Відкриття виставки відбудеться сьогодні, 11 квітня о 18.00. Виставка триватиме до 10.05.2025 у великій залі галереї Imagine Point (Київ).
Реліз галереї:
Андрій Підлісний, Ольга Заремба, Нікіта Цой, Марія Матієнко, Поліна Вербицька.
В експозиції представлені п’ять окремих роздумів, які досліджують різноманітні твердження крізь зміну масштабу й перспективи, свідомо уникаючи пастки «хепі-енду». Роботи пропонують глядачеві занурення в багатошаровий світ, де деконструкція та педантична послідовність репрезентаційних збігів — від «осиного» до «людського» суцвіття — відкривають марність буття, трагедію без трагічності як осередок нашого сприйняття дійсності.
Ключовою метафорою виставки стає механізм існування сиконію — біологічної структури, що втілює складний, жорсткий, але необхідний союз. Саме через нього розгортається візуальна поетика художників, у якій життя і смерть, симбіоз і жертва, циклічність і сліпий вибір тісно переплітаються, утворюючи насичене поле змістів.
Сиконій — не плід інжиру, а порожниста замкнена форма, в якій заховані мініатюрні квіти. Лише через крихітний отвір до нього потрапляє фігова оса. Ще 90 мільйонів років тому фігове дерево навчилося ховати цвіт усередині, а оси — проникати туди, щоб запилити й залишити потомство. Самка входить у чоловічий сиконій, відкладає яйця й гине. Її нащадки народжуються, запліднюють одне одного, і самка вилітає, несучи пилок. Але вона не знає, куди потрапить наступного разу: якщо в жіночий сиконій — вона лише запилить квіти, приречена на смерть без нащадків. Дерево ж засвоює її тіло завдяки ферменту фіцину.
Цей безжальний древній союз став відправною точкою для художнього осмислення тем симбіозу, приреченості й повторення. Без нього не було б інжиру. Не було б і ос.
Андрій Підлісний у хаотичному синтезі випадково знайдених запчастин візуалізує складний пошук взаємодії елементів, що видозмінили свої попередні властивості та цілі на нові, більш абсурдні та непередбачувані.
Характер деталей може мати походження як металургійне, так і природне, але в кінцевому своєму прояві — це майже завжди роздум на тему незворотних соціальних механізмів та пошук больових зон.
Ольга Заремба у своєму роздумі використовує відеоарт, живопис та інсталяцію для демонстрації смиренності перед взаємозалежним симбіозом людини та її оточення. Турботливий примус доїсти їжу спонукає поринути у власний світ, де відбувається порятунок вигаданих персонажів.
Хореографія її героїв застрягла між анабіозом і базовими соціальними функціями, що заганяє головну дійову особу у глиб своїх ірреальних фантазій.
Нікіта Цой, доповнюючи тезу про взаємозалежність, розповідає саме про «соціальні сиконії». Персонажі полотен є свідками подій нескінченної перебудови, які візуалізують перевантажені візерунками та еклектикою предмети оточення. Зафіксовані моменти трансформації тіла постають перед нами в напівабстрактному, трагікомічному, намірі.
Самець оси вмирає, прориваючи у стінці сиконію шлях до зовнішнього світу, самка оси ламає свої крила, пробираючись усередину іншого сиконію, щоб залишити потомство. Цей абсолютно прекрасний та жорстокий механізм вже прорахував, коли нам радіти, а коли плакати. Проте, у теперішніх реаліях циклічність життя стиснулася до амбівалентного стану, де звичайна дводюймова труба на дитячому майданчику змушує радіти і плакати одночасно. Цей процес портретується у серії робіт «Атракціон подвійного призначення» та «Залізний сад пам’яті» і «Залізний сад надій».
Марія Матієнко вибудовує статичне та всеосяжне спостереження циклічності у синіх хвилях, у погойдуванні незліченної кількості штрихів — чи порізів, що підтверджують чи то існування, чи то зникнення. Тло, в яке час вкладає уламки та порожнечі синьої темряви, співвідносить жорсткість та незворотність того, що вже було, і того, що відбудеться. Це спроба створити нову мову для відчуття часу та простору, в якому ми живемо, часу, розбитого на гострі уламки подій.
Кожна лінія — це момент, який залишиться назавжди, і його неможливо стерти чи змінити. Офісний папір, зшитий скотчем у великі формати, виступає тут своєрідним полотном, але водночас і документом — нагадуванням про буденність, яку ми колись вважали чимось стабільним.
Через двозначну природу її практики, де процес не менш важливий, ніж результат, її робота ніколи не є остаточною.
Поліна Вербицька представила виконані в ніжних крейдяно-білих і рожевих відтінках роботи, що об’єднуються в лаконізмі і концентруються на тілесності, яка балансує між спокоєм, вразливістю та відстороненістю.
Органіка і символіка спрямовують фокус на діаметрально протилежний підхід, за задумом якого діалог про механізми суцвіття переходить із категорії зовнішнього до внутрішнього переживання. Різноманітність матеріалів та текстур акцентує увагу на дотику як способі розуміння тактильного досвіду дозрівання, що підкреслює напругу між внутрішнім і зовнішнім.
Кераміка як матеріал у цьому контексті продукує серію іронічних невизначеностей, що під різними кутами зору веде розмову крізь натюрморт та портрет, пропонуючи відчути міць і крихкість водночас.
Споглядаючи образи вразливості, ми змушені зіткнутися з думками про стадії людського осмислення буття та своєї ролі у ньому.
Виставка триватиме 11.04 — 10.05.2025 у великій залі галереї Imagine Point.
Працюємо: середа — субота, 12.00 — 19.00.