EN

ВИСТАВКА УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА В БРЮССЕЛІ

Виставка українського мистецтва “UNFOLDING LANDSCAPES — Landscape and Poetics in Contemporary Ukrainian Art”, яка три місяці тривала в данському арт-центрі Silkeborg Bad, в липні переїжджає до столиці Євросоюзу — Брюсселя. Про проєкт розповідають автор ідеї Сергій Святченко (Київ-Віборг), співкураторка Наталія Маценко (Черкаси-Київ) та співорганізатор Ігор Абрамович (Київ).

Сергій Святченко, ініціатор проєкту.

Сергію, ви ініціювали проєкт українського мистецтва в Данії ще до початку війни в Україні. 

Я хотел в условиях сложной политической ситуации показать масштабной выставкой другую сторону Украины — культурно-развитую демократическую страну в центре Европы и, судя по откликам, реакции зрителей и прессы, эта идея удалась. Большое количество датчан посетили выставку с большим интересом.

Центр современного искусства Silkeborg Bad, в котором проходила выставка — это старинный датский водный курорт. Он был известен сто лет назад в Европе своими лечебными водами. Находится на берегу озера в красивейшем месте Ютланадии и известен также международным парком скульптур, находящихся в лесу. Выставка «UNFOLDING LANDSCAPES — Landscape and Poetics in Contemporary Ukrainian Art» приоткрывает взгляд на пейзаж, раскрывает человеческие связи, процессы развития, появления и исчезновения, которые существуют и в природе. Это была наша цель.

С другой стороны, этой выставкой я хотел показать, что через тридцать лет идеи и принципы культурной дипломатии, заложенные и сформулированные Центром современного искусства «Soviart» в 1988 году, работают до сих пор и развиваются в новых формах. Я рад увидеть в числе участников этой выставки четырех художников, которые участвовали в самой первой выставке, показанной «Soviart» в Оденсе в Дании в 1989, которая называлась «21 взгляд. Молодые современные художники Украины». Это Павел Керестей, Павел Маков, Юрий Соломко и Саша Животков.

 

 

Наскільки данській публіці є цікавим українське мистецтво?

Если вы имеете в виду интеграцию украинского искусства в европейское культурное поле, то это уже происходит в разных странах. Украину в целом знают, но в Дании больших украинских художественных проектов не было на протяжении долгого времени, и эта большая выставка современного украинского искусства, где представлено 42 художника разных поколений, дает необыкновенный всплеск культурных эмоций и дискуссий. Мы надеемся показать эту выставку в Украине в будущем, например, при поддержке датского посольства и датских культурных инициатив.

В чем смысл культурной дипломатии? В том, что идеи начинаются с частных инициатив, развиваются, приобретают понимание, финансовую поддержку и приобретают статус больших государственных проектов, как получилось в нашем случае. Особенно мне хотелось выразить благодарность Abramovych Art Agency, Kyiv Ruslan Tymofeev (Adventures Lab founder), Danish Art Foundation и Europæisk Kulturregion за организационную и финансовую поддержку проекта.

 

 

Я, как художник, который на протяжении долгого времени выстраивал «украинскую идентификацию» в контексте культуры и искусства, представляя лицо независимой Украины в Дании и более тридцать лет работающий в художественном поле Европы, считаю, что эта выставка, абсолютно новая по своему содержанию и качеству, способна объяснить и показать интересные тенденции развития современного искусства Украины за последние 30 лет благодаря «нейтральному» кураторскому английскому взгляду Фей Даулинг. Она проделала огромную работу в отборе художников, работе над текстом в каталоге и организации экспозиции. Это был ее взгляд на украинское искусство. Проект создавался вместе с консультантом и искусствоведом Натальей Маценко и Ибен Фром — директором музея, и мной. В условиях пандемии и коммуникации ON LINE ONLY я считаю нам удалось выполнить это непростое задание. Замечательный по стилю каталог и плакат выставки получился благодаря известному датскому графическому дизайнеру Хенрику Негелунду.

 

 

Наталія Маценко, співкураторка проєкту

 

Наташо, ти є консультантом проекту, і наскільки я розумію, формувала список художників-учасників виставки, оскільки пейзажі писали майже всі. Якими критеріями ти керувалася?

Так, я є консультантом, але фінальний відбір здійснювала моя британська колега Фей Даулінґ, яка є кураторкою проекту. Я ж, зі свого боку, допомагала їй знайомитися з українським художнім контекстом, вводила в курс різноманітних явищ і процесів, пропонувала багатьох авторів чи конкретні роботи після чого вже відбувався остаточний відбір. Проєкт готувався майже два роки, було пророблено багато праці, доповнень та відсікань у процесі.

