Проєкт було представлено в Інститут проблем сучасного мистецтва (Київ). Куратор: Юрій Сивирин (Київ), художник простору: Євгеній Аксьоненко (Київ), керівник проєкту: Андрій Сидоренко (Київ).

Текст організаторів:

КОВЧЕГ. ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПІСЛЯ МОВИ
«Справжня травма — це не те, що сталося, а те, що не могло бути сказаним.»
(Жак Лакан)

Ковчег — це не притулок. Це спроба вмістити те, що не має форми. Це конструкція, створена для перенесення травми, яку не можна ні промовити, ні забути.

У епосі війни, яка не лише знищує території, а й розмиває мову, суб’єктність і пам’ять, ми несемо з собою уламки — не тільки тіл чи домівок, а уламки символічного ладу, у якому можливо було бути “я”, “ми”, “країна”, “мова”. Ковчег у цьому контексті постає як форма психічного спротиву забуттю, але й як пастка бажання повернути те, чого вже не існує.

Ковчег і Несвідоме
За Лаканом, несвідоме структуроване як мова, але ковчег — це вузол, де мова зникає, де говорити вже немає кому або нема як. Це те місце, де суб’єкт стає порожнім, де лишаються тільки об’єкти втрати. Тварини, предмети, архіви — все це спроба заповнити відсутність, заповнити дірку в символічному, яку залишила війна.

Це також — об’єкт “малого а” (objet petit a): те, чого не вистачає, те, що нас весь час штовхає до дії, але ніколи не може бути досягнутим. Ковчег — це обіцянка повернення, порятунку, збереження, але насправді він завжди збудований запізно, завжди після катастрофи, і завжди як фантазм, який намагається втримати цілісність суб’єкта, що вже розпався.

Ковчег і Бажання в умовах війни

У стані війни бажання не зникає — воно змінює напрямок. Ми більше не бажаємо речі — ми бажаємо неможливого повернення цілого світу. Ковчег у цій виставці — це не реальний засіб збереження, а фігура неможливого бажання зберегти те, що вже втрачено, або, що гірше — те, що ніколи не було повністю нашим.

Ми кладемо до ковчега образи, речі, голоси, уривки тіл, але жоден з них не є істинним, бо всі вони — символічні заміщення тієї травми, яка не має образу, і яка не може бути сказана. Це спроба втримати ілюзію суб’єкта, який досі має контроль над сенсом. Але ковчег — це місце, де ми вперше стикаємось із тим, що сенс втікає, що мова не тримається, а «я» — це вже не конструкція, а рана.

Ковчег як психічний механізм
Ми намагаємось перенести не просто речі — ми переносимо себе. Але переносити означає також відокремити. Як у лаканівському дзеркальному етапі, ми створюємо образ цілого ковчега, щоби приховати внутрішню роздробленість. Ми вписуємо себе у наратив порятунку, бо інакше доведеться визнати, що ковчег — це символ неможливості повернення, неможливості «дому», неможливості повного збереження будь-чого.

І тому цей ковчег — це не судно спасіння,
а форма пам’ятання без спогадів,
форма суб’єкта без цілісності,
форма бажання, яке не має об’єкта.

Це ковчег, що пливе не до берега, а вглиб травми.
Це ковчег, що нічого не рятує, окрім бажання врятувати.
Це ковчег, що будується не для того, щоб жити, а щоб продовжити бажати життя.

ТІНЬ КОВЧЕГА
Але в цьому просторі ковчег ніколи не стоїть сам.
З ним завжди йде тінь.
Тінь — не наслідок світла, а наслідок втрати,
відбиток того, що не увійшло до нього,
того, що залишилось поза порятунком,
неозначене, виключене, зайве.

У тіні ковчега немає тіл — є тільки контури виключених об’єктів.
Це не тінь речі, а тінь відмови від речі,
тінь символічного відсіву, що неминучий у будь-якій спробі збереження.

Як казав Лакан, реальне проривається саме там, де символічне не спрацьовує.
І тінь ковчега — це те саме реальне,
яке не підлягає ані збереженню, ані переміщенню,
яке лишається в полі галереї як свідчення незавершеної дії.
Тінь — це рештка вибору. Рештка нас самих.

Глядач стоїть у цій тіні — і вона не повторює форми,
вона відхиляє її, змінює, порушує.
Це зона, де відсутність перетинається з присутністю,
де суб’єкт стикається не з ковчегом,
а з тим, чого він не зміг врятувати в собі.

