Герої проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір». Олени Бойко про участь у проєкті, патріотизм та досвід. За підтримки  Українського культурного фонду, 2021 рік.

Що змотивувало Вас взяти участь у проєкті «МІТЄЦ»?

На проєкт мене запросила Олена Щербина –  волонтерка центру «Ярміз». Після певних подій у житті мій творчий потенціал згас, тому на цьому проєкті хочу його відновити й подолати депресивний стан. Коли чоловік пішов служити за контрактом, була зустріч з психологом, потім я якось не наважувалась знов звернутися по допомогу. Участь у проекті – це вже моя свідома потреба у психологічній творчій допомозі.

Коли мій чоловік йшов за контрактом і вступив у Деснянську спілку ветеранів АТО, то порадив мені: «Піди у Спілку, може там будуть психологи, і коли я повернусь, то вони нам допоможуть». Цілий рік після мобілізації я намагалась його повернути з війни, але все одно знала, що він вчинить по-своєму. Він така людина, котра коли бачить, що гинуть молоді хлопці, то прагне врятувати, допомогти, передати досвід.

 

 

Мій чоловік був у морській піхоті у 36-й окремій бригаді 501-го батальйону. Він загинув у 2016-му році. Морські піхотинці та Дісняська спілка ветеранів АТО стали нашою родиною, і їм допомагаю, чим можу. Коли сталася біда в родині, вони пітримувавли нас та були тією соломинкою, яку підкладає Бог, коли тобі дуже погано. Й до сьогодні мене підтримують усі мої побратими й дівчата.

У спілці ми допомагаємо родинам загиблих, з нагородженнями, із влаштуванням свят, я проводила майстер-класи з дітками, ми водили їх у кіно, театри.

Деяким учасникам важко ділитися травматичним досвідом.

Людям дуже важко відкритися. Для цього ми, мабуть, повинні знайти спільне і довіритися один одному, задля цього ми працюємо з психологами і психотерапевтами. Не кожен зможе відкритися у групі, дістати те, що болить. Діставання травм тяжке, навіть мені важко діставати, бо я з першого дня нашої трагедії дуже глибоко приховала горе, а зараз прийшов час його діставати. Воно блокує дії, і  повинен пройти час, щоб усі учасники порозумілися й знайшли спільну мову.

 

 

Чи комфортно Ви себе почуваєте у психотерапевтичній групі?

Для мене ці групи – занурення у себе і спостереження за всіма учасниками цього проєкту. Мені дуже цікаво. За освітою я вихователь, тому, напевно, звикла складати враження як від дітей, так і від дорослих. Усі учасники мені дуже подобаються, такі всі емоційні, творчі, відкриті й щирі. Хотілося б, щоб було більше роботи психотерапевтів на об’єднання, спільне вирішення якихось задач.

Розкажіть самий світлий спогад, пов’язаний з Вашим чоловіком.

Наше кохання було таке раптове, буквально через два тижні після знайомства він сказав, що я буду його дружиною. Я спочатку сперечалася, але через 3 місяці все одно здалась. У мене був апендицит, а він постійно був поруч і допомагав.

Були і труднощі, і непорозуміння. Ми любили разом подорожувати, їздити на рибалку до Дніпра, Десни.

У 16-му році ми з сином поїхали до нього у військову частину в Бердянськ. Чоловік злився, чого ми приїхали, а ми сильно скучили, тому й приїхали. Пам’ятаю, як після служби він прийшов до нас, ми ловили рибу з 13-річним сином для тата, а я смажила. Мідій було море, цілу купу назбирали! І чоловік каже: «Я такий щасливий, ну такий щасливий, це саме найсмачніше і найкраще, що я куштував». Ці кілька днів були такими яскравими і сонячними, був кінець серпня. Не хотілося їхати і його залишати, був неспокій на душі.

Через два роки, після загибелі чоловіка, я наважилась ще раз поїхати в частину за запрошенням хлопців поспілкуватися, побувати там, де був чоловік. Було тепло й світло від того, що всі його пам’ятають з хорошої сторони.

Ви кажете, раніше займались творчістю, чим саме?

Як вихователь дитячого садочку, працювала і в недільній школі, проводила багато майстер класів з дітками. Одночасно у мене було близько 40 дітей, з якими я працювала, творили щось своїми руками, малювали.

Зараз я продовжую працювати вихователем, але не можу в повній мірі, як раніше, розкритися. По-маленьку дістаю оці свої уміння. Проаналізувала і  зрозуміла, що день загибелі мого чоловіка був дуже складний для мене, і праця і малювання з дітьми не вдавалися. Також у цей день у сина було день народження, не могла готувати, ходити по магазину, бо губилася. І ось зараз я починаю усе робити ніби наново, перші кроки складні.

Дуже вдячна викладачу графіки цього проєкту Катерині Свіргуненко, бо тепер я продовжую далі малювати, я знаю, що в мене виходить. Подруги мене підтримують, кажуть, що у мене є талант і можливості. Дістаю творчий потенціал і продовжую працювати з дітьми, віддаю їм те, що маю, навчаю і розвиваю, вчу їх бачити красу, бо сама її бачу.

 

 

Якщо у тебе немає любові до дітей, ти не будеш з ними працювати, бо вони все відчувають. Я бачу великий потенціал в кожній дитині.

Як людина, яка бачила війну може передати свій досвід дітям?

Дітям дошкільного віку треба говорити про це дуже обережно, бо у них вразлива психіка. Школярі уже свідомі й це розуміють.

Патріотичне виховання повинно бути з дошкільного віку, і для дівчат, і для хлопчиків. Через вірші, пісні, любов до Батьківщини, через красу і самоусвідомлення, що ти – українець. Після 5-го класу, мабуть, повинно бути вже військове виховання, особливо для хлопчиків.

 

 

Мій молодший син у цьому році закінчує військовий ліцей Богуна, який обрав для себе. Зараз поїхав знайомитися з військовою академією в Одесі. Я задоволена його вибором і відповідальністю.

Нещодавно розмовляли з друзями на тему щирості у сім’ї, що дітям і батькам потрібно усвідомлення травматичного досвіду і розмовляти про це безпосередньо у родині.

Так, дійсно, це потрібно, але це боляче робити навіть в родині. Я беру приклад у своїх дітей.

У день, коли загинув чоловік, треба було зібратися, не кричати і не панікувати, бо я розуміла, що можу нанести дитині травму. І тому потрібно було зібратися і не дати сплеску цим емоціям.

 

 

І потрібні люди, які допоможуть, потрібна консультація психологів. Навіть якщо батько повернувся, усі діти і батьки реагують по-різному на війну, і потрібна допомога спеціалістів.

Уже зараз емоції стають стабільнішими, важкі емоції «пішли» до психологів, вони з ними впораються і нас об’єднають, знайдуть якісь теми для розмови.

Маю надію, що це буде цікавий досвід, для мене – це досвід занурення в себе і діставання цього болю. Він дуже глибоко сидить і я навчилась жити з ним. Але зараз прийшов для мене час це дістати, проговорити й висловити.

Ось коли на майстер-класі сказали намалювати те, що хочемо, у процесі розуміла, що пам’ять повинна бути світлою. Так вийшла писанка, відродження й народження чогось світлого і доброго.

Хлопці зараз у Божому царстві високо на небі, але щоб їм було легше, ми не повинні впадати у горе та зневіру, а розвиватися і відтворювати прекрасне, і тоді наше життя наповниться світлом.

Журналістська група: Даша Колесник, Шевчук Аліна.

 

Опис проєкту:

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз, Олександр Ляпін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік