Розмова Андрія Сігунцова з Віктором Сидоренком (Київ) на тему проєкту “Чорна земля. Вимушеня дезорієнтація”, яку можна подивитися до 7 квітня у Національному музеї “Київська картинна галерея”. Кураторка проєкту Галина Скляренко.

 

Проєкт “Чорна земля” складається з картин і графічних композицій із серії «Сполохи чорнозему» та авторського фільму. Це рефлексія художника, над якою він працював протягом 2022-2023 років, викликана не лише подіями російсько-української війни, а й складними питаннями людського буття. Ми поспілкувались з художником про актуальні питання в сучасному мистецтві. 

Яка ваша основна галузь досліджень у сфері мистецтва, як ви описали б її? Розкажіть, будь ласка, про еволюцію персонажа у ваших серіях робіт, починаючи з «Амнезії» і до «Чорної землі».

Головна тема, над якою я працюю вже багато років, досліджуючи та розвиваючи її образні смисли, була окреслена в середині 1990-х, точніше в проєкті 1996 року «Амнезія», де вперше з’явився мій персонаж. У той час, переживаючи складний і такий, що не завершився, процес державного становлення, Україна відкидала радянське минуле, намагалася ніби викреслити його з колективної пам’яті. Втім, це неможливо. Неосмислений, не проаналізований досвід повертається незбутими міфами, соціальними комплексами. Для мене цей персонаж став утіленням «драми безособистісного», «людини маси», тієї спільності долі, що так чи так поєднала покоління людей ХХ століття, які пережили дві світові війни, революції, десятиліття тоталітаризму. Так цей персонаж перетворився на дуже місткий і багатозначний образ, у кожному новому контексті наповнюючись новим змістом.

 

 

Пошуки персонажа були продовжені і в серії «Ритуальні танці» (1997) – великих живописних композиціях. Головною ідеєю серії стає тоталітаризм у формі ідеологічної несвободи, політичного режиму диктатури.

Згодом це проєкт «Жорна часу» (2003), оприлюднений на 50-тій Венеційській бієнале. Важливо, що самий герой «Жорен часу» це абсолютний об’єкт історії. Й усе це безглузде прокручування цих жорен – насильство над людиною, яку перетворюють з суб’єкта на об’єкт. Провідна ідея проєкту – ідея нескінченного, одноманітного плину часу, що перемелює, перетирає, знищує людей, втягує їх у виснажливий круговий рух, тече і повертається знову. Рутинна, тупа одноманітність – але ж це і є життя.

 

 

Наступним був проєкт «Аутентифікація» (2006–2008), що вмістив у себе нові форми – скульптуру. В загальному розумінні аутентифікація це перевірка прав на доступ людини до інформації. Але для мене це – більш широке поняття, що поєднує низку перформативних дій, адже протягом життя людина змушена неодноразово підтверджувати власну ідентичність і щоразу, потрапляючи в нове середовище, ми здійснюємо процес аутентифікації. Інакше кажучи, аутентифікація як ритуальна перевірка справжності (автентичності) тісно переплітається з процесом, який нагадує, містифікує таїнство ініціації. Ті величезні трансформації, які відбувалися з людиною в посттоталітарному суспільстві, виглядають на кшталт ініціації, де процес немовби усвідомлений, але і не без зовнішнього впливу. В цьому смислі мій армійський досвід служби в Радянській армії, що полягав у стиранні особистості і створенні певного колективного тіла, став визначальним. «Людина натовпу», який можна наповнити будь-яким змістом, багато в чому близька історичній ідеї створення «нової людини», що об’єднує легенду про середньовічного Голема (антропоморфну істоту, повністю створену з неживої матерії), проєкти футуристів, людську модель тоталітарних режимів, теперішнє «клонування» та цю «аутентифікацію». Вона не втрачає актуальності, обростає новими змістами в залежності від умов часу.

У мене було багато проєктів, пов’язаних із осмисленням персонажа, – наприклад, «Відображення в невідомому», «Всі кольори спектру – це біле світло», який був закритий за декілька днів до початку повномасштабної війни. 

