Представимо світлини митця, який каже, що слово «ентузіаст» найбільш влучно описує його практику.

Лисичанськ Луганської області — рідне місто Віталія. Там він народився та мешкав до 23-х років:

«Моя ідентичність, світогляд та спосіб мислення зліплені з глини з берегів річки Сіверський Донець та чорного вугілля з надр Лисячої балки. Я з дитинства вбирав в себе степові шуми та вітри, індустріальний гул, що лунав із лінії горизонту, та сіру самотність закинутих підприємств. Я розумів, наскільки Лисичанськ є важливим для мене. Всю свою практику та ентузіазм я досі присвячую саме йому».

Зі слів митця, займатись фотографією він почав несвідомо. Головною мотивацією було документування власних спостережень за містом та регіоном. Віталій дуже хотів зафіксувати своє бачення рідного міста:

«Мені важко визначитись чи я самостійно обрав аналогову фотографію, чи місто обрало її за мене. З одного боку, я хотів продовжити сімейну традицію — мій батько дуже багато фотографував у молодості. Дома зберігаються величезні альбоми з фотографіями його авторства, а також бáтьківська камера «Зеніт-ЕТ», на яку я зробив більшість власних фото. З іншого боку, самé місто наче спрямувало мене взяти до рук цю камеру, коли я знайшов невідзняту фотоплівку в закинутому житловому будинку на вулиці Зелений Гай. Хай там як, мені здавалось доречним досліджувати Лисичанськ саме через призму радянської камери та плівки, адже відлуння радянської окупації все ще бриніло в повітрі. Своєрідний фотоокультизм спонукав мене шукати привидів у давно знайомих місцях. Зараз для окупованого Лисичанська привидом є я сам».

Відчуття втрати фотограф вважає монолітним, неминучим та таким, що не потребує пояснень. Так коротко описує Віталій вплив війни на власну творчість:

«Повномасштабна війна, вимушене переселення та згодом окупація Лисичанська — все це злилося і оформилося у чітку та цілком тілесну межу моїх візуальних досліджень та пошуків. Рідні та звичні пейзажі замінились рядом рухомих зображень, до яких не встигаєш призвичаїтись. Вирване з корінням відчуття приналежності до певного місця витісняється станом, який здається єдино знайомим та зрозумілим — транзитним.

Пейзаж, зрамкований вікном вагона «Укрзалізниці». Люди навколо мають тільки одну мету — дістатися з пункту «А» в пункт «Б». Між пасажирами лише очікування, яке споріднює всіх і кожного. У транзитному стані всі рівні, а відчуття дороги не дає забути, що саме ті колії, які привезуть тебе додому — недоступні.

З плином часу пейзаж, що викарбувався в моїй пам’яті, розмивається, ніби краєвид з вікна вагона. Чимдалі дорога, тим важче втримати зв’язок з домом; тим більш абстрактними та нечіткими стають спогади; тим складніше вести діалог про те, що для мене є важливим.

За інерцією я продовжую фотографувати, хоч і не маю доступу до Лисичанська. Камера в моїх руках стала інструментом пошуку знайомих пейзажів та можливістю зберегти себе».

ЧИТАТИ АВТОРСЬКИЙ ТЕКСТ ДО ЕКСПОЗИЦІЇ

Про автора:

Віталій Матухно — митець, куратор, активіст, музикант і ентузіаст із міста Лисичанськ Луганської області. У своїй практиці досліджує ідентичність та культурний контекст рідного міста й регіону. Має на меті розвивати, документувати й репрезентувати локальну та низову культури Луганщини та Донеччини. Працює з темами (пост)індустріального пейзажу і збереженням «зникаючої пам’яті». Використовує в своїй практиці роботу з текстом й сторітелінгом, а також медіа аналогової та цифрової фотографії, знайдених матеріалів. Засновник та куратор номадичної самоорганізованої інституції «Гарелея Неотодрешь», що раніше функціонувала як експериментальний виставковий простір для молодих митців і мисткинь зі східних регіонів. Впровадник проєкту «14-8-22» — онлайн-архіву персональних історій жителів/жительок Луганської та Донецької областей, їхніх рефлексій та спогадів про війну Росії проти України.

Менеджери проєкту: Олена Криворучко, Ілля Туригін
Переклад текстів: Бурштина Терещенко