Щоденники Євгенії Купчан (Луганськ-Київ). Тема: резиденція Art in Lov у Фінляндії. Допис №3.

 

Станом на зараз я збилася з рахунку щодо обстрілів, кількості поранених та загиблих від 22 листопада по 12 грудня.
Під час одного з останніх обстрілів Києва у листопаді в моїй квартирі попадали квіти.

Навесні цього року, я почала їздити на Київське море та проводити тиху лендарт-практику “Лінії. Життя” після теракту у Кривому Розі, аби вшанувати памʼять тих, чиє життя обірвалося передчасно.

 

 

У липні лендарт-акція набула змін. Масований обстріл застав мене під час короткої резиденції у Латвії.

Я не планувала розвивати цю практику у Фінляндії. Але події формують дії, а дії – зміни.

У цьому записі я хочу послідовно розказати про все. Тож вертаємося назад у часі.

 

 

4 квітня 2025 року. Після ракетного удару по Кривому Рогу, внаслідок якого загинули діти, я їду на Київське море – до конкретного місця, де у воді лежать повалені дерева. У деяких гілля занурене у Дніпро, в інших – лише в пісок.

З собою маю біле муліне. Протягую нитку від мертвого гілля до води так, щоб течія могла гратися нею та показувати спільний рух мертвого дерева й живої води.

 

 

Так я бачу невидиму, проте відчутну відповідальність живих: продовжувати жити з усіх сил. Жити гідно – і за себе, і за тих, у кого цю можливість забрали.
Внутрішній вибір формує зв’язок із реальністю й набуває сили у вчинках.
Тиха біла лінія, що переходить від мертвого гілля у стихію, продовжується навіть тоді, коли її не видно.
Так я вперше фіксую свій біль, свою відповідальність і неможливість не діяти.
Перед тим як зняти муліне, я роблю серію цифрових фото про невидимий рух.

 

 

4 липня 2025 року. Після чергового масованого нічного обстрілу Києва під час резиденції в ISSP Latvia я вимушено додаю до практики ціанотипію.
Поки вдома тривав ранковий обстріл, я працювала на узбережжі Балтійського моря. Відчувала потребу відтворити жест памʼяті, але водночас розуміла, що не можу здійснити лендарт-акцію на чужій землі – не можу позначити внутрішній рух у чужих водах.

 

 

Разом із групою резидентів ми створювали цианотипію, але фактично – sea-нотипію: використовували хвилі моря.

Я знайшла гілку. Білі нитки в мене завжди із собою. Взяла два заздалегідь оброблені аркуші.
На першому виклала гілку з привʼязаною ниткою – хвиля окреслила та зафіксувала рух лінії.
На другому зафіксувала тільки хвилі та бризки.
Далі все допрацювало сонце.

Жест памʼяті був здійснений у повній тиші.

 

 

14 липня 2025 року. Треті роковини теракту у Вінниці.

Знов Київське море. Вода тепліша, я заходжу глибше в крону дерев.
Білі лінії можна запустити далі у Дніпро. Я знов роблю цифрові фото: як особистий вибір жити гідно й на честь загиблих формує рух і тяглість.
Мені – 33.

 

 

 

14 липня 2022 року, у день теракту, мені було 30.

14 липня 2014 року проросійські бойовики збили Іл-76МД у Луганському аеропорту. Загинули 49 людей. Мені тоді виповнилося 22.
За кілька днів у місті зникнуть вода і світло, обстріли не стихнуть, я поїду з Луганська останнім потягом.

 

 

У той самий час, у той самий день 14 липня 2014 року в Києві відбувся протест проти святкування Дня взяття Бастилії – акт незгоди з розкішними церемоніями під час бойових дій. Про це писав Олександр Глядєлов у своєму Instagram.

 

 

14 липня 1792 року був днем узяття Бастилії – символом боротьби за гідність і права людини. Рівно за 200 років до мого народження.
До 2014 року я вважала символічним, що народилася у головне національне свято Франції – у день революції, яка виборола свободу.