 

Монтаж експозиції в Брюсселі. Royal Museums of Art and History

Пейзаж — справді вельми універсальна тема та жанр, з яким багато хто працює. Для нас важливо було не просто вибрати художників, які працюють з пейзажем, але створити висловлювання цілісне і водночас різноманітне у своєму наповненні, яке давало б уявлення про ландшафт України (у буквальному сенсі, у культурному, соціополітичному) та різноманітність, особливості та трансформації візуальної мови у роботі з ним. Тема звучить як “Unfolding Landscapes” — тобто йдеться про пейзаж у динаміці, і це багато в чому відображає реалії українського суспільства та мистецтва. Було ще три підтеми, які багато в чому визначали вибір творів: “Station to Station” (Від станції до станції); “Topology” (Топологія); “Vanishing landscapes” (Зникаючі ландшафти).

Також стояло завдання показати різні покоління та зв’язки між ними та прокинути місток до виставок 30-річної давності, які налагоджували культурні відносини між Україною та Данією паралельно з аналогічними дипломатичними процесами після здобуття Україною незалежності.

 

 

Яким чином у відборі робіт та експозиції формувалися зв’язки поколінь та вибудовувався діалог?

Зв’язки простежуються і в цілком буквальній спадкоємності, родоводах: наприклад, на виставці є роботи Олександра Гнилицького та Ксенії Гнилицької, Василя Рябченка та Степана Рябченка. Але важливо не просто те, що це батьки та діти, а те, що всі вони як представники своїх поколінь є акторами в українському культурному процесі та їхні практики пов’язані між собою саме у художній площині: ми бачимо наступність у мові та прийомах. Є також моменти простеження зв’язків через учнів та вчителів, якісь впливи чи натхнення — Кохан та Животков, Іванова та Голосій. І багато інших – смислових, тематичних та естетичних перекличок, не обов’язково очевидних, але таких, які можна простежити у самій експозиції та в каталозі. Важливими є також відмінності, контрасти, трансформації мотивів, які можна побачити в різних медіа. Пейзаж, що перетворюється на абстракцію в живописі та фото Сільваші та в алгоритмічній аудіовізуальній роботі Потопальського. Живописні дороги Скугарєвої та залізничні колії на фото Полященко і Маслова. Міський ландшафт у графіці Макова та Ковача, топографія Соломка та Сая. Пейзаж як портрет нелюдських агентів у Гнилицької, Єфанова чи Тістола. Гавриленко, Кривенко, Кадирова чи Пікуль — незалежно від року створення ми бачимо, як у їхніх роботах пейзаж трансформується, розширюється, втрачає свої звичні окреслені контури.

 

 

Чи можна назвати проєкт – виставкою сучасного українського мистецтва, чи це більше певний звіт-презентація за кілька десятиліть для європейського глядача?

Виставку точно не можна назвати «звітом», адже звіт передбачає певні зобов’язання, у тому числі і формальні, і певну постать чи інстанцію, перед якою звітують. Нам же нема перед ким і нема за що звітувати  Це виставка, яка знайомить глядачів за межами України з українським мистецтвом та загалом українським соціокультурним ландшафтом крізь призму певної теми. Виставка зрештою вийшла досить масштабною (інакше не могло бути, адже нам віддали під неї будівлю арт-центру повністю). Але вона, звісно, ​​не є вичерпною національною презентацією українського мистецтва. Це фрагмент загальної панорами, певний погляд кураторки та команди загалом, з урахуванням контексту та теми, запрошення до подальшого знайомства та продовження розмови.

 

 

І про результат цього проекту для українського контексту.

Мені здається, завдання знайомства світу з українською культурою, завдання побудови рівного діалогу та нашої інтеграції у глобальні процеси (без втрати цінного локального) залишається, як і раніше, вкрай актуальним. Ця виставка — один із кроків у цьому напрямку. Проєкт готувалася давно, але так склалося (звичайно, ненавмисно, але, мабуть, і невипадково), що саме зараз погляди всього світу прикуті до України. І добре, що у данців, наприклад, була можливість не тільки дізнаватися про нас із тривожних заголовків новин, а й познайомитися з нашим мистецтвом, з часткою цієї країни, її ландшафтом, її цінностями — це саме те, за що ми всі боремося зараз.
Ще взимку я писала у своєму тексті до проєкту, що одним із його завдань ми бачимо «відійти від колоніальної екзотизації та показати сучасне мистецтво України як органічну частину глобальних процесів, а саму країну — не лише як зону турбулентності, а й як місце, де, як і всюди у світі люди прагнуть осмислити свої відносини з оточенням». І мені здається, що зараз це саме так і працює.

