Текст Ростислава Котерліна (Івано-Франківськ), опублікований у альманасі «Кінець кінцем», №1, 1999 рік. 

 

З давніх-давен людина прагнула відшукати першопричину світу. Тому різноманітні картини світу вона неодмінно будувала на двох вихідних формах буття — просторі і часі. Відповідно простір та час мислителі визначали як певні абстрактні категорії, що характеризували багатогранний, поліфонічний рух різноманітних життєвих процесів.

У цьому контексті дуже важливу роль у процесі людської еволюції відіграло натурфілософське вчення, яке тлумачило простір як пустоту, в якій рухаються атоми. Вчення це виникло якихось XXV сторіч тому (наче вчора, якщо розглядати час з позицій загальної теорії відносності), і історики філософії пов’язують його з античними мудрецями Левкіппом та Демокрітом. Зазвичай ім’я Демокріта згадується частіше, можливо, через те, що фонетично воно дуже близьке до народовладдя.

Демокріт постулював пустоту як обов’язкову умову руху атомів. (Приблизно в той самий час у Китаї виникло вчення про Дао. Відповідно до «Дао де Дзіна» Дао невичерпне, безіменне і пусте. Воно розтікається повсюди, і завдяки йому народжуються всі істоти, і вони не зупиняються у своєму рості. А потім повертаються до нього в пустоту. Дао велике тому, що не вважає себе таким. А ще пустота, шун’я, як первинна реальність лежить в основі вчень будизму Ваджраяни, школи Чань, чи Дзен.)

Атоми (грецьке «АТОМОС» — неподільний) носяться в пустоті і, досягаючи один одного, стикаються між собою, в результаті — одні відстрибують один від одного, другі сплітаються між собою, утворюючи складні тіла.

Атоми рухаються в пустоті безкінечний час. Демокріт вважав час вічним, тож атоми не виникають, тому що час не має початку.

Левкіпп та Демокріт стверджували, що пустота разом з атомами є причиною речей, або ж матерією.

А з їхніх уявлень про безкінечність пустого простору та безкінечне число атомів, які рухаються в пустоті, витікало вчення про безкінечність Всесвіту.

Яскравими послідовниками Демокрітового вчення в елліністичну епоху були Епікур, а згодом Лукрецій Кар (котрий у свою чергу вже був послідовником як Демокріта, так і самого Епікура).

Епікур був свого роду філософом-просвітником. Усі свої основні принципи пізнання він базував на чуттєвому сприйнятті. На відміну від Демокрітового, строго детермінованого руху атомів, Епікур ввів учення про вільне (спонтанне) відхилення атома від прямолінійного руху. Самовідхилення атома, постульоване в його фізиці, і є тим мінімумом свободи в природі, без якого свобода була б неможливою для людини. Насолоджуйся, «живи непомітно» — таким було Епікурове основне правило.

Автор поеми «Про природу речей» римлянин Тіт Лукрецій Кар, пропаґуючи Демокрітове вчення, а ще більше Епікурове, створив художній образ пустого Простору і руху атомів. Це образ дрібних порошинок, які зазвичай невидимі для нас, однак у променях сонця стають видимі, демонструючи нам свій тремтливий, коливальний, безкінечний рух.

На початку нашої ери, зі становленням і поширенням християнської релігії, пустота поступово відійшла в «пустоту». Христос відпустив її, дав людям закон любові, і вона (пустота) стала самототожною.

Повернення пустоти стало можливим після епохи Ренесансу, в умовах прискореного розвитку природничих наук. Астрономія (Коперник, Бруно, Ґалілей, Кеплер) зруйнувала усталену на той час Птолемеєву геоцентричну систему і, отже, задала теоретичні рамки, в яких могли формуватися близькі до сучасних категоріальні принципи простору і часу.

Вчені-астрономи розглядали як потрібний і вирішальний елемент світу механічний рух РЕЧОВИНИ. Таку картину світу на той час певною мірою завершив філософ Декарт. У його картині не було пустоти, простір не існував без речовини, речовина в сутності збігалася з простором, адже він наділений єдиною властивістю — протяжністю. У Декартовій фізиці вихідна реальність — природа, в якій немає нічого, окрім матерії, що рухається.

