Артем Карась (Київ), Вероніка Синенька (Київ-ВІльнюс), – візуальні діячі дуету V.P.V.P, – про виставку в галереї CENTER (Київ, НАОМА) та тенденції у сучасному мистецтві.

Вперше проект  “BOTTOM” був презентований в “Карась галереї” (Київ) 24.05.2024.

 

ДУЕТ V.P.V.P.:

Цей Текст є побічним ефектом на тенденції у сучасному мистецтві.

Spoiler: Відбувається тотальне знищення абстрактного сприйняття.

Примус художника до чого-небудь = абсурд

Проблема полягає у тому, що арт-ком’юніті всіляко заохочує, якщо не зобов’язує до створення кілометрових текстів, а те, чому дорівнює відсоток правди там, їх уже нахрін не їб*, аби продавалось добре.

Виходить, що спільноті не цікаво, їм абсолютно безкомпромісно насрати, чого насправді не/хоче художник. Їм подавай брехню і підміну, яка б влаштувала їхнє спаплюжене уявлення, який вигляд має мати витвір мистецтва. І х*й би з ним, але цю вигадку читає навіть не 10% споживачів. Тоді навіщо? Для майбутніх поколінь та інституцій? Бо якраз вони і є найвишуканіші п*здаболи і казкові фантазери.

(ПРАВДУ НЕ ПРОДАТИ ВОНА НАХ*УЙ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА ТУТ ВАМ НЕ ПАЛЕОНТОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ, ДЕ МЕТОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ  Є ДОКОПАТИСЯ ДО ПРАВДИ – МИ ТОРГУЄМО БРЕХНЕЮ (насипте жменьку смаженої в олії брехні, а соняшники гризіть самі)).

Як наслідок цього, сьогодні, приходячи в арт-простір, ви отримуєте переважно лайно, яке має простимулювати ваш інтерес до того, про що це лайно, а це лайно часто навіть не відповідає мінімальній естетичній планці. Виходить, що в сучасний реаліях, щоб бути художником, вже недостатньо вміти створювати й насичувати своїми ідеями візуальний об’єкт, необхідно пояснити, чому він це зробив, як він їв і як йому какалось після цього, і що глядач має чітко уяснити, чому йому саме так їлося і саме так какалося, таі який зв’язок між цим. А все тому, що глядач, він же довбо*б, вже не в змозі сформувати свій особистий досвід, він що, не здатний відрефлексувати на тригер? А чи не в цьому й полягає першочергова функція образотворчого акту, – провокувати на те чи інше. Відповідно, відбувається кастрація основоположного/засадничого стовпа образотворчої діяльності.

Але жах наздоганяє, коли в якісному художньому проєкті ти раптом помічаєш білу стіну, забиту розмаїттям прерозумних слів, що тягнуться від стелі до підлоги, ще й смердить вимушеністю та бідністю думки. При цьому, озираючись на самі представлені експонати, виявляєш, що вони доволі самостійні,  але загальне відчуття вже зіпсовано.

Нах*я ці здоровенні тексти? Для того щоб ніхто не засумнівався в інтелектуальних здібностях діяча і в тому, що він дох*я глибокомисленна натура, а по факту просто літери.

У результаті ми маємо такий собі образ старанного “діяча” сучасного мистецтва за всіма канонами, який відчувається приблизно так: істота роду людського, що є синтезом недохудожника, бо він ніяк не здатний вийти на самодостатній візуально-естетичний акт, і недописьменника/недомислителя, тексти якого абсолютно не несуть у собі ні літературної, ні культурної цінності. Вони просто тьмяніють і губляться на тлі того літературного достатку, до якого ми маємо вільний доступ у 21-му столітті, тобто є не конкурентоспроможними.

“Естетичний акт” та чи може він існувати без тексту

Відколи митець вирішив, що першорядним для нього стала комунікація і вираження його думки та почуття у формі слова. Невже художник конкурентоспроможний у словесній формі?

Образотворчий спосіб оповіді має виняткову перевагу над словом, оскільки навіть найбуквальніше та найпримітивніше зображення має багату різноманітність сприйняття, чого не скажеш про слово. Адже воно, найчастіше, пропонує нам принциповий образ, який має конкретне значення. У такому разі, абсолютно незрозуміло, навіщо в примусовій формі займатися кастрацією сприйняття? Заради чого? Заради незграбно мислячих, яким необхідно незграбно розжувати і покласти в їхній незграбний ротик?

Концепція заради кількості символів у друкованому рядку? Або для вражаючого вигляду? Або ж все таки для дебілів, які не в змозі зчитувати абстрактні образи? З огляду на те, що навіть тварини здатні на абстрактний спосіб мислення, значить, і в дебілів є така вроджена здатність. Може вони просто не хочуть?

Хіба мистецтво перестає бути мистецтвом, якщо воно незрозуміле? Мистецтво не завжди має бути принципово зрозумілим. Може мистецтво зобов’язане бути незрозумілим? А що, якщо мистецтво не хоче бути зрозумілим? Так, чи інакше, мистецтво нічого нікому не зобов’язане, і на цій аксіомі можна було б і закінчити, але тут ми стикаємося з іншою стороною:

Текст як доповнення, а не пояснення або заміщення

Якісний художній образ в принципі не може існувати без концепції як такої, в його первісному значенні, а не спотвореному запитами сучасного арт-ком’юніті. Бо якщо він є самодостатнім, то концепція присутня в ньому за замовчуванням, і може зчитуватися візуально, а не засобом слова.

Текст має йти паралельно з основним художнім об’єктом, доповнювати його, а не вносити надумані інтерпретації, або ж, що ще гірше, – пояснювати сам мистецький акт. Немає нічого гіршого, ніж пояснювати мистецтво. Адже мистецтво створено для рефлексії, провокування, наштовхування, враження, творення. Пояснення того, що відбувається, не рівноцінне концепції, – “Навіщо пояснювати/обґрунтовувати те, що не потребує пояснення/обґрунтування” 

У концепції, як такій, немає нічого поганого, проблема в тому, що в сучасних реаліях вона стала “протезом”, що прикриває нездатність, небажання або неактуальність створити самодостатній художній образ. Іншими словами, нездари різної породи почали просто напросто паразитувати на цьому методі становлення як “художника”.

До чого, по суті, вдалися і ми, сидячи зараз на кухні та видавлюючи з себе цей нев’їб*нно довгий текст, але, як уже сказано вище: “Слово – це кастрація відчуття”, – то ми все одно не зможемо передати наше обурення і всі його аспекти повною мірою, і в результаті рано чи пізно здамося та підемо спати.

 

Київ,  листопад,  2023