Андрій Сігунцов до виставкової програми «За тисячоліття перед ними, їхньому духу».

«Архів — це не місце збереження, а місце збурення» — писав Мішель Фуко.

 У програмі За тисячоліття перед ними, їхньому духу природа постає як активний носій пам’яті, арена посттравматичних переживань і можливе джерело майбутнього відродження.

У XXI столітті відеоарт —  філософський простір для переосмислення способів людського співіснування з планетою. У представлених роботах тіло, пам’ять, ландшафт і технологія утворюють складну мережу взаємодій, у якій візуальна мова замінює свідчення, а спогади проростають у формах, що нагадують органічне життя після катастрофи. Мистецтво тут постає як чинник, що створює можливість для трансформації мислення. Відео у програмі не показують природу як невинну. Зелений колір не символізує більше спокою, вода не змиває провини. Все, що вважалося «натуральним», вже містить у собі наслідки колоніального, техногенного чи воєнного втручання. Це світ після падіння — де естетика гнилі, уламків і привидів говорить мовою постлюдської епохи.

Художники використовують відео як нестійку матерію часу. Проекція — як тінь Платонового світу, що ніколи не може бути стабільною. Час у цих роботах не лінійний: минуле й майбутнє переплетені у теперішньому, яке тане, щойно ми намагаємось його зафіксувати.

На рівні візуальних структур програма пропонує бачення катастрофи як структури — повторюваної, внутрішньо закладеної в логіку сучасності. Це розвиток, що перетворився на саморуйнування. Але водночас — і запрошення до нового початку. Бо травма в мистецтві не лише фіксується, але й перетворюється. Вона змінює мову, тіло, ритм сприйняття.

У фінальному показі 31 травня тема «Терор у природі» звучатиме особливо гостро. Після перегляду відбудеться круглий стіл за участі Анни Мороховської, Семена Кантора та Юлії Манукян, присвячений питанню: як відеоарт візуалізує екологічні та соціальні загрози, і чи здатен він запропонувати нові способи думати про спільне майбутнє?

 

Роботи з програми «За тисячоліття перед ними, їхньому духу»

 

Антон Саєнко — Beast (2022)
Відео пропонує повернення до первісного через тілесність. Людина в лісі — не герой, а істота, що шукає очищення, втечу від соціального до природного, не без наївності, але з вірою в очищення.

 

Данііл Рєвковський та Андрій Рачинський — Sky. Invasion (2022)
Небо — символ спокою — стає вразливою зоною. Через архівні кадри і звук радіочастоти 4625 художники створюють відчуття постійної загрози. Пейзаж не несе миру, він кричить.

 

James Stephen Wright — Untitled (the future is in the archive) (2018)
Петля мислення, де архів не зберігає минуле, а визначає майбутнє. Візуальна логіка тут працює як ментальна пастка: прогрес, що відтворює себе у формах втоми, тиску і втрати тіла.

 

Katia Libkind — Performance Hero (2021)
Герой і перформер — хто з них справжній? Через персональну вразливість художниця оголює межі між актом і правдою, між мистецтвом і тілом, що не грає, а живе.

 

Nick Crowe та Ian Rawlinson — Explaining Urbanism to Wild Animals (2002)
Звук стає мовою майбутнього. У пейзажах постіндустріальної пустелі чутно гул минулих і майбутніх катастроф — попередження, яке ніхто не чує.

 

Дар’я Чечушкова — ghost dancing – within – a sorrow (2023)
Жінка, що залишає місто, шукає забуття в танці привидів. Це не просто втеча — це пошук нової мови для переживання скорботи.

 

 

Дар’я Чечушкова — intermezzo. (2022)
Анімаційна есеїстика, де дистанція стає головною темою. Особисте й політичне зливаються в колаж пам’яті, який неможливо розібрати на частини.

 

Ker Wallwork — Fungiculture (2021)
Архітектор, що стає грибом. У цій химерній метафорі — ідея симбіозу з містом, тіло як архітектура, ідентичність як щось, що проростає в умовах розпаду.

 

Abi Palmer — Slime Mother (2024)
Слимаки — як святі. У цій гротескній екології тілесність стає джерелом сили, а не відрази. Слиз — як утопія м’якого спротиву.

 

David Sherry — Performance Actions (2021)
Щоденні дії, що стають абсурдом. Мистецтво розчиняється у побуті, де кожен жест — це ритуал на межі фрустрації та гумору.

 

Анна Потьомкіна з Діаною Дерій та Крісом Войтиківим — One day I had sleeping sickness (2024)
Ця робота — як сновидіння на межі пам’яті й хвороби. Сад у Миколаєві, що плодоносить під обстрілами, співіснує з болючим родинним архівом про Голодомор. Тіло стає носієм травми, але й інструментом її перетворення.

 

Програма A Millennium Before Them, To Their Spirit  це цілісний візуальний текст, у якому переплітаються персональні трагедії, глобальні кризи й метафізичні пошуки. Природа постає як зранений архів — не мовчазний, а той, що говорить через кожен звук, кожен кадр, кожну нерухомість. Ключовим стає питання: чи може мистецтво не лише реєструвати катастрофу, але й творити умови для її подолання? Програма відповідає на це через мову складних образів, де зневіра і надія взаємно існують, як спори грибів у вологому ґрунті.

 

Проєкт реалізовано за підтримки British Council в рамках програми Support for Cultural Activity in Ukraine with UK Involvement

Куратори: Анна Мороховська (МСМО, Одеса), Джеймс Стівен Райт (Videocity UK), Юлія Манукян

Кураторська консультація: Андрій Сігунцов (МСМО, Одеса), Андреа Домесле (Videocity, Базель)