 

 

29 листопада 2025 року. Харків, Тернопіль, Київ, Харків, Запоріжжя, Дніпро, Суми.
Знов Балтійське море – тепер зі сторони Фінляндії.

 

 

Я вже знаю: свій вибір я відчуваю лише вдома. Але біль – достатній рушій.

 

 

Вперше йду від моря до лісу: від мертвих дерев – до живих. Обираю дерево як початок хаотичного павутиння білої нитки. Завершую жест на собі – завʼязую нитку навколо запʼястка.

 

 

Мирне життя за кордоном паралізує волевиявлення щодо власної країни. Замість руху й зв’язку я зустрічаю лише скутість.
У цифрових фото фіксую коло взаємодії з деревами, утворені звʼязки й їхні розвʼязання. Наче перемотування часу до початку резиденції – до моменту повернення додому, де знов можливо бачити втілення вибору.

 

 

4 грудня 2025 року. Знов Київ, Запоріжжя, Дніпро, Суми.
Знов іду в ліс із клубком білих ниток. Йду далі, у глиб.

 

 

Коло дерев – більше. Наприкінці я прив’язую нитку до себе, цього разу навколо талії: стаю на місце зрубаного дерева.
Нитка натягнута. Рух окреслений і зупинений.

Довго дивлюся на ліс перед тим, як зафіксувати обмеження простору, руху, нові зв’язки.

Знов відчуваю повернення до моменту, де білої лінії ще не існувало – окрім у свідомості. Можливо, вона тут нічого не звʼязує. Можливо, лише розділяє.
Наче вшанування памʼяті когось на чужині – це завжди зворотна дія, що згортатиметься назад у задум і ніколи не матиме продовження.
Моє майбутнє тут не настає.

 

 

Можливо тому для мене дім – це земля.
Земля як втілення справедливості, рівності, початку й кінця.
На своїй землі я можу діяти в імʼя памʼяті й тяглості поколінь. На чужині сильними можуть бути тільки думки – сильними й безплідними.

Мені б хотілося, щоб до завершення резиденції у Ловійсі, а також до кінця життя, не ставалося потрясінь, вартих тихих жестів вшанування.
Разом із тим я й надалі носитиму з собою білі нитки.

Та всі ми подивимося, як буде далі.

Далі буде.
_______________________________________________________________________

Метод пост-перформансу Марі де Брюжроль полягає у створенні можливості подовжити перформанс, коли перформер уже не присутній. Це відбувається через перетворення енергії конкретного перформансу в об’єкт, який стає артоб’єктом після взаємодії з ним. Глядачі, що беруть участь у цій взаємодії, стають співтворцями.
Така трансформація – від перформансу до об’єкта, від об’єкта знов до перформансу – може повторюватися необмежену кількість разів. Фактично, це практика утривалення.

Євгенія Купчан – мультидисциплінарна мисткиня, незалежна кураторка.
Розвиває метод пост-перформансу французької кураторки Марі де Брюжроль в Україні з 2021 року. Серед медіумів надає перевагу фотографії та лендарту та не обмежується ними. Досліджує тілесність як простір досвіду, вибору та памʼяті.
У своїх проєктах прагне навчити бачити іншого, сприймаючи вразливість не як слабкість, а як шлях до збереження людяності.
Пост-перформанс мисткині починається з особистог діалогу, продовжується у документації перформансу та перевтілення його на артоб’єкти, що утримують і подовжують дію перформансу у часі завдяки взаємодії із ними споглядачів.

Цианотипія – старий спосіб монохромного фотографічного друку, який давав відбитки блакитного відтінку. Цей спосіб був винайдений в 1842 році британським ученим і астрономом, сером Джоном Гершелем. Спосіб використовує дві речовини: цитрат амонію заліза (III) і фероціанід калію.