 

 

Принаймні від наших данських колег після відкриття весь час надходила інформація про те, що виставку добре і жваво приймають, аудиторія дуже цікавиться і самими роботами, і українським контекстом, прагне дізнатися більше. Усі роботи на виставці супроводжуються короткими експлікаціями та інформацією про авторів, і глядачам стають трохи зрозумілішими історії, які за цим стоять. Наразі обговорюємо можливість повезти проект далі, щоб її побачили не лише данці. Наступною має бути столиця ЄС — Брюссель. Не буду оригінальною, говорячи про важливість культурного діалогу, який перешкоджає інформаційним маніпуляціям у нашій гібридній реальності, сприяє взаєморозумінню та дає можливість дізнатися більше про інших та про себе.

 

 

Ігор Абрамович, співорганізатор проєкту.

В октябре 2017 на “Серебряном мольберте” в Ужгороде, где “Brovdi Art” организовывал ежегодный смотр студенческих работ художественных вузов страны, я познакомился с Сергеем Святченко — украинским художником, который уехал в Данию в 1990 году и с тех пор не был в Украине. Его пригласили как члена жюри, а также прочитать лекцию “Путь В Данию”.
Меня удивило, что Сергей, сделавший свою карьеру художника и куратора в Дании, позиционирует себя украинским художником. В одной из бесед, мы согласились, что было бы интересно подумать в будущем о большой выставке украинского современного искусства в Дании. Вскоре ситуация представилась.

 

 

В этом же году в сентябре вместе с “Brovdi Art” мы участвовали в поддержке другого проекта в Центре современного искусства “Силькеборг Бад” в Дании. Это была персональная выставка Святченко “Природоведение”, кураторами  которой выступили Фэй Даулинг из Лондона и Наталья Маценко из Киева. Я приехал на открытие, где также имел возможность познакомиться с директором центра Ибен Фром.

 

 

Как бы не сговариваясь, мы решили, что это одно из самых красивых природных заповедников в Дании, расположенное на берегу озера Орсю — идеальное местом для показа выставки современных украинских художников. В начале 2020 года как раз перед пандемией, Сергей представил идею выставки. Так как центр специализируется на выставочной программе, связанной с природой, было принято решение сконцентрироваться именно на этой теме.

 

 

Приглашая в проект английского куратора Фэй Даулинг, для нас было важно посмотреть на украинских художников глазами из Лондона и полностью доверить ей концептуальную часть, выбор тем, направлений, художников, размещение и развеску работ в музее. Начиная  роботу, Фэй Даулинг делала ставку на компактную концептуальную выставку “emerging artists”, но в процессе работы выставка развилась, как взаимосвязь двух, трех поколений украинских художников, и именно это соединение стало новым в контексте украинских выставок в Европе. Она была знакома с рядом украинских молодых художников,  что облегчило начало работы, в то время как Наталья Маценко выступила куратором и представила более широкий спектр имен. Сергей Святченко взял на себя функции дизайна и эстетических “рамок проекта”, например, каталога, плаката.

 

 

Это важный проект для меня. Считаю, мы должны продолжать показывать украинское искусство в Европе и мире в целом, знакомить публику с генетическим кодом Украины. Этим проектом мы хотели показать датской публике, что у нас есть не только война, и но и культура, есть большое количество талантливых интересных художников разных поколений.

 

 

Учасники та учасниці проєкту:

Анна Бекерська, Назар Білик, Катя Бучацька, Григорій Гавриленко, Ксенія Гнилицька, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Олександр Животков, Леся Заяць, Анна Звягінцева, Юрій Єфанов, Люся Іванова, Жанна Кадирова, Павло Керестей, Тарас Ковач, Олексій Кондаков, Дана Косміна, Віталій Кохан, Микола Кривенко, Анатолій Криволап, Катя Лібкінд, Павло Маков, Саша Маслов, Микола Маценко, Євген Нікіфоров, Юрій Пікуль, Юлія Полященко (Julie Poly), Георгій Потопальський (Ujif notfound), Влада Ралко, Степан Рябченко, Василь Рябченко, ruїns collective, Андрій Сагайдаковський, Олексій Сай, Юрій Соломко, Марина Скугарєва, Тіберій Сільваші, Сергій Святченко, Єлена Субач та В’ячеслав Поляков, Олег Тістол.

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.