 

 

Ви бачите, що тема «подолання радянськості» пройшла крізь більшість моїх проєктів, вона прочитується без додаткових атрибутів. Іноді достатньо було, приміром, одного червоного кольору, щоби він був сприйнятий крізь призму революції, лівого руху.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, важко було через блок-пости навіть дістатися до майстерні, і я працював удома. Чомусь пригадалися роботи художників того покоління, яке пережило Другу світову війну. Ці роботи можна було часто бачити на виставках. Якось само собою сталося, що я почав стилістично наближатися до робіт тих художників. Мені потім закидали, що ця стилістика нагадує 1960–1970-ті, коли художник вдавався до воєнної теми. Серія була задумана як цикл тиражної графіки, але виконаної в більш «демократичний» спосіб – не літографія чи офорт, а шовкодрук. У першу чергу зробив достатньо велику кількість таких графічних зображень. Процес відбувався в часи, коли люди вимушено залишали країну, панувала суцільна розгубленість, ніби утверджувалося відчуття дезорієнтації – питання «що робити?», «куди рухатися?», «як бути далі?» ставали для багатьох людей головними. Ми всі пам’ятаємо цей період – відсутність упевненості, гармонії всередині себе, внутрішній світ наче обвалюється, людина вимушена діяти не із власної волі. Коли вся серія була готова, я зрозумів, щоб ідея виглядала б більш переконливою, для цілісності майбутнього проєкту бракувало відчуття руху. Тоді вирішив повернутися до відео, яким починав займатися ще на проєктах «Аутентифікація», «Жорна часу». Це був організаційно складний процес: треба залучити акторів, оператора, зробити монтаж і звуковий супровід. Поряд з цим мені здалося важливим деяку частину графічних робіт відтворити у живопису. 

 

 

Отже проєкт «Чорна земля. Вимушена дезорієнтація», який відбувся в Національному музеї «Київська картинна галерея», є послідовним продовженням моєї наскрізної теми. Хто вони тут: герої, свідки, учасники, жертви? Я намагаюся відобразити загальну ситуацію, в яку завжди і всюди, за тоталітаризму і демократії, нині, як і сторіччя тому, потрапляють люди, – двобій із часом. Ніхто не може вислизнути з його незбагненого дійства. Але кожному доведеться відповідати за все.

Які принципи та цінності лежать в основі вашого творчого процесу?

Для мене, як я вже казав вище, це насамперед осмислення ролі людини в складній сучасній історії, в її катаклізмах, намагання показати, що завжди слід лишатися людиною – особливо в нелюдських умовах. Адже художник як і науковець є насамперед дослідником суспільних і культурних процесів, які відбуваються навколо, і який формує – поряд з науковцями – власний погляд на світ. Колись не існувало наукового ставлення до світу, але емоційне сприйняття було. І зараз у деяких європейських закладах мистецької освіти навчальні майстерні мають назву лабораторій, які вивчають мистецтво як науку шляхом творчого студіювання і створення мистецьких проєктів. Мистецтво це теж спосіб пізнання і дослідження світу. 

 

 

Які тенденції чи зміни ви помічаєте в сучасному мистецтві, які з них, на вашу думку, найбільш значущі?

Спостерігати за тенденціями в сучасному мистецтві, його мутаціями дуже складно. Доба «великих стилів» (готика, ренесанс, бароко, класицизм, сецесія) припинилася приблизно з конструктивізмом в архітектурі або ж авангардом 20-х років ХХ століття, далі можна вести мову про застосування нових художніх засобів, про формотворчу рецепцію прийомів 1920-х у мистецтві наступних десятиліть. Тож важко казати про якісь узагальнення явища, поки воно триває, коли ми ще не маємо історичної відстані (у традиційні для історика півстоліття) для неупереджених суджень. Те, на що ми зараз здатні, це моніторинг процесу й архівації результатів руху сучасного українського мистецтва та культури в розмаїтті їхніх напрямів, творчих манер, світоглядних орієнтирів, що виявляється у науковому спостереженні за цим процесом. Зокрема, на цю діяльність націлена наша Академія та два її науково-дослідні інститути.

