Віталій Матухно (Лисичанськ) — засновник та керівник “Гарелеї Неотодрешь” сьогодні є мігрантом і через повномасштабне вторгнення росії в Україну мусив вимушено переїхати до Львова, але його інституція продовжує працювати. МІТЄЦ записала розмову з Віталієм на тему зіну «Погляд на тисячу ярдів», що презентує сучасне українське мистецтво про війну. 

Віталіє, ти і твоя команда здійснила колосальний труд з систематизації сучасного українського мистецтва. В який період після повномасштабного вторгнення росії в Україну ти зрозумів, що прийшов час для створення подібного зіну?

Мистецтво зараз взагалі дуже рефлексивне, воно стало інструментом, який допомагає жити. Багато хто намагається зараз щось робити, щоб не з’їхати з глузду.  Що стосується самих робіт зіну, то це переважно імпульсивні речі, де художник відображає те, що з ним відбувається саме зараз. Інфополе — і мистецьке і ні — зараз перенасичене болем, рефлексіями на тему війни.

 

 

В момент повномасштабної війни митцям досить важко дистанціюватися від свого власного досвіду, тим паче, що люди переживали, як травматичний досвід окупації, так і досвід життя в зоні активних бойових дій, міграції також.

 

 

Ми на open call писали, що збираємо рефлексії, пов’язані з травматичним досвідом для того, щоб це допомогло жити далі. І мистецтво в цьому може допомогти. Ми не зосереджувалися лише на професійних художниках. Наприклад, Артур Сумароков, коли виїжджав з Херсону, взяв шматок двері, щоб під час міграції це йому нагадувало про дім. Мені подібні художні акти дуже близькі, і тут байдуже, чи має в цьому випадку художник професійну освіту, чи ні. Повномасштабна війна нас всіх змінила. Не важливо якого віку люди, де вони народилися, якого вони бекграунду, чим вони займалися раніше, зараз для всіх головною темою є війна і переживання, пов’язані з нею.

 

Сторінка зіну “Погляд на дві тисячі ярдів”:

 

В “Гарелеї Неотодрешь” в Лисичанську ми ще минулого року визначили, що будемо видавати щороку каталог/зін/книгу, яка відображала б зріз минувшого року. Це вже друга книга. Минулого року тема була Донбас — Луганська та Донецька області, бо наша організація базується саме на Донбасі, і ми хотіли представити нашу локальну арт-сцену, молодих митців зокрема. Майже усі міста, де ми працювали дуже зруйновані. Це Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне, Маріуполь, Костянтинівка, Харків, де ми теж були. Рівне сьогодні — єдине не ушкоджене місто.

 

 

Ті виставки, які ми робили  минулого року були спрямовані на те, щоб познайомити Луганську і Донецькі області, різні міста між собою, бо мені здавалося, що в нас є доволі серйозне мистецьке поле і треба було репрезентувати його для нас самих же. В якийсь момент я зрозумів, що з виставками ми не всюди доїдемо. Тим паче, що ми працювали з «заброшками», а це специфічна річ, і «заброшка» не для всіх, бо не кожен відважиться піти на відкриття виставки у покинутий дім чи цех заводу. Тому  виникла ідея зіну/книги/каталогу, адже друкований формат наших виставок міг автономно подорожувати без нашого втручання.

 

 

 

Цього року ми вирішили зін присвятити повномасштабній війні. Ми хотіли зафіксувати, яким мистецтво було у 2022 році, охопити широке поле — рефлексії різних людей з різних міст України.

Це репрезентація першого року війни, візуалізація теперішнього досвіду. Думаю, що після перемоги почнуть з’являтися більш осмислені закінчені концепції. Зараз час дуже швидко міняється. Коли ми починали роботу над зіном, Херсон був окупованим, наразі його деокупували, і звісно художні рефлексії вже буть іншими.

Як відбирались роботи для зіну, і взагалі — як в цілому технічно формувався цей проєкт? 

Ми оголосили open call і працювали з матеріалом тих художників, які на наш запит відгукнулися. Цього разу не було географічного, вікового обмеження, тому подавалися різні митці. Ми отримали 255 заявок з різних міст і контекстів, проте відібрати змогли лише 64.  Відбирали роботи так, щоб вони відповідали саме формату книги і представляли всю країну. Тому нам довелося відмовитися від цікавих проєктів, надісланих нам, але з цими митцями ми плануємо працювати далі в проекті нашої гарелеї. Але це буде в рамках інтересів нашої організації, бо все ж таки ми намагаємось концентрувати фокус саме на митцях Луганської та Донецької областей.

 

 

Чи можна говорити, що зараз формується нова генерація художників, і які її ознаки, якщо так?

Нова генерація почала формуватися ще з Майдану та 2014 року. Якщо казати за себе, то для мене війна почалася саме з 14-го року в Лисичанську, і я з нею живу вже дев’ятий рік. Таких як я немало, і зараз зростає покоління людей, для яких війна — це буденність, частина життя. Звісно, що повномасштабна війна — це зовсім інша річ, і виникає покоління травмоване, яке переживає сьогодні війну інакше, гостріше, болючіше. Мистецький сектор змінився повністю. Хтось втратив свій дім вже вдруге, бо перший раз це відбулося у 2014 році. Хтось вперше став переселенцем, хоча до цього жив максимально близько до сірої зони. Війна — це наша реальність. Те, що відбувається саме з кожним з нас, від цього неможливо дистанціюватись.