Батько класичної механіки фізик Ньютон увів поняття абсолютного та відносного простору, часу і руху. Абсолютний Ньютонів простір — «ящик без стінок» — виступав як аналог Демокрітової пустоти. Однак, на відміну від Демокрітової пустоти, Ньютонова пустота пов’язана з певною, математично оформленою динамікою і наповнена фізичним змістом через закони руху, а її симетрія відповідальна за фундаментальні закони збереження механіки.

Відносний простір виступає мірою абсолютного простору і може бути поданий як багато конкретних інерційних систем відліку, що перебувають у відносному русі. Відповідно і відносний час (година, день, місяць, рік) є мірою тривалості, що використовується у звичайному житті замість істинного математичного абсолютного часу — «чистої тривалості».

У Ньютона не рухи (що було властиве ідеальній Декартовій картині), а сили служать основою світопорядку; однак це сили механічні, які проявляються не в прямолінійних і рівномірних рухах, а рухах прискорених. (Характерно, що й нині переважна більшість людства продовжує жити у світі Ньютона, де панує строгий механічний детермінізм — усе можна передбачити, визначити й спланувати. Але розвиток тієї ж науки вже спростував цю фікцію.

Розвиток науки показує, що якби у світі не було випадковостей, якби все можна було планувати й реґламентувати, тоді цей світ неминуче мав би загинути.)

Класична механіка давала змогу чисто математично передректи існування невідомих планет та інших космічних об’єктів.

До сказаного важливо додати й те, що Ньютон вважав простір також «ЧУТТЄВИМ ВМІСТИЛИЩЕМ» Бога.

В космологічній моделі філософа Канта функціонує концепція пустого простору. Автор «Усезагальної природної історії і теорії неба» (яка унікальна назва!) стверджував, що існує лише один простір, в сутності єдиний, і якщо розмірковують про різноманітні простори, то це лише Частини єдиного. Кантівські простір і час виступають як суб’єктивні й обов’язкові умови чуттєвості, як апріорні форми споглядання, що визначає їх емпіричну реальність лише стосовно світу явищ (феноменів). Кант був сміливою людиною. Він вважав свободу «іманентним принципом світу». Кілька сотень років тому він сказав таке: «Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ».

Філософ Геґель звернув увагу на структурні аспекти часу і простору. До Геґелівської філософії незалежно від того, визначався простір і час пустим чи заповненим, розглядали їх у зв’язку з рухом чи у відриві від нього, вважалася їхня природа об’єктивною чи суб’єктивною, завжди панував абстрактно-математичний принцип, де розглядалися властивості простору і часу, а не їхні структури. За Геґелем, структуру часу і простору можна виявити, розглядаючи їх діалектично, як внутрішні елементи руху матерії. Від цієї думки буквально «пришизіли» основоположники марксизму-ленінізму, адаптувавши її до власного суспільно-політичного вчення.

Початок нашого сторіччя характеризувався стрімким розвитком теоретичної науки, а отже її дитяти — науки прикладної (теорія таки була попереду практики).

Людський розум в особі фізика Резерфорда, вивчаючи мікросвіт, проник у структуру атома. Це сталося 1911 року. А вже за три (з гачком) десятиліття практика наздогнала теорію і прогримів вибух (атомний). Крім того, теоретична модель атома, яку запропонував Резерфорд, нагадувала устрій сонячної системи в мініатюрі. Так наука визнавала певну подібність мікро- та макросвіту.

Тож науковці вважали, що «механіка» дії сонячної системи чимось нагадує принцип організації ще вищих форм матерії — галактик, метагалактик і т.д.

Резерфордівську атомарну модель уточнив фізик Бор, створивши квантову модель будови атома. Бор зумів «вгадати» два принципи, згідно з якими рухаються й випромінюють електрони в атомі. Досі невідомо, які сили і закони змушують матерію дотримуватися саме цих принципів. Але вченим так і не довелося спостерігати жодного відхилення від них. Висловлюючи основну ідею квантової механіки, Бор казав, що в ній «ми маємо справу не з довільною відмовою від детального аналізу атомних явищ, але з визнанням того, що такий аналіз ПРИНЦИПОВО виключається».