 

 

У сучасному мистецтві моделювання відбувається навколо драматичних моментів, які іноді мають політичне забарвлення та становлять найбільш гострі аспекти нашого життя. Наприклад, глобальне потепління, політичні і воєнні конфлікти тощо – ось точки дослідження процесів у сучасному мистецтві.

Які аспекти культури і суспільства, на вашу думку, мають найбільший вплив на розвиток мистецтва сьогодні?

Ми всі вже третій рік перебуваємо у виключно тяжких умовах воєнного стану. Це накладає на митця низку відповідальностей за свою працю, за осмислення нашого минулого та віддзеркалення сьогодення.

 

 

За роки війни ми дуже змінилися. Українське мистецтво почало сприйматися у світовому співтоваристві як самостійне явище, незалежне від ідентичності з сусідом-агресором. Це вже значна культурна перемога нашої країни, яка з часом буде лише зміцнюватися, поширюватися. Такої міри відповідальності ніколи в практиці українського митця принаймні останніх десятиліть не існувало, і в цій сфері ми перебуваємо у постійному творчому пошуку. Можливо, саме таке усвідомлення місця українського митця в світовому художньому процесі є найбільш перспективним і впливовим.

У яких галузях мистецтва ви бачите найбільший потенціал для інновацій та експериментів?

Думаю, що найбільший потенціал міститься саме в галузі візуального мистецтва, яке в останні десятиліття являє собою, так би мовити, суцільний плацдарм для експериментальних пошуків в сфері форми, прийомів і методів породження твору мистецтва. Не останню роль наразі відіграватиме і Artificial Intelligence, штучний інтелект. Твори, виконані за його допомогою, вже експонуються на виставках і в соціальних мережах. Але я певен, що для того і існує природний інтелект людини, аби породжувати нові смисли, а не комбінувати – навіть дуже ефектно – вже існуючі. Як допоміжний засіб Artificial Intelligence неодмінно відіграватиме роль, наприклад, у сценографії, можливо в книжковій ілюстрації, але знову ж таки – справжній людський талант і творчий результат не зможе замінити жодний штучний ерзац.

 

 

 

Розкажіть про поточний стан Інституту проблем сучасного мистецтва, його останні зміни та про те, чому ви вирішили прийняти керівництво Національною академією. Які цілі та завдання ви ставите перед собою в цій ролі?

Президентом Академії я був обраний на Загальних зборах НАМ України. Серед завдань, які ставлю перед собою, є подальше вдосконалення роботи підпорядкованих Академії інститутів, поглиблене вивчення і пропагування українського мистецтва, аналіз процесів, які відбуваються в сучасному світовому мистецтві та культурі, повернення в науковий обіг методів дослідження і напрацювань українських дослідників культури і мистецтва початку 1920-х, розвиток і популяризація сучасної школи мистецтвознавства і культурознавства. Гостро строїть проблема дебюрократизації наукового процесу та державного регулювання діяльності наших установ, яка щороку обтяжується через нові законодавчі та нормативні регламентації. Не менш гострою є проблема пошуку молодих кадрів.

 

 

У складі нашої Академії є два науково-дослідні інститути: Інститут проблем сучасного мистецтва та Інститут культурології. 

Перший був створений 2001 року, і за ці понад двадцять років активної наукової і проєктно-наукової діяльності зарекомендував себе як передова наукова установа не лише в сфері сучасного українського мистецтва, але й теорії та історії світового мистецтва, причому не лише візуального («образотворчого»), а й усіх його видів: театр, кіно, музика, дизайн, архітектура. Наукові дослідження співробітників Інституту, оприлюднені у вигляді численних колективних і одноосібних монографій, збірників наукових праць, альбомів, каталогів, періодичного альманаху «Арт-курсив», посідають важливе місце також в сфері естетики, філології, культурознавства. В останні роки Інститут значно пожвавив міжнародні контакти, грантову діяльність, вже є перші позитивні результати, і я бажаю новій команді керівництва ІПСМ тільки успіху в цих важливих і для нашої Академії, і для нашої науки про мистецтво і культуру починаннях.

