Євгенія Купчан (Луганськ-Київ) про серію світлин 2022 року.

 

В автопортретах я досліджую межу, де тіло стає людиною та втіленням особистості. Межу, де людина залишається лише тілом. Момент, коли людина і тіло – одне й те саме.

Гра світла, кольору, тіні та символів розкриває зациклений, непорушний звʼязок між людиною та тілом.

Я б хотіла, щоб споглядач спробував вгадати на кожній з фото, де саме Людина, а де Тіло? І я закликаю споглядачів спостерігати навколо та спостергіати в собі.

 

 

Більшість моїх проєктів виникли під час повномасштабного вторгнення, проте кожен так чи інакше присвячено вивченню впливу війни саме на культуру сприйняття тіла. Тому до твого формулювання “тіло як інструмент виразу” мені хочеться поставити питання: “інструмент виразу чого?”.
На мою думку, жити життя – це мистецтво, тіло – це шлях. Свою мистецьку практику я спрямовую на те, щоб формувати культуру сприйняття тіла, яка вчить бачити історію особистості та її вибори. Ця ідея тілесності народилася до повномасштабного, та не змінилася під час війни. Все ще вважаю, що тіло – це шлях, проте сприйняття власного тіла у мене змінювалося безліч разів, через війну в тому числі. І впевнена, ще буде змінюватися.

 

 

На початку повномасштабного я виїхала з Києва до Черкаської області на три місяці. І це був дуже сильний флешбек до подій 2014 року, коли виїжджала з окупованого Луганська до Києва. Можливо, через ретравматизацію я гостро усвідомила, що єдине, що залишатиметься зі мною до кінця життя, і буквально дорівнює тому самому життю, – це тіло. Доки я його маю, я продовжую жити. І доки це так, у мене завжди є вибір, що робити далі зі своїм життям. Тіло і вибір – це і весь людський набір насправді. Багато кому зі знайомих, хто залишався і залишається на території України, резонували мої думки. Повертаючись до питання “інструментом виразу чого може бути тіло”: інструментом виразу вибору, інструментом виразу волі.

Я згодна певною мірою, що “Людина і Тіло” найбільш непрямо, опосередковано стосується теми війни. Проєкт є пост-перформансом, та складається з 9 фото-автопортретів. Крізь 9 світлин досліджую межу, де тіло стає людиною та втіленням особистості. Межу, де людина залишається лише тілом, та момент, коли людина і тіло – одне й те саме. Ці тези передаються через символізм – маленьку чорну паперову людинку. Але в темі проєкту я навмисно уникаю слово “Особистість”.

Адже ми щодня зустрічаємо незнайомих Людей, та не завжди можемо напевно сказати, чи Людина є Особистістю, чи Індивідом, чи Індивідуальністю… чи просто Тілом, яке містить в собі життя? Ми зустрічаємо просто людину. 

 

 

Навʼязливі думки про те, кого я зустрічаю щодня, зʼявилися через повномасштабне. Дуже багато людей було викреслено з життя, дуже багато людей зустрілося, знов було викреслено, знов зустрілись. Я продовжую викреслювати людей зі свого кола спілкування або взагалі з життя. Продовжую зустрічати нових. Інтенсивність потоку знайомств обумовлена інтенсивністю життя, яке зараз переповнює Україну незалежно від кількості українців на її території. Життя тут зараз можна переливати як кров іншим країнам.

Хоча концепція проєкту народилась в бурхливі часи через вплив війни, питання, які я ставлю, так само будуть доречні і для мирного часу. Те, з ким ти, завжди має значення. Те, ким ти є, також надважливо. Хотілося б частіше зустрічати Людей, розвинутих субʼєктів, а не порожних Тіл, знелюднених обʼєктів.