Публікація фрагментів Поліни Вербицької (Київ). Текст 2.

Страждання як естетичний критерій

Ні за що інше ми не тримаємося так міцно, як за страждання.
 Воно — не просто відчуття, не просто дискомфорт, не просто тягнучий внутрішній біль.
Дуже часто це фундамент, на якому будується ідентичність: персональна, а іноді й національна.

Не будемо згадувати того, хто сказав, що варта уваги лише людина, яка страждала.
Але подивіться навколо — хіба ми всі не носимо в собі частинку цієї філософії?

Ми так влаштовані, що прагнемо зробити з усього історію.
Наш досвід не може просто відбутися — він обов’язково стає наративом.
І у світі, де все раціоналізується, страждання легко перетворюється на валюту, якою ми радо відкуповуємося від реальності.

Коли я вперше почула, що біль — неминучий, а страждання — опціональне, мене це вразило.
Як так? Хіба в складній ситуації можна просто встати, струсити з себе й піти далі —
замість того, щоб «випивати чашу до дна»?

Хіба об’єм нещасть, які я сама старанно генерую у власній голові, —
не валюта, за яку я купую статус глибокої й відповідальної людини?

А якщо я не буду постійно скаржитися —
чи не погано мене почують у небесній канцелярії?
Чи не залишать без блискучої кар’єри й великого кохання?

Як часто митці роками, а то й десятиліттями, скаржаться на інституції, світ, глядачів —
замість того, щоб, наприклад, оптимізувати стратегію взаємодії
або просто змінити сферу діяльності?
Бо іноді доводиться визнати:
ми не геніальний митець, якого не зрозуміли,
а просто не надто здібний художник, яких тисячі.

А як часто ми тримаємося за горе набагато довше, ніж це потрібно —
щоб довести собі й іншим, що ми справді глибокі й сильно переживаємо.
І як дивно виглядають люди, яким вдалося швидко встати й піти далі без скарг.
Так само дивно, як митці, що різко кидають кар’єру
й ідуть, наприклад, у нерухомість.

Бо деякі мають силу обирати своє життя,
а не носити страждання як костюм —
людини доброї,
людини чутливої,
чи людини творчої.

 

Поліна Вербицька