Інститут культурології трошки молодший – створений 2007 року. Науковий колектив Інституту спрямовує дослідницький пошук на вивчення культури як надскладної системи, що об’єднує безліч підсистем, як глобального феномену, що пов’язаний з існуванням і розвитком людини. Це стало запорукою того, що здобутки співробітників Інституту викликають професіональний інтерес зарубіжних дослідників і сприяють входженню нашої країни в міжнародний науково-культурний простір.

 

В останній рік Академія та її інститути виконали значну роботу з підготовки місткої колективної монографії «Мистецтво в обороні культури», яка незабаром має побачити світ. 

Як директор і художник, як ви оцінюєте вплив нещодавніх скандалів у художній спільноті, зокрема подій, пов’язаних із виставкою Морозюк, на культурний діалог у цілому?

Насамперед, вже близько двох років не є директором Інституту проблем сучасного мистецтва і намагаюся не втручатися в діяльність нової адміністрації цього закладу. Мені шкода, що відбувся відхід од давнього принципу влаштовувати тільки колективні проєктні наукові обговорення, а не індивідуальні. Приємно усвідомлювати, що цей недогляд був вчасно виправлений, як ви, напевно, помітили. Наразі в Інституті затверджено нові правила проведення наукових обговорень творчих проєктів, які унеможливлюють здійснення індивідуальних проєктів.

Ви обіймаєте посаду президента Національної академії мистецтв України. Як вам вдається поєднувати ролі художника та посаду?

Узагалі поєднання творчої роботи з адміністративною є для людини певним викликом. Натомість намагаюся не так розділяти ці сфери діяльності, як знаходити в них те, що допомагає їм, так би мовити, триматися купи. Творчий процес вимагає усамітнення, адміністративна діяльність – спілкування. Коли вдається поєднувати переваги першого і другого, вважаю, що день пройшов вдало. Разом з тим сповідую принцип давньогрецького художника Апеллеса «жодного дня без лінії».

Яким є ваш погляд на роль Академії в сучасному мистецтві? Які переваги й обмеження ви бачите в академічній сфері мистецтва?

З наукового погляду, можу сказати, що ми здійснюємо пошук свідомої рівноваги між мистецькою і культурною традицією України та новітніми напрямами в сучасному мистецтві. Цей пошук можна бачити в усіх сферах діяльності Академії і це є нашою перевагою перед іншими закладами, які впливають на формування суспільної думки в сфері культури і мистецтва.

Не останню роль відіграє в діяльності Академії наявність виставкових залів, здійснення науково-дослідних проєктів у яких допомагає встановлювати належні зв’язки між науковою і творчою складовими діяльності Академії.

Завданням Національної академії мистецтв є прагнення рухатися в річищі сучасних тенденцій сьогодення, здійснювати залучення до Академії найкращих українських митців, здатних мислити перспективно, по-новому. За останні два роки пожвавилися міжнародні зв’язки зі спорідненими академіями Європи – Королівською академією мистецтв у Лондоні, Академією красних мистецтв у Парижі, Берлінською академією мистецтв, а також з Європейським альянсом академій. Я і члени Академії брали особисту участь у спільних заходах, які мали значний міжнародний розголос.

 

 

 

Наша Академія спрямована на дослідження художньої провокації між мистецтвом і суспільством, застосування експерименту в галузі візуальних практик і новітніх мистецьких технологій, що втілюється за допомогою широкої виставкової діяльності та наступних наукових обговорень. Дослідження співробітників наших науково-дослідних інститутів – Інституту проблем сучасного мистецтва та Інституту культурології – скеровані на завдання векторів критичної оцінки, що допомагає заповнити лакуни в аналітичній площині та формувати ставлення до мистецтва у різних стратах суспільства.

Андрій Сігунцов