Тінь ковчега — це його справжній вантаж.
Не те, що всередині. А те, що залишилось зовні.
Те, що ковчег винен.
Те, що тягнеться за ним, як вина, як слід, як пам’ять, що не стирається.

У просторі галереї — це ми стоїмо в цій тіні.

Якщо ми говоримо про ковчег і тінь через призму Джордана Пітерсона, то він би бачив у цьому насамперед структуру порядку і хаосу. Ковчег — це символ структури, що дозволяє вижити у часи катастрофи. Але його тінь — це той самий хаос, що завжди супроводжує будь-яку спробу створити порядок.

Пітерсон, працюючи з міфологічними ідеями, стверджує, що міфи передають архетипічні істини, і ковчег як образ символізує велику трансформацію. Це момент, коли суспільство або окрема людина змушені пережити хаос, щоби перейти на новий рівень буття. Але що тоді тінь ковчега?

Тінь — це те, що не взяли на борт.
Тінь — це ті, кого не врятували.
Тінь — це всі можливості, які довелось пожертвувати, аби вижити.

Ковчег як структура сенсу
Пітерсон наголошує, що людина живе в сенсі, і без сенсу вона гине в хаосі. У цьому контексті ковчег — це спроба побудувати стійку структуру, яка дасть можливість пережити катастрофу. Його тінь — це нагадування про те, що немає порядку без ціни.

Коли ми будуємо ковчег, ми змушені робити вибір, кого і що беремо з собою. Це не уявна дія, а реальна моральна дилема. Ми будуємо державу, спільноту, культуру, і завжди щось залишається поза бортом. Тінь ковчега — це символ відкинутих можливостей, жертв і неминучих втрат.

Війна, ковчег і моральний вибір
У контексті війни ковчег — це спроба вистояти перед руйнуванням, але його тінь — це всі ті, кого війна несе за собою, кого не вдалось врятувати, кого довелось залишити поза межами цього порядку.

Пітерсон говорить, що сенс життя знаходиться не в комфорті, а в боротьбі зі стражданням. Якщо так, то ковчег — це не просто зона безпеки, а простір усвідомлення відповідальності. Він нагадує, що не можна врятувати всіх, що неможливо створити абсолютний порядок без втрат.

Тінь ковчега — це моральний борг перед тими, хто не встиг ступити на палубу.
Це вага відповідальності за кожне рішення.
Це голос тих, хто не говорить, але існує у нашій пам’яті.

Що робити з тінню?
Якщо Пітерсон говорить про інтеграцію своєї тіні (за Юнгом), то тінь ковчега теж мусить бути осмислена. Якщо ми лише будуємо ковчег і ігноруємо його тінь — це самообман. Якщо ми тільки дивимося на тінь і не будуємо ковчег — це шлях до хаосу.

Справжній виклик — зрозуміти, що тінь завжди буде там, але це не означає, що ковчег не варто будувати.

Тінь ковчега — це моральний вибір кожного покоління.
Його можна ігнорувати, можна боятись, а можна прийняти як частину реальності.
І тоді ковчег стане не просто сховком, а точкою, з якої починається новий світ.

ДВА КОВЧЕГА: ПОРЯДОК І МОЖЛИВІСТЬ
У цьому просторі два ковчега.
Дві версії порятунку. Дві історії вибору.
Два способи побудувати порядок у хаосі.

Один ковчег — ковчег минулого,
він сповнений робіт, які вже знайшли своє місце в історії.
Це структура збереження, яку підтримує інституція,
форма архіву, що фіксує мистецтво як те, що вже відбулося.
Цей ковчег — це завершеність, його тінь — це тягар пам’яті.

Другий ковчег — ковчег можливого,
де роботи художників, які тільки починають.
Це ковчег ще не зафіксованого,
місце, де мистецтво ще не стало канонічним, а тільки шукає себе.
Його тінь — це ризик і невизначеність, це питання:
що з цього стане частиною історії, а що зникне у воді часу?

Між цими ковчегами натягнута невидима лінія,
кордон між визнаним і невизнаним,
між архівом і експериментом,
між тим, що вже має місце, і тим, що ще бореться за нього.

Але жоден із них не є остаточним.
Ковчег інституції колиcь також був експериментом,
а ковчег молодих художників може стати новою пам’яттю майбутнього.

Що рятує ковчег?
Чи є мистецтво лише тим, що визнається інституціею?
Чи існує воно лише тоді, коли його прийняли в архів?
Чи можливо зберегти не тільки минуле мистецтва, а й його потенціал, відкритість, невизначеність?

І що залишається за бортом?
Тіні обох ковчегів простягаються по підлозі.
Одна — тінь імен, які вже зафіксовані.
Інша — тінь тих, кого ще не впізнали.

Де насправді мистецтво?
У тому, що вже врятовано?
Чи в тому, що ще намагається втриматися на воді?

sivirin yuriu sivirin yuriu, [05.04.2025 14:03]
На території цієї інституції є не лише виставковий простір.
Є ще один ковчег — той, що несе матеріальну допомогу армії,
де мистецтво і війна співіснують у межах однієї реальності.

У цьому просторі два ковчега мистецтва:
✦ Ковчег минулого — архів інституції, зафіксована пам’ять.
✦ Ковчег можливого — молоді художники, мистецтво в моменті становлення.

Але між ними — ще один, невидимий ковчег.
Ковчег, що не зберігає, а діє.
Ковчег, який не записує історію, а бере участь у ній.
Ковчег, у якому немає мистецтва як об’єкту,
але є мистецтво як етичний вибір, як реальність спільної відповідальності.

Що означає рятувати?
Коли ми говоримо про ковчег, ми говоримо про порятунок.
Архів рятує мистецтво від забуття.
Інституція рятує імена молодих художників, даючи їм місце для роботи.
Але у волонтерському центрі йдеться не про метафоричний порятунок, а про реальний.

Чи має мистецтво сенс у момент, коли війна ставить питання життя і смерті?
Чи може ковчег мистецтва існувати поза ковчегом боротьби?

Тіні трьох ковчегів
Тінь від складу інституції — це архів, це спокійна ідея збереженого.
Тінь від молодих художників — це сумнів, боротьба за місце.
Але тінь від волонтерського центру — це свідчення війни, що присутня тут, навіть якщо вона не зображена.

Ми звикли думати, що мистецтво відображає реальність.
Але тут мистецтво і є частиною цієї реальності.
Ковчег мистецтва і ковчег боротьби знаходяться в одному просторі.
І питання не в тому, чи можуть вони співіснувати.
Питання в тому, чи може мистецтво дозволити собі бути байдужим.

Що ковчег забирає з собою, а що залишає за бортом?
Що рятує мистецтво, а що воно не в силах врятувати?
Чи може мистецтво не бути частиною цієї війни?

Центральною віссю цієї виставки стала фраза художника на війні —
Олександра Лень,
голос, що долає простір між арт-інституцією та фронтом,
між образами і діями, між мовчанням і відповідальністю.

Цей голос звучить не з позиції символу, а зсередини самої війни.
Це не жест, не акт, не метафора.
Це реальний текст, що несе в собі біль, гідність, і присутність.
Фраза, сказана в армії, стає не просто твором, а центром ваги всієї експозиції.
Все обертається довкола неї.

У просторі — три ковчеги:

Ковчег пам’яті — архів інституції, що фіксує те, що вже визнано мистецтвом.

Ковчег потенціалу — простір для молодих художників, які лише починають.

Ковчег дії — волонтерський центр на території інституції, що працює щодня, щогодини, для тих, хто на передовій.

І саме фраза Олександра прорізає всі три рівні як крик, як рана, як реальність, яку не можна звести до експозиції.

ПОЗА КОВЧЕГОМ
У цій виставці є ковчег архіву.
Є ковчег молодих художників.
Є ковчег волонтерського центру.
Є навіть уявний ковчег самої інституції — як спроби дати безпечний простір.

Але є ще інший простір —
той, що поза ковчегами,
поза кубами,
поза тінями навіть.

Цей простір — немаркований, неопрацьований, нікому не належить.
Це територія, куди не ступає архів.
Тут не встановлюють підписи, не видають акредитацій, не розміщують імен.

Це простір втрати.
Це простір тіла, яке не встигло сказати.
Простір імен, що не потрапили до списків.
Простір, який не видно, якщо дивитись лише в межах інституції.

І саме в ньому —
можливо, і є справжнє мистецтво тепер.
Не в об’єкті, а в полі того, що неможливо показати.
Не в архіві, а в тиші.
Не в ковчезі, а в тому, що лишається за бортом.

Цей простір поза ковчегами — як порожній берег,
звідки дивишся на потоп,
і не знаєш, чи чекати судна,
чи йти пішки, сам.