Усталену наочність уявлень про простір і час зруйнувала теорія відносності Ейнштейна. Вона покінчила з уявленнями про єдиний потік часу, що охоплює весь Всесвіт. Відповідно вона зруйнувала уявлення про суто просторові миттєві процеси. Картина світу стала просторово-часовою, чотиривимірною.

Згідно з теорією дві події, які є одночасними при спостереженні з однієї системи координат, вже не сприймаються як одночасні, коли розглядатимуться з системи, що рухається щодо цієї системи.

Ейнштейн «вигнав» ньютонівську пустоту з формальної мови своєї теорії, і йшлося про релятивний простір, проте в неформальній мові і далі функціонувала пустота, в якій і поширюється світло з граничною і кінцевою швидкістю. Другий постулат, на якому ґрунтувалася спеціальна теорія відносності, проголошував: швидкість світла в пустоту у всіх інерційних системах відліку одна й та сама і не залежить від швидкості руху джерела.

Рівняння загальної теорії відносності (теорії Ґравітаційного поля) Ейнштейна показали людям грандіозне явище природи — розбігання метагалактик.

Та хай там як, а Ейнштейн був упевнений, що «наші уявлення про фізичну реальність ніколи не будуть скінченними».

Парадоксальність наукових ідей Ейнштейна і Бора похитнула усталений у XX сторіччі РАЦІОНАЛІЗМ у характері наукового мислення.

Намагаючись збагнути закономірності «дивного» внутрішньоатомного світу, збираючи статистичні закономірності нескінченного Всесвіту, науковці прагнули, отже, сприяти утворенню нових форм мислення. Картина фізичного світу перманентно поглиблювалася з відкриттям щораз нових елементарних частинок. Свого часу їх нарахували близько тисячі. Картина будови матерії не стала також яснішою з появою кваркової моделі, яку запропонував фізик Ґелл-Манн. Кварки передбачалися як своєрідні гіпотетичні частинки, з яких складаються елементарні частинки. Ґелл-Манн взяв назву «кварк» з роману Джойса «Поминки по Сінеґану»; кварк означає щось невиразне, містичне, «нісенітницю». Теорія кварків очевидно показала те, що елементарні частинки (протони, нейтрони, гіперони та ін.) складаються із ще елементарніших — кварків. Але чи стали кварки «найелементарнішими» частинками? Мабуть, вивчаючи мікросвіт чимраз глибше, вчені таки дійдуть до пустоти.

Важливою думкою, якої дійшла переважна більшість фізиків у XX ст., було те, що наочні процеси, які відбуваються в природі, становлять лише окремі випадки ненаочних.

Розвиток квантової фізики привів декілька десятиліть тому багатьох дослідників до висновку, що суттєвим недоліком в сучасній науці стала роз’єднаність фізики і психології, подолання якої можливе на шляху становлення синтетичного погляду на цілісність людського досвіду. Однак те, що «проґавила» квантова фізика, не пропустила повз себе кібернетика (галузь знання, яка подібно до квантової механіки прагне віднаходити закономірності у випадковостях). Той рівень, якого досягнула нині кібернетика, свідчить про те, що основне поле її діяльного впливу на людську свідомість перебуває здебільшого у психічній сфері людини. Дитя кібернетики — кіберпростір — це спроектована на уявний простір людська нервова система, внаслідок чого УЯВНЕ змішується з РЕАЛЬНИМ через їхню технологічну «матеріалізацію».

