8 серпня в просторі Гараж 33 відкрилася виставка «Дім постійного вигнання» — кульмінація художньої резиденції, присвяченої темам вигнання, пам’яті, тілесності та повернення. Кураторки проєкту — художниця Марія Куліковська та дослідниця Віта Котик — говорять про мистецтво як інструмент деколонізації й простір для спільного проживання болю. У цьому інтерв’ю вони діляться деталями програми, міркуваннями про травму, тілесність та відчуття приналежності до Криму.

Віта: «Це не про дачу в Криму, не про відпочинок, пляж і море. Це про відсутність: людей у цих пейзажах, і про біль тих, хто був витіснений. Це про історію постійної депортації — і постійного прагнення повернення.»

Проєкт складається з трьох частин: місячна резиденція для художників у Києві, виставка в просторі Garage33, а також продовження проєкту у Гельсінкі, Фінляндія.

У резиденції взяли участь Абібулаєв Юсуф, Еміне Зіятдін, Асанова Рената, Sevilâ Nariman-qizi та Ельміра Шемседінова.

Віта: «Для мене як кураторки резиденції та координаторки цих зустрічей було важливо, щоб у нашому полі звучали різні голоси, різні точки зору. І разом із Машею ми виокремили такі базові маркери — слова, навколо яких вибудовувалася уся програма:

“вигнання, опір, деколонізація, пам’ять, тілесність, відновлення”.

 

 

 

Перший блок був присвячений історичній пам’яті та спадщині — як базовому фундаменту. Це було дуже важливо, бо кожен і кожна з художників мали різний бекграунд, різну глибину досвіду. Хтось — як, наприклад, Еміне, Севіля чи Ельміра — мав тяглість через родину: з кимось про це говорили в сім’ї, хтось досліджував самостійно. Організаторам  важливо було надати кожному простір говорити, питати, пам’ятати.

Віта: «Ми прагнули дати учасникам та учасницям не лише нову інформацію, а й певну системність взаємодій — умовну “базу”, яка дозволяє краще орієнтуватися в темі, послідовність і контекст у якій дуже важливі.»

Кураторками була розроблена програма серії лекцій, обговорень та воркшопів. Запросили дослідників і дослідниць кримськотатарської історії, культури, літератури. Наталія Козак — членкиня Кримської Платформи — допомогла із пошуком експертів та експерток.

Художники та художниці мали можливість працювати з архівами кількох інституцій — зокрема, Національного художнього музею України, де вони досліджували матеріали, пов’язані з Кримом.

Також був доступ до архіву дослідницької платформи PinchukArtCentre — там теж є цінні джерела, зокрема виставкові каталоги та теоретичні тексти. Наприклад, «Алхімічну капітуляцію» — чудову виставку Марти Кузьми. Ці матеріали стали важливою точкою відліку для деяких учасників у формуванні їхніх власних підходів до роботи з темою Криму.

 

 

Окремо митці могли досліджувати архів Музею історії України у Другій світовій війні. Там зберігаються тисячі експонатів, пов’язаних із кримською темою — зокрема, матеріали про кримськотатарську участь у воєнних подіях, про депортацію, втрату домівки, опір.

Віта: «Окрім історичної пам’яті, ми окремо працювали з архівними джерелами, що стосуються депортації, а також із матеріалами, пов’язаними з етнографічними особливостями — наприклад, обрядами, візуальними символами, образами, які формують фольклор та культурну спадщину кримських татар. Цей шар — дуже тонкий і часто маргіналізований, тому хотілося дати художникам простір для чутливого заглиблення.

Другим фокусом програми стали теми ідентичності, мови, тіла та образу. Для мене це був умовно «глибший контекст» першого блоку про історію та спадщину. Якщо перший був більше про знання, то цей — про відчуття. Про рецепторне, тілесне. Про те, як художники та художниці переживають, пропускають через себе досвід — і як це відображається в їхній практиці.

Бо з початком повномасштабної війни ми всі побачили, як сильно стрес впливає на тіло. І наші резиденти й резидентки в цьому стані живуть не з 2022-го, а майже все своє життя. Їхні родини — тим більше. Це не епізод. Це — реальність, яка формує тіло, голос, погляд, мовчання.

