Меню

ВІЙНА. 11 ПОРТРЕТІВ

ВІЙНА. 11 ПОРТРЕТІВ

МіТЄЦ представляє проект тараса полатайка (київ) «війна. 11 портетів».

 

 

Проект стартував в Національному художньому музеї України в серпні місяці.
Проект «Війна. 11 портретів» виник абсолютно спонтанно. Я приїхав працювати над виставкою, яку ми з НХМУ запланували два роки до цих подій. Це був естетський проект, а тут війна. Стало ясно, що треба його відкласти і робити щось для збору коштів на війну. Це треба було робити швидко, ефективно і безбюджетно. Вся суть проекту в благодійності. Я його взагалі спочатку не розглядав як арт. Мета була зібрати гроші на допомогу пораненим АТО.

Сергій Динаміт.

Вирішив піти поспілкуватися з хлопцями в лікарню і зняти фото. Далі виникло питання – як знімати. Вирішив зосередитися лише на обличчях. Без вип’ячування каліцтв, спекуляції на шоку, та перетворенні їх на фріків. бо як на мене – це самий тупий хід з усіх можливих. Як буду знімати зрозумів по ходу. Ясно було те, що піднімати з ліжка їх не можна. Все по-чесному – вони лежать, значить треба знімати їх лежачими.
Але, якщо мова йде про портрети, то вони знімаються в основному вертикально. І тут я згадав, що колись знімав себе догори ногами у підвішеному стані, і потів вішав фотографію в перевернутому стані. Ефект виходить дивний. Все наче правильно, але не зовсім.
Одним словом, вийшло так, що проект, про який як про арт не думав, в результаті все одно вирулив на арт. Коли фотографуєш людину зверху, а вона дивиться в об’єктив, то там напруження м’язів інше. Погляд інший. Деякі фотографи, на виставці казали, що щось тут не так. І це мінімальне «не так» — власне ї є арт ходом. В кіно, коли камера знімає широким планом зверху, це називається «око Бога».
Також записав що хлопці розказували. Поряд з фотографіями на виставці були навушники та МП3 плеєри. Люди могли слухати їх і дивитися їм в очі.
З записом аудіо були нюанси. Приходиш в лікарню, а там молоді пацани без ніг, жорсткий реал, і незручно їм лізти в душу. Питання в голові наче були, але коли опиняєшся перед ними, просто язик не повертається в душу їм лізти. Але голос живої людини, яка пройшла через пекло за нас, мені був необхідним. Тому першого разу питав одне просте питання – що зараз найнеобхідніше в АТО. Чого найбільше не вистачає?
Дехто ставився з пересторогою – хто такий? Навіщо? Адже вони травмовані не тільки фізично. Один хлопець так з надривом сказав: “Повернеш мені моїх пацанів, тоді поговоримо!” Я казав, що збираємо гроші на АТО. Після цього всі, крім оцього бідолаги та кількох просто сором’язливих зовсім молодих пацанів, відразу казали: “Тоді давай. Якщо для АТО, давай!”. Коли приходив вдруге, спілкуватися було легше. Я трохи менше хвилювався, а у хлопців до мене вже була довіра. Виходила нормальна розмова, а не офіційне інтерв’ю.
Там були і добровольці, і мобілізовані, і контрактники. Різні покоління від 20-літніх призивників до 60-літніх добровольців — “афганців”, які поїхали на війну прямо з Майдану. Для мене було принциповим не вибирати, а знімати всіх, кого випадково зустрів – в коридорі, в палаті, на перекурі. Щоб не було фальшивого підгону під рамку того “як регіони представлені” чи штучного мовного балансування. Кого записав і зняв — всіх виставив. Без жодного редагування. Навіть шуми вирішив не чистити, щоб зберегти атмосферу лікарні. Вони саме такі, якими були в той день. Вийшло 11, і ніякого символізму в цьому нема. Так карта лягла.

Тарас Полатайко

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди