“Я галерея” (Львів) до 05.05.2024.

Текст організаторів:

Почнемо з того, що тілесне в мистецтві завжди було. Від Венери Віллендорфської, античних богів і богинь – до Рубенса і походження світу Гюстава Курбе. Завжди тілесне та еротичне були поруч, та інколи за межею пристойності. Новітнє мистецтво 20 століття також не ігнорувало цю тему і подивившись через об’єктив фотоапарату та кінокамери – дозволило розширити і надати нових нот в вічну тему. 

Виставка “Любощі і пестощі” саме про межу еротизму, яка регулюється самим художником. 

Сьогодні ми говоримо відверто про теми тілесності, взаємодії, акту та соціуму.

На виставці ми пропонуємо дослідити власні межі сприйняття і толерантності, введемо в невеликий екскурс в минуле, співставленні з сучасністю та насичемо виставку розширеною паралельною програмою – подіями, вечірками та лекціями

Збуджуючого перегляду, слідкуйте за новинами!

вул. Шота Руставелі, 8, другий поверх
Працює з 11.00 до 20.00 окрiм понеділка
тел. +380 97 924 9792

Вхід 100 грн, учасникам бойових дій та дітям до 12 років безкоштовно. Пільговий квиток пенсіонерам та студентам 50 грн

Додаткова виставка “Скульптурний кабінет” 50 грн

Виставка поділена на 4 тематичні зали

Він та вона

Вступна зала, яка вводить в тему тіла, стосунків та соціуму.  

Міф 

В візуальних образах міфології від античності до наших днів найбільше оголеного тіла. Одяг заважав богам і міфічним істотам, тому людство пізнавало тілесне через міфологічне. В другій залі ми зібрали здебільшого графічні роботи минулого та сучасності. Фортуна Альбрехта Дюрера, Німфа та Сізіф від Макса Клінгера, Пошуки Олекси Новаківського образу Леди поєднані з класичними ілюстраціями Анатолія Базилевича до Енеїди, сексуальними історіями Віктора Зарецького та скульптурами Ярослава Мотики і Романа Петрука.

Дія

 

“Дія” – це дуже містке, хоч і коротке слово, яке крім прямого прочитання може означати як театральний термін, так і популярний мобільний застосунок цифрової документації. 

Спочатку третій розділ виставки я хотів назвати “Акт”, саме так академічно вірно називають секс, який зображено в мистецькому творі. Але вчасно зрозумів, що це сильно звузило би погляд на питання стосунків, психологічних станів, прелюдій, інтриг і взаємодій. Домінантою зали, як і виставки в цілому, є картина Ірини Максимової «Аби танцювати вміли..», яка вступає в діалог з твором Дмитра Молдованова, де автор переспівує Матісса. В цій залі багато наївних художників і наївістів, які наслідують подібну естетику.

 

В пейзажі

 

Один із канонів жанру ню повʼязаний з поєднанням оголеної натури і природи. Саме так трактується розуміння метафори повернення людини в «Райський сад» – стан чистоти, який не передбачає соромʼязливого прикриття тіла. Як правило, домінує жіноча натура, як і у всіх інших жанрах тілесного мистецтва

Любощі і пестощі. Тіло в мистецтві

Текст Павло Гудімов

 

Мова тіла завжди промовиста. А якщо ми говоримо про оголеність, то вона стає декларативною, позбавляє нас від зайвих комплексів і стереотипів, повертає до природи, первинного, дикого, захопливого та вічного. Наше тіло боїться самотності, прагне експериментів та розвивається у своїй чутливості. Тіло завжди вабило художників. Творчі люди завжди були і є особливими у своїх діях і вподобаннях. Розмиваючи кордони соціальних норм у мистецький чи особистий спосіб, розуміють тілесність як особливо важливу культуру. Часто тіло було алегорією, міфом чи метафорою. Так є і тепер, але вже в нових інформаційних умовах. Коли поміж «хотіти» і «мати» – лише декілька кліків на екрані смартфона. 

Окреслюючи тему виставки, хочу розповісти передісторію, яка закріпила моє бажання провести її тут і тепер. Контекст вималювався торік влітку, коли в рамках Скульптурного маршруту в Стрийському парку здійнявся галас  через скульптуру «Впевнена» авторства Василя Корчового. Хвиля народного обговорення та хейту продемонструвала великий розрив між художником і суспільством. Як тільки контроверсійний твір потрапив у публічний простір, розгорілись баталії небаченого-нечуваного масштабу. І тут як тригер спрацювало саме тіло. Огрядне жіноче тіло, яке прийняло на себе лайливе і зневажливе ставлення аудиторії. Кожен має право на власну думку, має право її висловити. Але якби кожен працював над самовдосконаленням, розширюючи горизонт знань і почуттів! Саме на головному проєкті Тижня скульптури – 2023 у Палаці мистецтв я підготував кураторський блок, присвячений тілесності у скульптурі. Але ця швидка реакція не стала репрезентативною щодо ширшого мистецького погляду на питання тілесності й еротичності. Тому в Я Галерея у Львові ми пропонуємо виставку як певну платформу, де в межах паралельної програми можна проговорити ці важливі питання. 

Почнімо з того, що в мистецтві оголене тіло було завжди. Від Венери Віллендорфської та ритуальних пріапів, античних богів та богинь до образів чистого життя Адама і Єви в Едемі, прикритої волоссям Марії Магдалини. Від стриманих оголених образів руки Дюрера та Кранаха до пишного Рубенса та відвертого Люсьєна Фрейда. Революційними стали твори «Походження світу» 1866 року Ґюстава Курбе та «Сніданок на траві» й «Олімпія» Едуара Мане (обидві 1863 року). Завжди тілесне та часто еротичне було поряд і за межею пристойності. Новітнє мистецтво ХХ століття також не ігнорувало тіла і, подивившись через об’єктив фотоапарата та кінокамери, дало змогу розширити вічну тему й додати нових нот до неї. 

У ХХ столітті тіло стало медіумом. Спостерігаємо крайнощі: досконале оголене тіло супроводжує пропаганду в нацистській Німеччині («Олімпія» Лені Ріфеншталь) і майже табу на оголеність у радянському тоталітарному мистецтві соцреалізму. Модерністи намагались окреслити оголене тіло в кубізмі як в «Авіньйонських дівицях» Пікассо (тілесність була наскрізною темою у творчості художника) або як тіло-механізм у творах Фернана Леже. Уже в 1930-ті роки тіло набуло стилізованих гламурних ознак у творах Тамари Лемпицька та інших представників періоду ар-деко (особливо в живописі та скульптурі). Післявоєнний період додав розкутості та нюансів. Це помітно у творах Бальтюса, який оспівав пробудження жіночності, та у соціальних перформансах Валі Експорт, а пізніше й Марини Абрамович. 

Джефф Кунс у своєму проєкті Made in Haven (1989–1991), який реалізував з італійською порнозіркою і одночасно депутаткою парламенту Чиччоліною (коротко був з нею одружений 1991 року), дійшов до вершини злиття понять «кітч», «мистецтво» та «порнографія». Показавши у скульптурі, фотографії і живописі власний статевий акт, він спровокував скандал. Відверті кадри Террі Річардсона чи підвішування, які зафіксував японський фотограф Нобуйосі Аракі, тепер не шокують світ. Класикою називають кадри оголених моделей від Гельмута Ньютона. 

Але від 2000-х почався певний відкат. Скасовано німецьку виставку Бальтюса, деякі відверті роботи вилучено з постійних музейних експозицій, вже обережніше ставились до виставок на еротичну тематику.

Звісно, нібито все як завжди, але трохи менше відвертого та сексуального. Однією з важливих була достатньо відверта і, можливо, шокуюча виставка в Музеї д’Орсе «Сад: Атака на сонце» 2014 року, яку курувала літературознавиця Анн Ле Брун, присвятивши її інтерпретації спадщини Маркіза де Сада. 

 

Сьогодні політкоректність і стриманість – ознаки нашого непевного часу. Але, розуміючи гніт тоталітарної прошивки минулого та навʼязування суспільству сорому та скутості, сучасна культура завжди використовує можливість відверто говорити на самі непрості теми. Саме відвертість і є одним із найпереконливіших медіа художника. 

У виставці, яка подібна на колаж, ми пропонуємо кожному дослідити власні межі сприйняття і толерантності. Хоча виставка здебільшого побудована на сучасному українському мистецтві, ми підготували й невеликий екскурс у минуле, де в роботах і серіях художників згадуємо історичні тенденції, які можемо зіставити із сучасністю і сформулювати своє бачення тілесності. 

Збуджувального вам перегляду!