І мені здалося дуже важливим дати можливість провідчувати цю історію, не лише раціоналізувати її. Резиденція стала простором для пізнання, вивільнення, співпереживання.»

Ще один напрям — це теми репрезентації й самопрезентації, де важливу роль відіграє бекграунд учасників: хтось уже мав досвід міжнародних виставок, хтось — тільки починає формувати свою художню ідентичність. 

Митці обговорювали кейси, працювали з художніми біографіями, портфоліо, запрошували кураторок і дослідниць, зокрема з платформи RukhArtHub, яка базується у США. Наприклад, Ольга Северіна поділилася порадами — як краще формулювати портфоліо, як представляти себе як художника чи художницю. Це були практичні, дуже прикладні знання, які також стали важливою частиною резиденції.

Віта: “Важливим фокусом для мене було — проговорити тему вигнання не лише як історичний та політичний, а і як персональний досвіди. Як травму, що проживається на рівні тіла, побуту, часто в тиші з собою. Ми працювали з мапуванням власних відчуттів — із пошуком слів, якими можна пояснити це собі, з внутрішнім осмисленням того, що означає бути в постійному пошуку інформації, якої бракує. У цьому нам дуже допомогли дослідники та дослідниці, яких ми запросили.

 

 

Останній фокус резиденції — це розмова про міжнародний контекст і глобальну сцену. Розуміємо, що відповідно до контексту й соціальних та історичних процесів деякі теми стають більш або менш видимими. Наприклад, остання Венеційська бієнале була присвячена питанням пригноблених народів, колоній, колонізаторів і колонізованих. Ці теми, авжеж, актуальні не лише зараз, а й у довшій історичній перспективі, хоча на різних етапах мають нерівномірну інтенсивність присутності та видимості в дискурсі. Тому було справді цікаво — і мені, і, сподіваюся, нашим художникам та художницям — послухати, що про це говорять наші спікери та спікерки: як у контексті історії інших народів художники працюють із цими темами, які формотворчі засоби використовують для побудови власного наративу, якими кейсами та прикладами можуть поділитися для міркувань в контексті вже нашого деколоніального процесу.»

Під час лекцій та воркшопів кожен і кожна зверталися до своїх особистих історій, своїх травм, родинних спогадів — з різних перспектив, різними голосами.

Карина: І хоча ще рано про це говорити, але… Чи бачили ви вже якусь трансформацію у художниках? Я маю на увазі — візуально, емоційно. Бо все ж таки, це лише місяць, але він був такий насичений…

Віта: «Так, згадується один із сильних моментів резиденції. Ми якось відвідали Національний художній музей України, де мали зустріч із мистецтвознавцями Данилом Нікітіним та Оксаною Баршиновою. Ми розглядали й аналізували твори, присвячені Криму — пейзажі, архітектуру, сцени природи.

 

 

І наші художники та художниці звернули увагу на те, що ці пейзажі — порожні. Там немає людей. Ландшафт Криму подається як ідилічний, романтизований: гори, море, горизонт — більше нічого. Це зауваження перегукувалося з тим, про що неодноразово говорила наша учасниця, художниця й дослідниця Еміне Зіятдін. Вона звертала увагу на історичний момент, що під час депортації кримських татар, або, скажімо, коли в Крим входили німецькі війська, виникала така картинка: ніби Крим залишився — але без свого населення.

Але кримські татари залишались там попри все, і попри все поверталися із депортацій. І от саме тому, коли ми говоримо про Крим, важливо не зупинятись лише на естетиці ландшафту. Треба пам’ятати про людей та їхню невипадкову відсутність там, про корінні народи — не лише кримських татар, але передусім про них у цьому контексті.

Наші резиденти й резидентки неодноразово наголошували на деяких аспектах, як більш екологічно комунікувати про Крим. Як проговорювати його не тільки в контексті кримськотатарської культури, а й ширше — в контексті України та її деколонізації.

Бо так, Крим — це автономна республіка у складі України. Але й Україна сама перебуває у процесі деколоніального осмислення. І хоча наше культурно-мистецьке середовище зараз досить добре працює в полі деколоніальних студій, це не процес із фінішною лінією. Як слушно зазначили дослідниці з PinchukArtCentre, з якими ми зустрічалися, — це постійний, безперервний рух.

