Цим матеріалом МІТЄЦ розпочинає публікацію фрагментів Поліни Вербицької (Київ). Текст 1. 

За два дні до початку війни у мене мала відбутися виставка у новоствореному музеї сучасного мистецтва в Івано Франківську. Її було відмінено в останній момент – адміністрація міста відмовилася приймати участь у фінансуванні такого мистецтва, тому і вторгнення я застала удома.

З того часу і досі, перше, що я чую, коли людина якось бачить мої роботи: це, те, наскільки на мою мистецьку практику вплинула війна. За ці три роки, що мали бути трьома тижнями, але, чомусь, затягнулися, я встигла подумати і передумати таки достатньо про те, чим я керуюся, що це все значить і що на мою практику впливає.

Як зрозуміти, що людина проводить забагато часу в соціальних мережах? Вона/він знає багато фактів з різних дисциплін, але не в змозі заглибитися в контекст. Я називаю це Рілз освітою.

З постійним зростанням обсягів інформації, що навалюється на нас звідусіль, ми хочемо, щоби кількість часу, яку ми готові витратити на сприйняття чогось для себе нового була якомога більш лімітованою. Коротко кажучи, ми очікуємо, що швидко все зрозуміємо, інакше неспокійний метелик нашої уваги перекинеться на наступний, легкий для перетравлення об’єкт.

Споглядати предмет мистецтва – це процес без гарантії результату. Будь яка невербальна мова має той недолік, що вона може бути проігнорованою ресипієнтом, може бути розшифрованою невірно чи просто стати тим, на що споживач натягає свої проекції, як на болванку.

Не змушуйте мене працювати – перше правило маркетингу, і художнього середовища це також стосується. Ми звикли отримувати мистецтво як слід очищене та ретельно приготоване, легке для травлення, таке, що не зачепить занадто сильно наші слабкі точки. І після відвідування виставки , ми свіжі і бадьорі, як після легкого ланчу продовжимо приємну програму дня культурної людини.

Нам потрібно думати, що ми все зрозуміли. 

Тому, у ситуації глобальних катастроф, що може бути більш очевидним, ніж те, що художник, травмований, як і всі інші учасники процесу, говоритиме тепер про те, що стало новою реальністю. 

Що може бути більш важливим за війну?

 Навряд чи ти можеш думати про щось інше, коли за вікном виє сирена та лунають вибухи – фізична небезпека перекриває всі інші бажання, якщо вірити Маслоу з його пірамідою, та й складно ставити в пріоритет якісь віддалені від тебе речі, коли твоє тіло – єдиний інструмент для сприйняття навколишнього світу, знаходиться під загрозою знищення.

Тому так логічно очікувати від митця, який опинився в новій реальності  – мистецтво, цій новій реальності присвячене.

Мені 36 років. З них три пройшло з часу повномасштабного вторгнення. Ще вісім було до – мій колишній чоловік воював на Сході України і та, напівсправжня війна було дуже реальною для мене. 

Але, чи багато я про неї думала?

Та ні.

Моя мистецька тема сформувалася задовго до того, я навіть сказала б, що задовго до віку дорослості, коли ти спроможний сформулювати своє ставлення до тих чи інших речей. Зараз, малюючи, я відчуваю приблизно те ж саме, що відчувала в 15, більше того, щоб бути в своєму мистецтві чесною я маю зазирати у себе наче у колодязь, вдивляючись у темряву в глибині.  Цеглини досвіду з яких збудовані стіни мого досвіду, мене як предмет зображення, не цікавлять. Я хочу побачити відблиски у темній воді на дні – і не думаю, що я така єдина.

Мистецтво – є актом глибоко егоцентричним і говорити про це відверто буває соромно.

Коли ми виростаємо, ми приймаємо те, що наша цінність тепер визначається функціями, які ми виконуємо. Ми маємо бути чимось корисними іншим. Трансцендентний досвід витягання з підсвідомого неясних образів наврядчи можна вважати комусь потрібним – тому ми придумали політичне мистецтво.

Тепер художник не просто бозна чим займається, він досліджує в висловлюється на теми загальнозрозумілі та суспільно актуальні. Тепер він – частина системи, доросла і серйозна людина.

Тільки от я в це не вірю. 

Існують приклади видатних творів мистецтва, що розповідають про війну. Щоправда, зазвичай це – література, але і візуальні об’єкти також можна знайти при бажанні. Їх мало. Бо мистецтво – це не пряма мова. Це не раціональний акт. І коли його намагаються зробити корисним для суспільства – виходить пропаганда.

Тому я вважаю, що варто відкинути зайвий невротизм та визнати, що художник може не висловлюватися на соціально важливі теми а блукати в темних лісах неоформлених сенсів – часто десь там і знаходиться по-справжньому важливе.

Бо війна – мине, а мистецтво поки нікуди діватися не збирається.