Андрій Сігунцов про фестиваль електронної музики та візуального мистецтва Labоratorium. 

У часи, коли реальність постає перед нами в усій своїй травматичній оголеності, культура не може залишатися нейтральною. Вона або співучасниця, або спротив. І фестиваль Laboratorium, що відбувся в Києві на студії Довженка, цілковито належить до другого — як форма культурного контрнаступу, що поєднує тілесність танцю з інтелектуальністю сучасного мистецтва, емпатію з технологією. У цьому граничному просторі фестиваль формує тимчасову утопію — майданчик, де можна хоча б на мить звільнитися від важкості тривоги. І хоч це звільнення не остаточне, воно має терапевтичну силу: в танці, у ритмі, в світлі ми не забуваємося — ми нагадуємо собі, що здатні бути живими.

 

 

Те, що організатори змогли привезти складне технічне обладнання для створення повноцінних світлових інсталяцій, вже є актом віри у мистецтво як таке. Вони зробили надзвичайне — створили технічну інфраструктуру, що відповідає рівню наймасштабніших європейських фестивалів, на кшталт Unsound чи CTM. Візуальний сетап, розроблений NH Studio, вивів подію на новий рівень сприйняття.

 

«У створенні сетапу значну роль відіграли 175 м² екрану. Конструкція над артистом задає фокус простору та трансформується під музику завдяки кінетичним лебідкам. Також — великий куб, як монументальна споруда, поєднання футуризму та бруталізму. Далі — доповнення світлом, щоб ще більше розширити простір локації та взаємодіяти з візуалізацією на екранах», — зазначають представники NH Studio.

 

Фестиваль демонструє, що українська медіаарт-сцена — не провінційна тінь європейських трендів, а жива й самобутня форма мислення. Художники й VJ-и, які брали участь, працюють у складних жанрах — від іммерсивних відео до генеративної графіки — і створюють роботи, що не лише вражають, а й артикулюють досвід тривоги, втрати, сподівання.

Окрім музичної частини, на фестивалі були представлені кілька проєктів сучасних українських художників, що працюють з медіа, звуком, рухомим зображенням і світлом. Від VJ-перформансів до інтерактивних відеооб’єктів — учасники запропонували свої візії посттравматичної України: не лише як рани, а як потенціалу до регенерації. Серед найсильніших мистецьких жестів фестивалю слід відзначити відеороботу Жанни Кадирової, що втілює фрагментальні, але промовисті стани української реальності через образи переміщення, уразливості та надії. Поруч було представлено документальні фотографії Віталія Юрасова, який протягом війни фіксує життя цивільних і військових з внутрішньою гідністю та стриманою чутливістю. Його кадри не експлуатують біль — вони дають йому людське обличчя, нагадуючи про те, що за кожною статистикою — окрема історія.

 

Фестиваль у часи війни — це не втеча від реальності. Це її трансформація. Це процес, у якому через колективне тіло ми перевизначаємо межі норми, болю, надії. У танці, серед світла і звуку, виникає нова солідарність — не лише політична, але й емоційна, між людьми, що шукають відновлення. У таких подіях відбувається відновлення психологічної цілісності, що розбивається щоденно новинами, втратами, страхом. І саме мистецтво — навіть тимчасове, навіть ефемерне — надає формі сенс. І в цьому його сила. У темні часи ми танцюємо не тому, що не бачимо мороку, а тому що створюємо власне світло. І фестиваль стає дзеркалом цього світла — ламкого, але справжнього.

 

 

Андрій Сігунцов