Публікація фрагментів Поліни Вербицької (Київ). Текст 3.

Можливість досвіду

Нещодавно розмовляла з подругою про виставки. Каже: яке ж усе нудне.

Розповідає, що була на квартирнику, де експонувався двометровий статевий орган, який вивергався піною з кока-коли — і це єдине, що їй за останній час сподобалося.

Ось так, каже вона: так, кічуха, так, вульгарно, але хоча б весело, хоча б якась взаємодія.

І тут я раптом зрозуміла.

Це може бути неглибоко. Це може бути вульгарно. Але це — досвід. Якого на більшості виставках ми зазвичай не переживаємо.

Кураторська робота, яка нібито має допомогти глядачу зрозуміти мистецтво, дуже часто забирає у того, хто прийшов дивитися, головне — можливість контакту з непередбаченим результатом.

Концептуально сформовані експозиції не дають можливості подумати — бо тобі вже все сказали, пояснили і подали готові висновки.

На виставках я майже завжди відчуваю, що я там не потрібна — процес уже відбувся і завершився без мене.

Мій колишній чоловік каже: спробуй нову штуку — рідкий концентрат їжі. Там уже враховані білки, жири й вуглеводи, не треба готувати, рахувати й жувати — просто спожив і пішов.

Таке ж враження у мене про більшість експозицій. Це заздалегідь перетравлені сенси, перетравлені експонати, і результат споглядання для мене вже озвучений. Я можу або тихо це спожити й поставити галочку в частині самоідентифікації «я культурна людина», або не погодитися — і тим самим розписатися в тому, що я занадто примітивна, щоб розуміти сучасне мистецтво.

Але тут немає чого розуміти.

Простору, де може відбутися внутрішня робота, де можливі увага, конфлікт, впізнавання і, як наслідок, розуміння — просто не існує.

За мене вже все зробили. Мені дали спресовану таблетку сенсу, яку я маю кинути в бокал із безкоштовним просекко на відкритті.

У школі на уроках літератури я отримувала погані оцінки, бо я єдина в класі читала твори повністю, а не короткі висновки в підручнику. І як наслідок — на запитання вчителя я давала неправильні відповіді. Не ті висновки, які вже були зроблені за мене автором підручника.

Я хочу мати можливість отримати свій досвід.

І на моїх виставках я також хочу, щоб глядач міг отримати свій. Інакше — навіщо це все.

У тотальній наративізації, у завершеності проєкту, зрозумілого від початку до кінця, немає місця зустрічі. Немає можливості для раптового досвіду — яким би він не був.

А там, де немає непередбачуваного, — немає і життя.

Поліна Вербицька