Ганна Літман (Одеса) про проєкт “Асортиментної кімнати” (Івано-Франківськ).

 

«Поки не пізно — бийся головою об лід!

Поки не темно — бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся —

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп — той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно —

Та короп і служить для того,

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина — тебе не впіймає ніхто.

Коропи — ті не такі.

Цілі століття повільно осідають

Їхні зграї, полохливі і темні, —

Вони віддаляються в протилежний бік —

Бач, наше століття давно поспішає вслід? —

Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає.. ти покинутий? — але ж ти людина —

Не відчаюйся — ти проб’єшся.

Поки не пізно — бийся головою об лід!

О прекрасний неозорий засніжений світ.»

 

Олег Лишега, «Пісня 551» (1970-ті роки).

 

 

Конфлікт поколінь – це постійна парадигма нашого життя. Це стосується тих, хто жив в абсолютно різних світах, проектував різні цінності, звик до одного, звичного мислення чи навпаки – постійно переосмислює себе та своє місце в суспільстві.

Конфлікт у мистецтві завжди йде між консерваторами й авангардистами, між минулим і сьогоденням, між звичними образами і новаторським підходом.

Чи було вже все сказано? Чи може конфлікт перерости у конструктивний діалог, а у нашому випадку – у діалог між художниками різних поколінь? Ці питання і піднімає виставка «Поки не пізно – бийся головою об лід!», яка відкрилася 26 листопада в галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську.

Основна мета виставки – зуміти перейти на інший, невербальний рівень спілкування, посилити свою точку зору за допомогою художнього вислову. Виставка є тим умовним полем бою, простором діалогу, де можна досягти консенсусу чи просто висловити свою позицію та побудувати нову платформу для майбутніх візуальних битв.

Представлені роботи дуже різні за стилістикою і в деяких з них ми можемо побачити, що консенсус був знайдений і хто зна, в яку колаборацію це може перетворитися у недалекому майбутньому.

 

 

Фотопроєкт Анни-Зоряни Боднарук та Ярослава Яновського показує чоловіка з вразливого боку, де він – народжене немовля, юнак, коханець, оголений не стільки фізично, скільки душевно, який має право на те, щоб бути слабким навіть в цей час, коли образ справжнього чоловіка асоціюється з воїном, з маскулінністю. Тут він – ніжний, нарцистичний, чутливий.

 

Фотопроєкт Анни-Зоряни Боднарук та Ярослава Яновського

 

Інсталяція Віталія Гоцанюка та Олеся Базюка – рекламний щит, обклеєний папером, поряд – маленькі вставки, уривки слів, гра з підміною понять в українській мові, яку калічили останні сто років. Смислове навантаження поданих слів на відрізках – як закодоване послання. І цей код читається як “обережно – змова! обережно – міна! обережно – зміна змісту!”

 

 

Ця робота, спочатку заклеєна папепром, стає свого роду перформансом для глядача, котрий мусить обривати папір в надії побачити певну картинку. Вишкрібання паперу як акт оголення прихованої таємниці, її сакральності, глибинного сенсу. Замість картинки глядач бачить слово ЗМІСТ. Тут про пошук самоідентичності, відповіді на питання, які постають зараз перед кожним із нас. Хто ми? Звідки ми? Чого прагнемо?

 

 

Відеоінсталяція Марії Русінкевич та Олега Лишеги показує життя, період за періодом, його різні аспекти, які ми проживаємо день за днем, не помічаючи, як виростаємо, дорослішаємо, старіємо… В кінці відео звучить вірш Олега Лишеги у виконанні Руслана Пашаєва, який зараз служить у лавах ЗСУ. Робота змушує нас задуматися про те, що все проходить у тлінному світі, але залишається головне – пам’ять, яка таїть і зберігає в собі живу вічність.

 

Весела Найденова

 

 

Художниці Ганна Потьомкіна та Весела Найденова розказують про своє l’enfance. І якщо в однієї – це серія фоторобіт про безтурботну пору життя із застосуванням кольорових наклейок та розпису пером, де роботи перетворюються на щось більше, фантазійне; то в іншої – це відеоробота, присвячена снам та казкам з дитинства, що дозволяють впоратися з сьогоднішньою реальністю, знайти внутрішнє джерело сили, звідки черпається і натхнення, і радість буття.

 

 

Весела Найденова

 

Робота Івана Гавриліва – представляє груповий портрет художників старої школи, він сам по собі – просто інсталяція минулого, класичний образ, та сама стара школа, монолог про свою майстерність. На жаль, діалога тут не було, та можливо, він апріорі не передбачався.

 

 

Зараз, у час війни, конфлікт думок та різних поколінь особливо гострий. Ми знаходимося на піку емоційних потрясінь, балансуємо на межі нервового зриву, намагаємося відстояти свої межі та принципи будь-що-будь. Чи можна знайти вихід чи консенсус, постаратися донести свою думку до свого опонента, не порушуючи особистого простору? Якщо поле бою – мистецтво, чи можна на основі загальної ідеї виразити себе так, як прийнято висловлювати митцям – через свої роботи? Ця виставка – відповідь на ці питання.

 

 Ганна Літман