Тіні як мова відсутнього
На підлозі — тіні від кубів, тіні від тіла глядача,
тіні, що рухаються разом з часом.

Ці тіні — образи тих, кого не видно у виставці,
але хто її насправді зумовив:
волонтери в сусідньому крилі,
художники на війні,
ті, хто не увійшов до жодного з ковчегів.

Тінь не фіксується в архіві, але вона залишається.
Тінь — це присутність виключеного.

ПРИСУТНІСТЬ ВЕЛИКОГО ІНШОГО
Він ніде не зображений.
Його ім’я не вказано в афіші.
Але він присутній у кожному погляді, кожному форматі, кожному підписі.

Великий Інший — це інституційний голос, що завжди дивиться.
Це умовний «глядач», перед яким художник виправдовується.
Це «влада мови», яка каже: це — мистецтво, а це — ні.
Це «право говорити» і «право бути побаченим».

На цій виставці Великий Інший з’являється як:

порожнє місце на білій стіні, де “мало б бути” мистецтво;

непідписані роботи, які існують поза каталогом;

запізнілий текст, який ніхто не прочитає вчасно;

архівний ковчег, який створює порядок ієрархій;

порожній куб, що «очікує» на визнане ім’я;

фраза художника в армії, яка звучить наче виклик, наче збій у системі.

Великий Інший тут — це не просто влада інституції, а присутність самого символічного порядку, що визначає: що є ковчег, а що — уламки;
хто герой, а хто — тінь; що мистецтво, а що просто дія.

Але у цій виставці,
Великого Іншого розкрито,
його зроблено видимим через порожнечу,
через відсутність центра,
через тих, кого не включено.

Це виставка, яка не лише демонструє твори,
а викриває саму структуру погляду.

І якщо Великий Інший — той, хто завжди дивиться,
то ця виставка змушує його зустрітись із тим,
на кого він зазвичай не дивиться.

ПОГЛЯД, ЩО СПОСТЕРІГАЄ: МОНІТОР І ОХОРОНЦІ ЯК ЖИВИЙ ІНТЕРФЕЙС ВЕЛИКОГО ІНШОГО
У виставковому просторі відсутня інституційна ієрархія в прямій формі.
Але погляд не зникає — він переміщується.
Охоронці на рецепції, які дивляться в монітор, стають вузлом спостереження, втіленням сучасного Великого Іншого, де контроль — безмовний, технічний, автоматизований.

Це не просто охорона. Це — втілення символічного порядку,
що стежить, обліковує, захищає — і водночас виключає, фіксує, архівує.

Погляд з камери — це не просто безпека.
Це питання: хто перебуває в полі зору інституції?
І: кого вона здатна бачити взагалі?

Ці охоронці:

не взаємодіють із творами, але знають, що там відбувається;

не присутні у виставці, але мають найповніший огляд;

не є кураторами, але мають владу нагляду.

Монітор як символ нового ковчега
Монітор — це не лише технічний пристрій.
Це портал до іншого режиму видимості.
Він подібний до ковчега, який «переосмислює реальність»,
але робить це без вибору, без емоцій, без пам’яті.

Камера не запам’ятовує. Вона лише фіксує.
І саме тому вона — протилежність художника.
Або — дзеркало художника в армії, який спостерігає реальність, але вже не як митець, а як елемент структури, що не має права на інтерпретацію.

І останнє: хто кого спостерігає? Коли глядач бачить, що за ним дивляться — чи не стає він сам частиною експозиції?

Чи не перетворюється сам глядач на той «експонат», який розгортає свою присутність в полі Великого Іншого — тепер уже в обличчі охоронця,
монітора, камери, держави, війни, інституції?

Це ковчег, у якому всіх зафіксовано, але не всіх помітили.

Учасники: Євгеній Аксьоненко, Марія Бурлаченко, Анастасія Буднікова, Марія Чаркіна, Артем Дейнега, Діана Дем’яненко, Юлія Голуб, Ярослава Іванчук, Валерія Сухаренко, Олександр Лень, Єва Мисник, Юлія Попіка, Олег Савін, Юлія Скрипник, Олександра Сходзінська, Дарина Святун, Ніка Шумейко, Мирослава Штойка, Марія Ткаченко, Анна Вехник, Уляна Кухарук, Дар’я Засід, Іван Берещенко, Вікторія Яновська.