Текст Софії Бергінер (Київ) про Академію (НАОМА), педагогів і однокурсниць. Текст мовою оригіналу можна прочитати тут.

 

Я забрала документи під час останньої сесії, провчившись майже повних 4 курси в Київській Академії мистецтв на мистецтвознавстві. У цьому освітньому ток-шоу, дійшовши майже до фіналу, я сподівалася: в результаті буде хоч щось хороше. Обіцяна кришталева сова (диплом), побачення з холостяком (його написання) або хоча б троянда — натомість отримала нервовий зрив, сильну втрату у вазі і сумний, повчальний досвід.

 

 

Хіба не унікальна ситуація для цього факультету?

Одна з одногрупниць, яка перевелася до нас з Пітерської Академії мистецтв на 3-му курсі, говорила, що у російських мистецтвознавців приблизна статистика: 60% не доходять до диплому.

У моїй групі сталося так само. З одинадцяти дівчат, які тут почали навчання, пішло шість, включно зі мною.

 

 

Вступила, готуючись чотири дні до ЗНО, через 6 років після школи і два тижні до вступних. Не перевіривши температуру води і її глибину, я сміливо стрибнула. Але провчившись півроку, зрозуміла, що у мене нове захоплення — майже щодня ревіти після пар.

 

 

Коли я взяла академ-відпустку з довідкою з психіатрії, це питань не викликало. Нервовий зрив відкрив мені очі. Він показав, яким буде найбільш вірогідний сценарій мого майбутнього, якщо я не змінюся.

 

 

А далі пішли справи із мого прихованого списку ідіотизму, прочитавши який ви зараз теж покрутите пальцем біля скроні. Одним із завдань в списку було зробити презентацію про Тараса Григоровича Шевченка, як він вплинув на європейський романтизм (!). Тут у мене просто істерика почалася.

 

 

Я чесно просиділа добу над читанням, але емоційно просто не змогла це зробити. Якийсь дикий опір! Мені важко писати і вивчати те, у що я не вірю. І всі небесні серафими знають, я люблю писати те, що думаю.

 

 

«Доброго дня, шановна… Вас турбує учениця з групи ФТІМ 4-го курсу, де ви викладали в минулому семестрі… Я брала академ-відпустку за станом здоров’я і тепер мені необхідно перескласти іспити. Можна попросити у вас завдання, які дозволили б закрити минулу сесію? З повагою, Софія…»

Я заплющила очі, відправила листа і розревілася. Я не могла зрозуміти, що мене так засмучувало.

 

 

До цього я приїхала в Академію, поговорити зі своєю керівницею диплома.

 

 

Мені затвердили тему, яка для мене була дуже цікавою. Керівник, прочитавши мої нотатки, сказала «на цю тему вже все написано, за останнє десятиліття в українській фотографії нічого не сталося». ЩО ?! Коментувати не буду.

 

 

Сьорбнувши далеко не вперше такого ставлення, я відразу вловила всю перспективу свого перебування в академії. Я прекрасно знаю про себе, що не справляюся, коли на довгій дистанції стоїть завдання робити те, в чому я взагалі не бачу сенсу, а саме: рерайт мертвих людей 14 кеглем і вся ця е**на дичина з цим алфавітним порядком, який відволікає мене від ритму тексту і стопорить хід думки.

 

 

Добре б, якби це була ложка дьогтю в бочці меду. Але це була руйнація єдиної хорошої перспективи, яку я собі уявила: ось, порину в улюблену тему. Домовилася з Віктором Марущенко завдяки Наті Катериненко, наперед склала список бібліотек, вирішила, з ким візьму інтерв’ю… І поміняти керівника не можна, тому що вона нібито єдиний фахівець у ВНЗ! (який не в курсі про ярмарок Paris Photo). І вона до моєї теми має відношення лише в тому, що керувала подібними темами дипломів раніше. Я б, може, і могла написати диплом без її участі взагалі, але fuck off, це був би вже перебір на загальному тлі.

 

 

Рік тому я вже отримала найнижчий бал в групі за курсову, заради якої я прочитала випуски за 10 років журналу «Образотворче мистецтво» і пояснила, як Спілка Художників зупинила процес розвитку сучасного мистецтва в Україні шляхом приватизації майданчиків і виробництва рандомних виставок у величезній кількості.

 

 

Потім мене добила сварка з одногрупницями, одна з яких сказала: «З тобою ніхто не хоче дружити, бо ти скиглій. Між нами — ділові стосунки, що передбачають байдужість один до одного», після чого мене дружно подзьобали, і ніхто не заступився. Ця ж одногрупниця живе в масці феміністки і громадянської активістки, яка, здається, не чула про ідею сестринства між жінками і поняття емпатії.

 

 

Очікування: викладачі мусять цікавитися успішністю виконання своєї роботи, мусять турбуватися, чи зрозумілий їхній предмет, їхня мова і т.д.

Розчарування: на багатьох теоретичних дисциплінах працюють заради статусу, фінансової підтримки або можливості проводити свої дослідження. Рідкісні птахи прилітають до нас сіяти знання, і нам не бракує сил висловлювати їм свою любов. Але аж ніяк не менш рідкісне пташеня готове проводити годин по шість, слухаючи монотонні лекції без пауз і інтонацій в пекельно холодному неопалюваному приміщенні.

 

 

Висновок: на зовсім нестерпних лекціях краще більше прочитати, ніж їх висиджувати, але можна й більше висидіти, якщо звісно немає готовності багато прочитати. Кінець кінцем, я вдячна, що знаю навчальну програму схематично і візуально, хай і через всі стадії нудьги і туги. Попереду ще все життя, і можна спокійно почитувати умовного Віппера, якщо потрібно.

 

 

Очікування: мистецтвознавець — це арт-критик, в першу чергу він пише тексти.

Розчарування: в НАОМА, мистецтвознавець — це викладач історії, який, в ідеалі, пише в стилі реферату. Отримати знання в історії мистецтва — це, безумовно, головна мета навчання. Але вважаю, що програма однобока, застаріла і розрахована на один правильний варіант студента — під шаблончик. Люди різні, не всі хочуть відповідати на семінарі саме в вигляді вигуків: «Я ПЕРША ВІДПОВІДАЮ!». Відкрита до діалогу, якщо ви заперечуєте. З точки зору історичного факультету, напевно, все нормально. Добре б прибити десь табличку для абітурієнтів, на що буде весь акцент — на відтворення прочитаного. Я наприклад на арт-менеджера вступила. Різниця з мистецтвознавцями була в двох парах — менеджмент і законодавство. Менеджмент був кумедний. Решта — теж.

 

 

Результат: ніякого результату, зараз це звичайна пострадянська школа, на яку хочеться махнути рукою і побажати всього найкращого.

 

Софія Бєргінєр

 

Переклад здійснено за підтримки «Українського культурного фонду».