 

 

 

 

 

 

 

З’явилося два фронти, на яких ми працюємо. Перший — задача мистецтва презентувати Україну на міжнародній сцені і змінити погляд європейців на Україну в цілому. Зараз як ніколи є важливою праця з іноземними інституціями, бо нам треба доводити, що українське мистецтво — це інше, це — не росія. Ми намагаємось пояснити людям що таке війна і чому росія — це терорист. І культура — це вітрина України.

В середині країни в час війни мистецтво і культура не мають стояти осторонь, ми створюємо рекреаційні та рефлексивні речі,  донатимо на ЗСУ. Мені здається єдності в мистецькій спільноті під час повномасштабної війни стало більше. Ми всі знаходимось в одному контексті. Якщо у 14 році не так багато людей переймалося війною, то зараз ситуація істотно змінилася.

Щодо представлення українського сучасного мистецтва на тему війни західній аудиторії. Наскільки на твій погляд, ми є зрозумілими їй?

Думаю, що війна в Україні для них — тема дуже екзотична та далека, як Україна загалом. З одного боку, нас намагаються зрозуміти, з іншого — їх призма сприйняття речей не дає їм зрозуміти все, що тут відбувається у повній мірі. В мене така думка склалася від спостережень за іноземцями, які приїжджають до Львова на декілька днів. Львів доволі безпечний, і тут вони за такий короткий час не побачать те, чим є Україна в цілому. Для того щоб зрозуміти нашу країну, треба жити тут не менше місяця. Перебуваючи в Україні, можна зрозуміти більше, ніж з розповідей біженців. Але мистецтво має працювати з іноземним глядачем, адже ми знаходимося в тому хорошому моменті, коли до нас прислухаються, намагаються нас зрозуміти, бо Україна сьогодні є центром свободного світу і ігнорувати її неможливо.

 

 

Ти сам пережив драматичний досвід під час повномасштабного вторгнення — ти є сьогодні внутрішнім мігрантом. Тобі важко було працювати з історіями учасників та учасниць проєкту? 

Це не перша моя робота з травматичним досвідом інших людей, який близький мені і пов’язаний з війною. Ми ще влітку запустили проєкт «14-8-22». Це проєкт архівний — документація війни, починаючи з 14 року. Ми задавали людям запитання:  «Як для вас починалася війна 2014 року? Як почалась повномасштабна у 2022? І як пройшли ці вісім років між ними?». Ми збирали думки молоді Луганської і Донецької областей. Я зрозумів, що зі мною виросло покоління людей, для яких війна — значна частина життя.

 

З цим проєктом працювати було дуже важко. Я думав, що в мене зі всіма людьми спільний і схожий досвід 14 року, здавалось всім і так все зрозуміло, але коли я почав читати історії стало ясно, що зовнішні події у всіх плюс мінус схожі, а переживання дуже різні. Для Поліни Пушкіної, наприклад, війна не стихала ніколи, бо вона з Авдіївки. Катя Дрозд з Бахмуту у 2014 році зустріла війну знаходячись у психіатричній лікарні в Донецьку, бо її батьки закинули її туди через анорексію. Люди могли написати історії до 20 сторінок. З Луганської і Донецької областей ми зібрали їх біля ста. Коли я порівнював ці історії зі своїм досвідом — процес був болючим, як і у людей, які їх писали.

Що стосується мистецтва — це простіше, бо ти не намагаєшся промовити словами те, що з тобою відбувається насправді. Це формат непрямої мови. Є короткі тексти, які щось пояснюють, є візуальний ряд, який дає певну відстань між болем і його презентацією.

Як далі розвиватиметься історія з зіном, чи плануєш ти його доповнювати і видавати окремим накладом?

Так. Зіни ми будемо розповсюджувати. Перший зін став реліктом, тому що частина накладу лишилась в Лисичанську. Другий номер зіну «Погляд на дві тисячі ярдів» накладом 500 екземплярів ми плануємо розповсюджувати десь  пів року. І далі плануємо робити третій зін, проте я б не хотів, щоб це була книга про повномасштабну війну.

 

 

 

Наскільки Європа сьогодні відкриває можливості для підтримки митців, і як наша держава тобі допомагає як митцю-мігранту? 

Європа була відкрита і до повномасштабної війни. Попередній наш зін підримав міжнародний фонд House Of Europe. Зін «Погляд на дві тисячі ярдів» створено за підтримки «Стабілізаціного фонду» Goethe-Institut. Що стосується нашої держави, то я бачу, що культура, як і до початку повномасштабної війни, так і зараз віддана сама собі, вона мусить виживати. Так було і в 14-році, так і зараз. Підтримки андеграундних, низових ініціатив взагалі майже немає.

 

Фотоматеріали з архіву Віталія Матухна.

МІТЄЦ. Проєкт «Тривання», 2022

 

Зін можна подивитися тут: ПОГЛЯД НА ДВІ ТИСЯЧІ ЯРДІВ