Богдан Мороз (Київ) щодо проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір». За підтримки  Українського культурного фонду, 2021 рік.

Богдане, коли ти йшов на воркшоп з учасниками проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» і пропонував вокальний напрямок, чи були побоювання, що ти не будеш зрозумілим групі?

Очікування були різні. Мені було складно уявити, що це за люди, тому що коли говорять військові АТО, то перше, що спадає на думку – це рота солдатів, і є певний стереотип в суспільстві щодо ветеранів АТО, і не завжди він позитивний. Я очікував всього, але відпустив очікування щодо учасників воркшопу, і був  приємно здивований, тому що ці люди дійсно дуже глибоко перейнялися тими завданнями, які я давав.  Під час другого заняття ми повністю включилися в завдання, і учасники навіть з азартом вислуховували правила наступного завдання.

 

 

Ти думав над тим, що твої майстер-класи можуть впливати на психіку людини?

У будь-якому випадку після цих занять людина йде з полегшенням. Коли ми кричимо на занятті, ми ніби звільняємось від накопичених емоцій і вражень. Ці заняття — соціально прийнятний спосіб покричати. Крім цього порухатися, побігати… Я давав і складніші завдання щодо співпраці з партнерами і зміною ролей, але якщо  узагальнити, то можливість покричати всім разом, – це певне звільнення від усього, що викликає дискомфорт. В цілому це було таке вивільнення, яке надає терапевтичний вплив на людину. Але, звичайно, будь-яка терапія може бути і антитерапією, і неможливо вгадати, де, у кого які травми і, можливо, для когось таке вивільнення потім вимагає дуже довгого відновлення. Якийсь чоловік, у якого багато ресурсів може просто пройти всі вправи і не втомитися взагалі, а хтось буде виснажений і на тлі втоми можуть відбуватися негативні реакції. Але наскільки я помітив, то негативного впливу ці заняття не зробили.

 

 

Людина справді тотально відкривається на твоїх заняттях. Але такій, відкритій людині небезпечно повертатися у соціум, тому деякі педагоги закінчують заняття поверненням людини до реальності, щоб людина усвідомила себе тут і зараз.

Це дуже цікавий факт, що є такий прийом повернення, але я звик до таких розкачок з дитинства під час богослужінь, коли нас вводили в цей стан, але ніколи не виводили з нього. Напевно, для мене це звично, і мені не доводиться виходити-заходити в такі стани, тому що у мене є якісь напрацювання з дитинства. Релігія чимось подібна на прикордонні стани, які можуть виникнути під час медитації.

 

 

Як ти вважаєш, чи може мистецтво, живопис або саундарт замінити психотерапію?

Швидше за все — ні, тому що психотерапія розбирає і опрацьовує дуже конкретні речі, а музика може їх посилити. Ми не знаємо, як на людину вплине музика, живопис або щось, що ми вважаємо корисним. Терапією може виступити все, що завгодно, але мені здається, що саме психотерапевт може дуже конкретно наштовхнути людину на рішення проблеми і поставити дуже правильні питання. Тому я вважаю, що в музиці можливо і є якісь терапевтичні властивості, але у неї трошки інша функція. Вона працює з людиною з іншого боку.

 

 

З приводу твоєї участі в цьому проекті. Ти, сказав, що отримав унікальний досвід. Що це за досвід?

Це було руйнування певних стереотипів щодо військових або людей з посттравматичним синдромом. І я ще раз переконався, що всі люди – різні, не можна їх водити в якісь групи. Щодо самих воркшопів, для мене це був дуже цікавий досвід, тому що до цього я цей воркшоп проводив тільки з підлітками. Було цікаво спостерігати реакцію дорослих людей, котрі прожили досить яскраве і складне життя. Вона відрізнялася ступенем довіри. Наприклад, я дав таке завдання: одна людина була ведучою, друга в парі існувала в просторі з заплющеними очима. Ведучий звуком мусив вести її по залу. В якийсь момент я замінив ведучих, і люди, яких вели звуком, розгубилися. Вони не схотіли контактувати навіть тоді, коли я повернув їхнього ведучого назад. У підлітків довіра майже стовідсоткова, вони відразу реагували на нового ведучого і слідували за ним. Тут ситуація склалася інакше.

 

 

Можливо, це пов’язано з тим, що в окопі, якщо побратим тебе покинув, фактично – зрадив, спілкуючись з такою людиною далі – неможливо, бо другого шансу вижити в тебе може не бути…

Так. Досвід, який я отримав на цих воркшопах — дійсно безцінний, і дуже вдячний за запрошення взяти участь у проекті.

 

 

Опис проєкту:

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз, Олександр Ляпін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік