціях, але писати не переставала ніколи.

Я — кураторка аналітичного кшталту. Точно не експозиціонер за визначенням. Ідеї проєктів приходять до мене для того, щоб я могла зрозуміти щось нове і поділитись цим новим з іншими. Кожен (ну добре, майже кожен) мій проєкт — це спроба зафіксувати щось важливе: інтенцію, тренд, умонастрій. Зробила більше сорока масштабних проєктів — на грантові кошти й за підтримки інституцій — і дуже багато галерейних виставок. Писання текстів давало мені можливість осмислювати абсолютно все, що я роблю.

Точніше, завдяки ним я й стала тим, ким себе визначаю: куратором. Це, мабуть, моя найстабільніша базова потреба — працювати з текстами, народжувати смисли, аналізувати те, що бачу. Тож, по суті, я просто повертаюсь в роль аналітика мистецтва. Повертаюсь до витоків, так би мовити. Бо життя — це ж вічне повернення того самого.

Попереджаю, блогер я своєрідний: пишу не про те, що можна назвати «інфоприводом», який хвилює всіх, а про те, що цікаво обдумувати саме мені. Про інсайти, які з’являються в процесі спостережень за мистецьким полем — іноді абсолютно випадкові.

Знову ж таки, питання: «Чому я повертаюсь до добре забутого старого саме зараз?» Мабуть тому, що нещодавно (як і багато хто з нас під час війни) пережила етап радикальної невизначеності. Він нарешті завершився. І я пробую все порозставляти по своїх місцях, розсортувати по пріоритетах.

Місяць тому я нарешті повернулась з Польщі, бо вирішила почати все заново. Була там від початку війни і майже рік сиділа в прострації, переживаючи з приводу політичного звільнення з посади куратора в Центрі сучасного мистецтва Замок Уяздовський у Варшаві. В 2022-2024 зробила там два великі й успішні проєкти — український і польсько-український, а потім змінилось керівництво, і мене просто викинули. Поляки до таких речей ставляться дуже по-філософськи, це норма фахових стосунків. Я ж досі не можу зрозуміти сенсу цього людського і професійного приниження — тому мені вже не захотілось вписуватись в якусь іншу місцеву інституцію. Мій ентузіазм щодо правил їхнього функціонування здох.

Але, як то кажуть, усе на краще. Всі факапи дають нам можливість зрозуміти, що дійсно є важливим і сенсовним. Повернувшись до України (на жаль, не до Києва — зараз я з родиною «на курорті» в Мукачеві), відчула, що мені все-таки легше бути й дихати вдома. Почали зʼявлятися й уже реалізуються нові кураторські плани. Ура, я знову в русі і знову — вкотре в житті — успішно збираю себе з думками і силами.

І оскільки я не фоново, а досить постійно веду свій менторський блог у Фейсбуці, то ось вирішила трохи «розширитись» і запропонувати свої тексти тут. Дякую Наті Катериненко, що поставилась до цього мого наміру прихильно. Проводячи менторські сесії з художниками, я знаходжу для них тонни корисної інформації. Більше того, менторство (от це для мене дійсно нове і зараз дуже цікаве амплуа) стало нагодою зробити внутрішню ревізію і структурувати все, що я колись бачила і зробила, в систему, ланки якої пов’язані. Тому, можливо, ця інформація буде корисною для ширшої аудиторії. Щиро сподіваюсь на це.

Отже, почнемо…

 

Вікторія Бурлака