EN

ЛУКІН ПРО ЛУКІНА

Біографія Миколи Лукіна (Одеса). Матеріал створено за підтримки «Українського культурного фонду».

 

Я народився в 1987 році в місті Одесі. Важливим є те, що я народився в родині художників. Не скажу, що це дуже сильно вплинуло на вибір професії. У нас в родині не було правила обов’язкового продовження династії. Зрештою, я не був упевнений у своєму виборі аж до року мого вступу.

 

Миколка Лукін, півтора року

 

Я — людина книги. Мене сформували книги з домашньої бібліотеки з мистецтва. Одна з найбільш разючих, яку міг розглядати годинами, на сьогодні вже раритетне видання Босха — товстий альбом з великими розкладними репродукціями. Мене дуже надихали книги, атмосфера майстерень художників, атмосфера галерей, яких було тоді багато. І, звичайно — місто.

Місто зараз дуже змінилося. Але старе місто з його колоритними неповторними, саме одеськими запахами старих будинків, під’їздів, стін — це дуже впливає на естетичну суб’єктивну культуру. Одеса чимось нагадує Пітер. Є якісь перегуки з архітектурою і з побудовою вулиць Петербургу, гіподамова система теж закладена в архітектуру Одеси. І Пітер, коли я там жив деякий час, був щільно пов’язаний для мене з Одесою.

Одеса, санаторій «Лермонтівський», 1993

Звичайно, є в моєму місті, жахливі для багатьох, спальні райони, але в них теж є своя естетика, що надихає своєю пустотною атмосферою.

Саме в Одесі складалося моє сприйняття життя, система естетичних понять і внутрішня міфологія.

Місто мені сниться постійно в спотвореному вигляді. У дитинстві воно було не таким ярмарковим, веселим, яким стає зараз. Було тихим, похмурим, таємничим. Таким я його бачив.

На моє формування також впливала сім’я. Це важливо. З раннього віку я занурювався в мистецьке середовище — запах фарб, особливо запах фондівських олійних фарб, який постійно відчувався вдома і в майстерні батька. Він писав, а я просто був поруч. Ця атмосфера, спостереження, запахи — все це, в якомусь сенсі, змінює генетику, перебудовує організм, відкриває нове бачення.

Мене ніколи не виховували безпосередньо в плані мистецтва. Я лише тихо, мовчазно спостерігав за процесами в майстерні. Ми з батьками (обидва художники) різні в плані підходу до мистецтва. Але, якщо розкривати структуру живопису, ставлення до композиції, сюжету в картині, то в моїх роботах можна знайти багато спільного з ними.

Я – художник, який пише картини. Хоч і не є живописцем в загальноприйнятому сенсі, але я саме — «картинний» художник. Не бачу нічого в цьому поганого або архаїчного.

 

Багато хто говорить про смерть живопису, що він — минулий етап. Я з цим категорично не згоден. Живопис вважаю найприроднішим способом самовираження людини. Я в ньому постійно черпаю натхнення. Мені здається, що його можна нескінченно переосмислювати.

 

Згорілий корпус «Одеського художнього училища імені Грекова», актовий зал

 

Мене ніхто спеціально не вчив. Просто я постійно перебував в оточенні якихось порожніх розмов про мистецтво, перегляді книг. У нашій родині все було побудовано на двох крайнощах: з одного боку — почуття свободи та виховання сприйняття різного мистецтва, різних точок зору, відсутність табуйованих тем, з іншого — етика. Вона передавалася невербальним чином і вела своє коріння не тільки від батьків, а ще й від попередніх поколінь. Гідність людини — це було і є важливою частиною нашого життя. І я його транслюю і на своїх дітей.

З народження я був включений в обговорення дорослих тем, пов’язаних зі складними взаєминами між людьми, непорядними ситуаціями між художниками.

Я ріс в час, коли тільки починалися комерційні стосунки між художниками і якимись інституціями. Часто ми стикалися з ситуаціями, де потрібно було чітко проявити свою людську позицію. Багато хто не цурався її не включати, і я багато чого надивився з дитинства.

 

Коля Лукин, 8 лет

Миколка Лукін, 8 років

 

Мені здається, дорослішання в родині художників — це завжди якась крайність — позиція на перетині проблем, з якими в інших сім’ях діти не стикаються. Напевно, це формує моральне, етичне єство.

У ранньому віці велике значення має емоційна складова. Я мав чимало приводів для тривоги. Дуже рано почав розпізнавати брехню. Мені здається, неприйняття брехні мене дуже сильно виховало.

У середній школі я нещадно прогулював, тому що не міг витримувати фальші, якої вона була просякнута. Це була школа 90-х — не нова система, але наразі й не стара, радянська. В процесі відчувалася нестерпна криза смислів.

 

Олег Олійник, Олександра Фонюк, Микола Лукін, вулична виставка в Дюківському парку, 2011

 

У творчості я – принципова людина, можу нещадно висловлюватися — не для епатажу. Просто бачу тему і її транслюю. Немає табу, як і в дитинстві. Мені здається, що дітей іноді треба зіштовхувати зі страхами, щоб не було пелени, пов’язаної з моралізаторськими речами, щоб вони бачили, що є брехня і є правда. Розрізнення цих понять є дуже важливим.