Людський інтелект (мозок) і людська психіка (яка уособлює тіло) створили «тепличні» умови для спостереження за певними структурними принципами власної організації (принципами буття душі та мозку), екстраполювавши їх «назовні» у кіберпростір, де панує технологічний режим віртуальної реальності. У кібернетичному просторі різноманітні способи людського сприйняття просторово-часових ситуацій змішуються, утворюючи єдине надконцентроване інформаційне поле (інформація ж тісно пов’язана з поняттям структурності). За великим рахунком це поле впроваджене для того, щоб через ЗОВНІШНЄ спостерігати ВНУТРІШНЄ (і бачити їх обох), щоб «ловити» миттєвості різноманітних структуротворень, проникати в них і з’ясовувати, отже, своєрідні «таємниці» людського життя. З кіберпростору іманентно еманує кіберчас. Сучасні дослідження показують, що внаслідок тривалого перебування у кіберпросторі людина впадає у стан, неврологічно близький до сну. З доброю мірою іронії цей стан можна назвати інтерпасивністю, або ж «пустотою».

У кіберпросторі інформаційні повідомлення в різноманітних формах носяться (достоту як у демокрітовій пустоті), часом стикуються між собою, утворюючи складні тіла — МУЛЬТИМЕДІЙНІ КОНСТРУКЦІЇ. Своєрідним аналогом Демокрітового поняття про «ВІЧНИЙ ЧАС» може бути сучасне гуманітарне поняття про «ГІПЕРТЕКСТ», яке існує в межах означеного вище дискурсу.

Очевидно, на сьогодні кіберпростір став уособленням ґрандіозної технологічної культури, яка поступово і неухильно обплітає своїми сітями простір реальний, «штучно» позбавляючи його фізичних синґулярностей, порожнин, горловин, пасток і пустот.

Властиво, над пустотою простору (реального) замислювалися визнані філософи нашого сторіччя. Гайдеґґер розумів її як певну нестачу, як відсутність заповнення порожнин та проміжних просторів. За Гайдеґґером пустота не ніщо, а також і не відсутність. Вона споріднена з власною сутністю місця і тому є не відсутністю, а твором.

В структурі деконструкційної стратегії філософа Дерріди пустота посідає місце «відсутнього початку». Борючись проти репресивного простору метафізики, Дерріда ввів поняття ДОПОВНЕНОСТІ. В нетрадиційному значенні ДОПОВНЕННЯ доповнює, заступає, посідає місце саме пустоти. Поміж тим Дерріда вважає, що не можна говорити про першопричину, першоджерело, оскільки певне «доповнення» існує з самого початку.

Вважається, що швидше за світло в пустоті рухатися не можна.

Так чи інакше, хай би як намагалися філософи дати собі раду з теперішньою реальністю, а отже і сучасною культурою, вона, ця культура (звичайна і технологічна), сформована під патронатом ФІЗИЧНОЇ КАРТИНИ СВІТУ, в основі якої лежать базові ідеї філософського матеріалізму, який, властиво, науковці ототожнюють з класичною фізикою, що значною мірою діалектично вийшла з атомів і пустоти Демокріта. Тому цілком (хай і не цілком) небезпідставно можна говорити, що квінтесенція Демокрітового натурфілософського вчення сьогодні парадоксальним чином пронизує численні функціональні макро- і мікроструктури на різноманітних рівнях в усіх економічно розвинених (і не дуже розвинених) країнах світу.

Зважаючи на означений вище контекст, хтось запитає: мовляв, а як? Коли? І що ми (Ми, складене з багатьох Я) проґавили, не помітили (і не помічаємо), «упустили»? Найпрудкіші одразу знатимуть на це відповідь: ніяк, ніколи і ніщо.

ДЛЯ МИТЦІВ

Мабуть, єдине, що залишається нині художникам, також і нехудожникам — це «навчитися» жити в пустоті — і не опуститися (цікаво, що переважна більшість художників в усі Часи, наслідуючи Природу, яка, як відомо, не терпить пустоти, намагалися активно з пустотою боротися. Боротьба триває. Напевно, і природа не терпить також і надмірної заповненості).

Р. S. Звісно, багатьом нехудожникам (можливо, і деяким митцям) усе щойно сказане видаватиметься не вельми привабливим, однак одна суттєва приємність в усьому цьому є. Для тих, хто спроможеться проникнути у справжню пустоту — опускатися не буде більше куди.

Альманах «Кінець кінцем», №1, 1999 рік