МіТЄЦ представляє проект тараса полатайка (київ) «війна. 11 портетів».

Проект стартував в Національному художньому музеї України в серпні місяці.
Проект «Війна. 11 портретів» виник абсолютно спонтанно. Я приїхав працювати над виставкою, яку ми з НХМУ запланували два роки до цих подій. Це був естетський проект, а тут війна. Стало ясно, що треба його відкласти і робити щось для збору коштів на війну. Це треба було робити швидко, ефективно і безбюджетно. Вся суть проекту в благодійності. Я його взагалі спочатку не розглядав як арт. Мета була зібрати гроші на допомогу пораненим АТО.

Сергій Динаміт.

Вирішив піти поспілкуватися з хлопцями в лікарню і зняти фото. Далі виникло питання – як знімати. Вирішив зосередитися лише на обличчях. Без вип’ячування каліцтв, спекуляції на шоку, та перетворенні їх на фріків. бо як на мене – це самий тупий хід з усіх можливих. Як буду знімати зрозумів по ходу. Ясно було те, що піднімати з ліжка їх не можна. Все по-чесному – вони лежать, значить треба знімати їх лежачими.
Але, якщо мова йде про портрети, то вони знімаються в основному вертикально. І тут я згадав, що колись знімав себе догори ногами у підвішеному стані, і потів вішав фотографію в перевернутому стані. Ефект виходить дивний. Все наче правильно, але не зовсім.
Одним словом, вийшло так, що проект, про який як про арт не думав, в результаті все одно вирулив на арт. Коли фотографуєш людину зверху, а вона дивиться в об’єктив, то там напруження м’язів інше. Погляд інший. Деякі фотографи, на виставці казали, що щось тут не так. І це мінімальне «не так» – власне ї є арт ходом. В кіно, коли камера знімає широким планом зверху, це називається «око Бога».
Також записав що хлопці розказували. Поряд з фотографіями на виставці були навушники та МП3 плеєри. Люди могли слухати їх і дивитися їм в очі.
З записом аудіо були нюанси. Приходиш в лікарню, а там молоді пацани без ніг, жорсткий реал, і незручно їм лізти в душу. Питання в голові наче були, але коли опиняєшся перед ними, просто язик не повертається в душу їм лізти. Але голос живої людини, яка пройшла через пекло за нас, мені був необхідним. Тому першого разу питав одне просте питання – що зараз найнеобхідніше в АТО. Чого найбільше не вистачає?
Дехто ставився з пересторогою – хто такий? Навіщо? Адже вони травмовані не тільки фізично. Один хлопець так з надривом сказав: “Повернеш мені моїх пацанів, тоді поговоримо!” Я казав, що збираємо гроші на АТО. Після цього всі, крім оцього бідолаги та кількох просто сором’язливих зовсім молодих пацанів, відразу казали: “Тоді давай. Якщо для АТО, давай!”. Коли приходив вдруге, спілкуватися було легше. Я трохи менше хвилювався, а у хлопців до мене вже була довіра. Виходила нормальна розмова, а не офіційне інтерв’ю.
Там були і добровольці, і мобілізовані, і контрактники. Різні покоління від 20-літніх призивників до 60-літніх добровольців – “афганців”, які поїхали на війну прямо з Майдану. Для мене було принциповим не вибирати, а знімати всіх, кого випадково зустрів – в коридорі, в палаті, на перекурі. Щоб не було фальшивого підгону під рамку того “як регіони представлені” чи штучного мовного балансування. Кого записав і зняв – всіх виставив. Без жодного редагування. Навіть шуми вирішив не чистити, щоб зберегти атмосферу лікарні. Вони саме такі, якими були в той день. Вийшло 11, і ніякого символізму в цьому нема. Так карта лягла.

Тарас Полатайко