Тож важливо не лише відчувати, але й усвідомлювати свою професійну відповідальність: говорити, але зважено, з емпатією, з постійним заглибленням у тему і розумінням. І ні в якому випадку не «давати голос». Бо право говорити завжди є. 

Марія: «І це, я думаю, теж унікальність цієї резиденції. Тому що ми всі — з однієї території. Незалежно від того, українка я чи кримська татарка — ця земля нас сформувала. Ми поділяємо одну травму. І одне коріння.

Пережити це емоційно — складно. А ще складніше навчитися про це говорити. Бо ніхто нас не вчив. Ніхто не питав. Але це те, що треба робити: проживати цю спільність. Відчувати приналежність. Інакше ми втрачаємо себе.

Я завжди кажу: хоч у мені не тече кримськотатарська кров, але я прив’язана до цієї землі так само, як і вони. Це моя батьківщина. Це мій Крим. Я розумію їхню мову, їхню культуру, їхній код — не з книг, а зсередини. Тому що я в ньому виросла.

Бо це зовсім інша система, інший уклад — не такий, як у Києві, урбанізованому, впорядкованому, де все підпорядковане ритму міста. Там, у степовому Криму, життя — у злитті з природою, у відкритому просторі, серед вітру, сонця, каменю. І це життя складне, дуже складне. Там не було водопроводу, не було душів. Клімат — засушливий. Взимку — крижаний вітер, лютий холод. Земля — не чорнозем, а суміш глини, піску, рудих мінералів. Вона не щедра, не м’яка. Але, попри це, вона — наша.

Ми всі — сконструйовані цією землею. Вросли в неї, ввібрали її пил, її мову, її тишу.»

Карина: А були зустрічі або спікери, які тебе особливо зачепили? Може, щось, що досі відгукується?

Віта: «Так, мене, якщо чесно, зачепило дуже багато зустрічей. Кожна з них ніби відповідала на якесь моє внутрішнє питання — те, що я собі ставила ще до початку резиденції, коли формувала програму.

Дуже запам’яталася зустріч із Мавілє Халіл. Також із Галиною Глебою — вона надіслала нам книгу для близького читання. Там була дуже цікава частина про ландшафт — про те, як суспільство в різні історичні періоди ставиться до ландшафту як до розхідного матеріалу. І ми говорили про це у зв’язку з Кримом, але в самій книзі йшлося про Австро-Угорщину.

Ми говорили про те, як суспільство ставиться до простору — до ландшафту, до природи — як до ресурсу, який часто використовують просто по-споживацьки. І це дуже зачепило. Ми згадували один конкретний випадок: колишню територію, яку буквально знищили — просто через те, що користувалися нею без жодного усвідомлення. Як квіткою, яку зривають лише тому, що вона гарна.

І це дуже перегукується з тим, як більшість людей ставиться до Криму — як до ресурсу, до красивої картинки. Але ми поступово вчимося це переусвідомлювати, тож це нормальний процес. Наразі ми не знаємо про те, що зараз там відбувається. І що ми побачимо, коли — або якщо — туди повернемося. Є відчуття, що це буде випалена і сплюндрована земля. І флора, і фауна — все може бути знищене. 

Коли ми говорили з постійною представницею Президента в АР Крим — Ольгою Куришко — вона згадала: зараз уже є покоління дітей, які взагалі ніколи не бачили Крим. У них немає жодного особистого маркера в пам’яті про цей локус, жодної асоціації. Це величезний виклик, адже без мотивації й знання історичних контекстів складно продовжити боротьбу за  ідею.

А значить — ми маємо формувати цю мотивацію. Через створення спільноти. Через спільні спогади, уявлення, мову, культуру, інфополе. Через мистецтво.

Мені здається, мистецтво — це один із найсильніших важелів впливу на формування внутрішньої інтенції. Воно підштовхує міркувати. Спробувати уявити Крим для себе в історіях художників, співставити з власним досвідом — і в результаті сформувати для себе особисту цінність цього образу. Наприклад, коли ти приходиш на виставку — і раптом розумієш, що це саме твоя історія, і це відгукується тобі дуже глибоко.

Цей процес треба підтримувати, продовжувати. Адже до цього додається небезпечний наратив про змиритися чи відпустити. Але ж мова не лише про територію. Це про приналежність.»

Марія: «Бо, коли ми згадуємо Крим, ми згадуємо його не архітектурно, а фрагментарно — через кольори, простори, природу, спалахи світла, звуки, запахи, смаки, відчуття й почуття. Це — ностальгія за втраченим домом. Домом, якого більше немає. Його перебудували, знищили. І він лишився тільки у внутрішньому образі, який поступово розчиняється в природі, що нас тягне і за якою ми сумуємо».

 

 

Карина: Ви закладали різність досвідів художників/ць свідомо?

Марія: «Ні. Це сталося органічно. Але водночас — і не випадково. У всіх них є спільна суспільна історія: народилися в Узбекистані у вигнанні, повернулися до Криму — з батьками, як правило. Але як кожен цю історію прожив, як вона вросла в їхнє тіло — це зовсім різне. І саме ця різниця, мені здається, робить наш проєкт живим.

Є ті, хто так і не повернулися, не побачили  Криму, хоча народився в кримськотатарській родині. Але те, як кожен проживає цю історію — це зовсім різні наративи. І мене це дуже цікавить: як художники рефлексують на своє походження, свою пам’ять, свою присутність чи відсутність у Криму.

Але ж, окрім усіх колективних травм, ми ще маємо свої особисті болі. Розлучення. Втрати близьких. Втрачені будинки, робота, гроші, зрештою — цілі життя. І все це знову, знову, знову повторюється. Постійно. І от чесно, як людина з Криму, я вже втомилась від цього нескінченного змагання «в кого гірше».

Так, нам важко. Ми живемо в вимушеному переселенні, у вигнанні. Але ж і я з родини переселенців, дисидентів. І я це дуже добре знаю. Моїм батькам довелося починати з нуля — буквально з порожнього місця. Бабуся приїхала в чисте поле. Одних викинули з Криму, інших туди закинули. І ми — ті, хто мали обжити ці чужі місця, побудувати життя з нічого.

Я виросла на тій дуже важкій землі, де не було ані прісної води, ані інфраструктури. А потім, щоб вижити, мусила їхати до Києва. Бо там, на півострові, не було жодної перспективи — ні освіти, ні роботи, ні майбутнього. І це так само, як у багатьох. Закохуєшся, але не маєш нічого, що можеш дати цій людині. Вона відвертається. Мені це теж знайомо. До болю знайомо.

І тут важливо: ці проблеми не мають національності. Це людське. Загальнолюдське. І для мене питання не в тому, хто більше постраждав, а в тому, чи  ми маємо можливість отримати право говорити про свій біль. Невже тільки білі американці та європейці можуть відверто ділитися своєю депресією в медіа? А ми, з цих поламаних, зруйнованих територій, хіба не маємо права страждати через втрачене кохання, смерть мами, відчуження батька… в окупації?

Це також гідний біль. І ми маємо право його озвучити.

Мені завжди було цікаво знаходити не шаблонні, не популістські історії. Художників, які говорять не в лоб, не з плакату, а з глибини — через особисте. І тому навіть пейзаж у виконанні Юсуфа — це не просто пейзаж. Це туга. Це туга за тим, що було. І за тим, чого ніколи не було. За тим, що болить і продовжує боліти.»

Відкриття виставки відбудеться 8 серпня о 19:00 у просторі Гараж 33, що і ознаменує його фактичне передвідкриття. Галерея-Сховище побудований в лінії тимчасових  споруд, але водночас — це окремий камʼяно-бетонний будиночок, який співіснує з природою. Він прихований, майже зливається з оточенням. Скляні двері й вікна — це не просто архітектурні елементи, а справжній прозорий перехід, портал між цими двома світами, які зазвичай здаються непоєднуваними.

Авторка статті: мистецтвознавиця Вовкотруб Карина.

Перше фото матеріалу: Наталка Дяченко. Тілесно-перформативний воркшоп з Ігарем Мельником.