Меню

Юрій Поліщук про PinchukArtCentre та непотрібних працівників

Роздуми Юрія Поліщука (Київ) про професію медіатора та її необхідність в сучасній арт-інституції.

6 лютого на прес-конференції з нагоди відкриття виставки номінантів премії PinchukArtPrize 2020 арт-директор інституції Бйорн Гельдхоф повідомив про звільнення медіаторів — їх замінять на гідів. Що ж, сумно, але спробуємо розібратись, яку роль відігравали медіатори та чи справді ця позиція потрібна центру сучасного мистецтва.

У локальному контексті це, певним чином, ознаменувало закінчення цілої “епохи”. Адже з 2013 року, коли першопрохідці отримали дану роботу, “медіаторство” потроху ставало легендарним серед дотичної до мистецтва молоді. Стати медіатором було непросто, адже потрібно було обійти певну кількість конкурентів та сподобатись керівництву. Називали це трьома колами пекла: заповнення заявки, співбесіда, прослуховування — на кожному з яких тебе могли відсіяти. Таким чином, через арт-центр пройшло досить велика кількість медіаторів та медіаторок різних вікових груп.

Працювати фізично та морально було важко: весь робочий день на ногах, заборонено читати, комунікувати з колегами та й постійно спілкуватися майже з кожним відвідувачем є справою досить виснажливою. Однак, досвід роботи в PAC для більшості був важливим, до того ж багато хто отримував від медіаторської роботи задоволення.

Не випадково деякі колишні медіатори PinchukArtCentre метафорично порівнюють свою роботу з першим коханням — прекрасно та болісно одночасно. Атмосфера перебування в мистецькому середовищі зі всіма його особливостями: відкриття виставок, спілкування, вечірки, оргія знайомств і зв’язків — все це справді було.

Сама інституція позиціонувала медіаторів як працівників, які у формі діалогу допомагають відвідувачам знайти свої відповіді на питання про сучасне мистецтво. Але чи було це так? Близько семи років медіатори ставали фактично частиною творів, часто викривлюючи їхню ідею та дезорієнтуючи відвідувачів PAC.

Хоча керівництво вважало, що медіатори своїми питаннями підводять глядача до його власних інтерпретацій, насправді ж медіатори часто створювали свою історію на базі кураторського тексту, власних знань або ж фантазій чи вигадок. Як тільки один медіатор змінював на точці ротації іншого, відразу ж змінювалася інтерпретація конкретного мистецького твору. Їхні дії не були узгоджені та жорстко регламентовані, до того ж професійність кожного медіатора була доволі різною.

Фото з сайту PAC

Необхідність розв’язання конфлікту між відвідувачем й сучасним мистецтвом (ще одна мета медіаторства) теж є досить сумнівною, навіть з огляду на непідготовленість багатьох відвідувачів, адже неприйняття твору мистецтва є нормальною реакцією: навіть агресія часто є свідченням того, що мистецький твір працює.

Мистецтво повинне говорити саме за себе. Й медіатор, що був за своєю сутністю стаціонарним гідом, тут не потрібен. Так, є роботи, які вимагають знання певного контексту їх створення, але існують інші інструменти доступу інформації. Які з них ефективні — питання відкрите. Великий об’ємний текст на стіні, звичайно, обтяжує — медіатори мали б полегшувати завдання глядачеві, але це той момент, коли “легкість” могла стати оманливою та спровокувати хибне сприйняття.

Це розуміли й самі медіатори. “Я вважав своєю ціллю медіатора — дати зрозуміти глядачам, що я їм абсолютно не потрібен, й будь-яка їхня інтерпретація є правильною“ — говорить колишній медіатор Богдан Мороз. Були й казусні випадки: “Один медіатор розповідав вигадані історії про роботи —згадував про міфічних слонів, зоопарки, кораблі, фрагменти казок, які не мали жодного стосунку до творів в стінах PAC“, — розповідають старожили PinchukArtCentre.

Шведська кураторка Марія Лінд в своєму тексті до збірки “Ten Fundamental Questions of Curating“ ставить під сумнів необхідність “медіації“в інституціях сучасного мистецтва у широкому значенні: “Більшість використовуваних сьогодні методів медіації були випробувані в мистецтві ще на рубежі XIX-XX століть, яке функціонувало зовсім інакше, ніж сучасне“. Тобто, практика медіації з однієї парадигми застосовується до мистецтва зовсім іншого спрямування. [1] Тому, чи потребуємо ми зараз такого великого вибору медіаційниз практик в освітніх департаментах музеїв? Можливо, варто давати мистецтву більше простору для розкриття свого потенціалу?

З іншого боку, медіаторство все ж можна розглядати як принцип залучення молоді до мистецтва, що теж є однією з важливих цілей PinchukArtCentre — це і справді було так. Про це згадує в інтерв’ю для “Культуры всего“ Денис Казван, колишній PR директор арт-центру [2]. Й справді інституція виховала велику кількість культурних діячів, які працюють в творчих проектах, що мають різне спрямування — професійним стартом для них ставала позиція медіатора PinchukArtCentre.

Зараз, на початку 2020 року, інституція відмовляється від послуг медіаторів. Щоправда сумно від того, що причиною стала наївна боротьба за власні права незахищених працівників арт-центру [3], а не усвідомлення недоречності перебування третьої сторони між глядачем та мистецьким твором.

Хоча, можливо, звільнення, що відбулося на фоні боротьби за свої права, молодого бунту, є досить таки романтичним завершенням…

Примітки:

[1]  Lind M. Why Mediate Art? // Ten Fundamental Questions of Curating. — 2013 // Issue 4. P. 99 — 109.

[2]  Культура всего — подкаст о культуре. 18. Денис Казван. Культура PR / Режим доступу: https://soundcloud.com/kulturavsego/18-denis-kazvan-kultura-pr

[3]  В Pinchuk Art Centre може з’явитися колективний договір. Перший крок вже зроблено / Режим доступу: https://politkrytyka.org/2019/12/25/v-pinchuk-art-centre-mozhe-z-yavytysya-kolektyvnyj-dogovir-pershyj-krok-vzhe-zrobleno/

Автор: Юрій Поліщук, історик мистецтв та куратор

бачите помилку, пишіть сюди