Мистецтво — це завжди щось обов’язково присутнє за замовчуванням. Коли постало питання вибору професії, я зрозумів, що художник — це найбільш демократична, найвільніша форма буття.

Початок 2000-х. Я вступив в Одеське художнє училище ім. Грекова, на живописний факультет.

 

«Реквієм за місяцем», полотно, акрил, 2017

 

Я часто чую історії про те, що художнє училище не дало комусь розвиватися. Якщо художнику призначено розвинутися, його ніхто не обмежить в цьому. Якщо людину зламало навчання, забило в ньому творчість, значить, не було серйозної творчості. Мені ніколи не заважало академічне навчання займатися тим, чим я хочу.

Людина повинна розділяти навчання і творчу діяльність. Я з перших курсів робив творчі роботи, сміливі, експериментальні. Одночасно з цим із задоволенням проходив програму навчання. Мені було цікаво, я бачив необхідність у базовій освіті.

 

«Автопортрет на тлі коробки», полотно, акрил, папір, скотч, 2018

 

Студентам, які нехтують академічною освітою, малюнком, живописом, кажу, що ми в житті повинні відкривати та досліджувати світи: свої внутрішні світи та інші. Академічна освіта дає можливість зрозуміти, усвідомити, розкрити цей, реальний світ. Вона дає апарат для дослідження інших, непобутових пластів життя. Ми отримуємо інструментарій. Є люди, які не розуміють, як академізмом користуватися. Вони не спроможні вийти за його рамки та завжди писатимуть натюрморти й портрети. Але ті, хто готовий йти далі, їм академізм тільки допоможе.

В училищі мені пощастило. У мене щороку змінювалися викладачі. Я бачив багато різних особистостей, підходів, помилок. Мені не траплялися люди, які заважали. Переважно були педагоги, які давали можливість самому зрозуміти якісь речі. Не було няньок, які все розжовують і розповідають.

 

«Картина без сенсу», полотно, акрил, 2016

 

Нас часто залишали наодинці з постановкою, і ми самі вчилися розуміти, як нам виходити з цього. Це хороша школа. Вона мене загартувала. На якомусь етапі важливе мовчання. Воно підштовхує до самостійного розв’язання питання.

 

Відкриття виставки «Спальний район» в «Карась галерея», 2016

 

Напевно, атмосфера, стіни, антураж — все, що нас оточувало під час навчання, впливало так, що з першого курсу ми розуміли, що знаходимося в мистецтві. Вчишся, мало що вмієш, але ти вже в мистецтві. Це дуже важливо. Я відчув себе художником на останньому дипломному курсу училища.

Потім я вступив на Худграф. Там теж свій цікавий антураж, своя історія, пов’язана з дуже важливим для мене викладачем Валерієм Гегамяном, котрий організував художньо-графічний факультет в Одесі. Але етапним для мене все ж було Одеське училище.

Для мене виставкова історія комунікації з глядачем, просторами, галереями завжди важко давалася в сенсі дужеінтровертного характеру, замкнутого у своєму світі. Але активна виставкова діяльність почалась одразу після навчання. Уже мав диплом у кишені, коли відкрилась моя перша персоналка. Щира, багато в чому наївна виставка, яка проходила в одеській галереї AURUM.

 

Портрет Миколи Лукіна, фотограф Taras Nekto

 

 

Спочатку мені подобався експресіонізм, я писав маслом і це, як кажуть, була «м’ясистий живопис». Потім почав помалу усвідомлювати ролі та функції живопису і взагалі мистецтва. Став відмовлятися від рукотворного мотиву, плану. У живописців дуже добре проявляється ця рукотворна праця: мазки, стиль… Я відчув, що це своєрідний симулякр — сучасний живопис, зроблений класичним методом. Тому почав поступово відходити від кольору в живописі.

Критерії, за якими характеризують живопис — колір, теплохолодність, мазки, почерк художника. Все це у мене почало викликати прикрість, і я почав утікати в монохром і в техніку, яка з одного боку є технікою, де я використовую свої руки, але з іншого, руки – приховані, дистанційовані. Я дуже довго ріжу багатошарові трафарети, працюю руками, але з іншого боку — ховаю свою безпосередню участь.

Мені здається важливим — заховати персону художника за полотном. Напевно, це пов’язано з тією нестерпністю до брехні, неприйняття якої я відчував в дитинстві. Експресивний, живий, повнокровний живопис у мене чомусь викликав відчуття вторинності, в цьому щось є показне. Я став відходити від такого живопису і приходити до його імітації.

 

Із серії «Стерті обличчя», папір, акварельні олівці, 2018

 

 

Хтось порівнює те, що я роблю зі стріт-артом, у когось трафарет викликає асоціації з конкретними художниками, але для мене це все — живопис, але інший. Останні свої роботи називаю «похмурим живописом». В них вимикається світло, вони ніби є, але ми не отримуємо того естетичного задоволення, до якого звикли, коли бачимо класику. Для мене живопис — як медіа, яке дає привід замислитися, піти за ним. Це наче двері або вікно, які зовні можуть бути та непривабливими.

 

Микола Лукін

 

МІТЄЦ дякує Максиму Ковальчуку (Одеса-Київ) за сприяння в організації зустрічі.

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.