Вікторія Бурлака (Київ) про фотопроєкт Лори Архипенко (Одеса).

Украı̈нська фотографка Лора Архипенко — одна з помітних постатей сучасноı̈ фотографіı̈. Її оптика сформувалась у контексті вигнання, памʼяті та постійного “тимчасового” досвіду. В доробку Архипенко — перемоги та шортлисти провідних міжнародних премій: London Camera Exchange Award (Фотографка року, 2024), British Photography Awards (Велика Британія), reFocus Awards (США), Vienna International Photo Award (Австрія), URBAN Photography Award (Італія). Її проєкти експонуються в Європі та США, втім географія ı̈ı̈ уваги залишається стабільною — це Украı̈на, і зокрема — рідна Одеса.  

HOME: Two Years Later — це ı̈ı̈ інтимна фотоісторія про повернення. Повернення не лише фізичне — в Одесу, а й ментальне: до себе, яка була тут до війни, до простору, що змінився без тебе. За словами Архипенко, проєкт зафіксував «зміни в мені та в моєму домі», які стали очевидними лише з часовоı̈ дистанціı̈. У фокусі — не лише міські зміни, а і внутрішні зрушення, відчуття плинності, відсторонення й впізнавання. Це фотографіı̈ про “тиху трансформацію” — про спосіб бачити знайоме інакше.  

 

 

 

Попри зовнішню стриманість і відсутність драматичних жестів, цей проєкт несе емоційне напруження: повернення додому, який вже не відчувається тим самим, — це завжди досвід внутрішнього роздвоєння. Авторка не просто фіксує зміни у просторі, а досліджує, як змінюється людина, що прожила два роки в іншому світі, і як цей досвід накладається на образ дому. Особливо — якщо це не звичайна еміграція, а втеча, зумовлена війною.  

Проєкт Лори Архипенко — не про ностальгію у звичному сенсі і не лише про втрату. Це погляд на рідне зсередини вигнання: коли дім залишається “sweet home”, навіть якщо ти більше не можеш з ним себе повністю ідентифікувати. Коли твоı̈ очі звикли до іншого стандарту — впорядкованого, чистого, захищеного. Але серце — досі в просторі ризику, свободи, інтенсивного життя. І саме ця внутрішня роздвоєність є центральним нервом проєкту.  

 

 

Варто зупинитися на тому, що саме ми бачимо в кадрі. Це повернення в покинутий дім — і в буквальному, і в метафоричному сенсі — дає авторці специфічну оптику: погляд сторонньоı̈. Людини, яка водночас “своя” і “вже ні”. Звичне набуває ознак екзотичного, буденне виглядає як інсталяція, а побут — як археологія.  

Цей ефект подвійного бачення — коли ти впізнаєш і не впізнаєш одночасно. Ось жіночка продає домашній сир просто під вікнами — сцена, яка з погляду умовного «цивілізованого Заходу» видається дикою чи архаı̈чною. Ось бабуся шкутильгає знайомою вулицею — не в документальному, а в символічному сенсі: як фігура памʼяті, що не може покинути простір. Ось кіт, якого вже немає: фотографія була зроблена раніше, але в проєкті він живе — як привид або доказ того, що час тече інакше в місцях, де його ніхто не фіксує. І ось ялинка, що лишилась у дитячій— засохла, викинута з потоку часу. Господарі втекли похапцем, у паніці, і ця ялинка стала ніби знаком раптового розриву, тимчасовоı̈ смерті дому.  

 

 

Ці образи не прагнуть естетизувати розруху. Навпаки — вони надто особисті, щоб бути просто «репрезентацією». Лора Архипенко говорить не «про Одесу під час війни», а «про свій погляд на Одесу, в яку неможливо повернутись колишньою».  

Цей спосіб бачити — без прикрас, без надмірноı̈ композиційної гри, але з глибоким емоційним резонансом — ставить Лору Архипенко в пряму лінію з тією традицією украı̈нськоı̈ фотографіı̈, яка шукає красу в правді та в часі, що зупиняється. Її мова — стримана, але щільна; позірно проста, але насичена значеннями. В ı̈ı̈ роботах виразно проступає відлуння Харківськоı̈ школи фотографіı̈, і насамперед — Бориса Михайлова, одного з головних візуальних хронікерів пострадянського простору.  

Як і Михайлов, Архипенко звертається до простору, який надто реальний, щоб бути нейтральним, — міського, соціального, особистого, — і знаходить у ньому зони сентименту, де час ніби консервується. Можливо, це — інтуı̈тивна реакція на добу потрясінь, у яких ми всі опинилися: революції, війни, втрати і переміщенння. У цих умовах зупинити час — хоча б у кадрі — означає відстояти своє право на життя, а не просто існування.  

 

 

Проєкт HOME: Two Years Later не вигукує, не звинувачує, не драматизує. Його сила — в тиші. В погляді, який змінено війною, але який досі шукає, де саме починається “дім”. Навіть якщо він — лише памʼять. Навіть якщо він — засохла ялинка в дитячій кімнаті, залишена в паніці, у місті, де ще недавно жило твоє життя.  

Бурлака Вікторія