Перекладені на іврит імена кефірних грибків, вирощених у Єрусалимі Юрієм Лейдерманом (Одеса-Берлін). Читає Іона Фішер (цикл “Хроніки Лейдермана”).

“У 2002 році в Музеї сучасного мистецтва ізраїльського міста Герцлія я робив виставку про те, як кілька місяців раніше вирощував в Єрусалимі кефірні грибки і давав їм імена.

Кефірні грибки – це маленькі білі грудочки химерних обрисів, що плавають у молоці. Перетворюючи молоко на кефір, вони здатні рости і породжувати потомство. У цьому сенсі до них можна ставитися як до живих істот і давати їм індивідуальні імена, керуючись особливими правилами на кшталт тих, що існують для породистих собак або скакових коней. (Грибки з однієї банки, скажімо, повинні мати імена, що починаються на ту саму літеру, і т.і.).

Імена єрусалимських грибків були ще складнішими. Перша частина імені була іменем якоїсь реальної людини, яка померла в Єрусалимі (своєю смертю, ні від ніяких терактів), а друга частина складалася з іменників, залежно від банки починалися в алфавітному порядку на “Аа”, “Ав”, “Ас”… Ва”, “Вв”, “Вс”… Са”, “Св”, “Сс” і т.д. При неможливості знайти відповідне слово додавались прикметники. Все це спочатку робилося англійською, так що повні імена кефірних грибків виглядали як Aharon’s Abstraction, Haym’s Acquisition, David’s Addition, Lea’s Bare Abruptrion, Rochel’s Beady Copulation, Haya’s Carnation, Sara’s Casual Benrdiction і т.д. − “Абстракція Аарона”, “Придбання Хаїма”, “Поповнення Давида”, “Голе Відторгнення Лії”, “Намистинками Зношення Рахілі”, “Гвоздика Хаї”, “Випадкове Благословення Сари”…

Куратором виставки був Іона Фішер. Я не зустрічав людину, яка настільки присвятила все своє життя сучасному мистецтву. Я маю на увазі, що не дивно присвятити все своє життя мистецтву, коли ти сам художник, але якщо ти всього лише куратор або там мистецтвознавець… Втім, спеціальної мистецтвознавчої освіти Іона так і не отримав. Він був сином першого посла незалежного Ізраїлю у Франції і провів свою молодість оббиваючи груші в Парижі. Сім’ї в нього ніколи не було, дітей теж (“наскільки мені відомо”, – додавав він, осміхнувшись). Зате напевно немає в Європі жодного крутого художника епохи 60-80-х, з яким би Іона не був би особисто знайомий. У 70-80е він був куратором сучасного мистецтва в Єрусалимському музеї, і деякі мої тамтешні друзі досі не можуть пробачити Іоні, що він відірвав ізраїльське мистецтво від якогось там національного коріння. Крім того, він виявився винятково цікавим і прискіпливим співрозмовником у відношенні до текстів. Йому, скажімо, вдалося знайти граматичну помилку навіть у Старому Заповіті. Вже не пам’ятаю точно в чому там була справа, якесь рідкісне слово, що зустрічається в тексті лише двічі, але при цьому у різних граматичних конструкціях. Кожна з них нарізно могла б вважатися вірною, як пояснював Йона, але тоді чи одна, чи інша.

І звісно, ​​саме Іона переглядав для мене два місяці єрусалимські газети та виписував із сповіщень імена померлих. Якоїсь миті він вирішив, що повні імена кефірних грибків слід теж перекласти з англійської на іврит – ми ж, мовляв, в Ізраїлі! Переклад давався йому непросто, підбираючи слова я використовував якийсь старий, чи не сталінських часів англо-російський словник, і деякі з слів майже вийшли з ужитку. Загалом, кожен день немічний, тільки нещодавно одужавший від інсульту Іона приїжджав на таксі (до речі, за свої власні гроші) з Тель-Авіва до Герцлії і вносив нові уточнення, тому що “якщо одне слово неправильне – значить все неправильне!”. У музеї його візитів уже боялися і таємно проклинали, бо щоразу їм доводилося щось передруковувати та перевішувати. Проте вголос ніхто нічого не міг сказати, у художньому світі Ізраїлю Іона Фішер – це легенда.

Після того, як виставка відкрилася, я попросив його зарахувати всі ці багатостраждально переведені на іврит головоломні імена. Мені здається, його манера читання – напружена і відсторонена одночасно – ніби повернула мою роботу до її суті. Справа, звичайно, тут не в безглуздих та інфантильних кефірних грибках, але в нашій невикорінній, великій і проклятій пристрасті давати всьому імена. Потім впадати у відчай у марності нашої системи, і однак бути готовими відповідати за ті імена, що ми дали. Тому вони завжди фундовані іменами померлих”.

Юрій Лейдерман