Меню

ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА

Біографія Василя Рябченка (Одеса) . Матеріал створено за підтримки “Українського культурного фонду”.

 

 

Народився я в Одесі в 1954-році в родині художника — графіка.

Після фронту батько приїхав до Одеси та вступив в “Одеське художнє училище”. На дипломному курсі він познайомився з моєю матір’ю — студенткою педагогічного училища. Ну а потім з’явився я. За словами батьків, спочатку ми жили на вулиці Гоголя, в самому центрі Одеси, але у зв’язку з моєю появою господиня квартири, у якої знімали кімнату, попросила шукати інше житло.

 

Сергій Васильович і Ольга Степанівна Рябченки — мої батьки-молодята | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

Розв’язати проблему допоміг товариш по навчанню батька — син капітана далекого плавання. Він умовив свого батька віддати на відновлення під житло — напівзруйнований будиночок у дворі на вулиці Матроський узвіз, який був його власністю. З цим завданням батько і дідусь (батько моєї матері) успішно впоралися.

Місце, де ми оселилися — це малоповерховий район Одеси, майже село — будови з каменю “ракушняка”, засаджені зеленню дворики, рухливі тіні акацій, шелест листя, віддалені міські звуки — все освітлене і прогріте сонцем. По периметру — невелика житлова забудова, де жили родичі капітана, в кожному з яких — своє внутрішнє життя, порядки та ієрархія. У цьому маленькому будинку, де ми жили до 1959 року, прокидаються мої особисті спогади.

 

1954 рік | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

Хоча мама говорила, що я був занадто малий, щоб мати спогади про той час, але я пам’ятаю три кімнатки — одна з них велика з двома вікнами, біля них — стіл, в кутку — фарбована з патьоками морилки, шафа, біля неї етажерка, на якій стояла радіола “ВЕФ Акорд” —  гордість сім’ї. Далі — “розкішне» ліжко з шишечками, на ліжку — порядок, накрохмалена білизна і скульптурно виставлені подушки. На цьому ліжку мені було дозволено борсатися і ніжитися тільки тоді, коли я хворів. У розпалі гарячки, дивлячись на зелене “котяче” вічко радіоли та на геометричний орнамент, що висів біля ліжка килимка, мене відвідували чарівні рухомі тривимірні структури, що маршували в нескінченність. Дві інші кімнатки складали кухню. В одній мій дід (він був муляром)  побудував грубу. Вона давала тепло і на ній готувалася їжа. Інша була комірчиною.

Побут сім’ї, чистота і затишок, який створювала мама — все це привнесло в моє життя якийсь потяг до комфорту.

Я жив ізольованим внутрішньодворовим життям, інших дітей я майже не бачив і грав з ними нечасто. Лише залишаючи двір, але на це потрібно було отримати дозвіл. Скупий перелік моїх іграшок — плюшевий цуцик Піцик, штамповані жерстяні машинки з коліщатками, які не крутилися (дуже хотілося, щоб оберталися), змушував залучати  уяву, винахідливість і створювати саморобки з деревинок, залізяк й іншої нісенітниці, що підвернулася під руку.

Два рази на тиждень, на Матроський спуск возом з конячкою приїжджав лахмітник, сповіщав про своє прибуття криком. Купував ганчір’я, папір. Для дітей у нього були припасені глиняні свистульки, зліплені та розфарбовані ним самим. Вони були славні та ніколи не повторювалася. Тому було важко вибрати одну. Коштували три копійки.

 

Одеса, Матроський спуск, 1955 (зліва собачка Жулька) | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

Я був єдиною дитиною у дворі, а моїм основним оточенням стали жінки. Ці жінки були одягнені в довгі до п’ят квітчасті халати — одеська мода того часу. Для них я був живою іграшкою. Варто було мені з’явитися у дворі, і я потрапляв на руки однієї з них — то одна побавиться, то інша. Ніжитись на чужих руках і слухати сюсюкання було не для мене. Я був “серйозним і самостійним”, мав свої плани та інтереси,  завжди був чимось зайнятий і ніколи не нудьгував.

Моїм дворовим приятелем була гордість двору — собачка Жулька породи пінчер, яка належала дружині власника будинку. Одного разу, коли я таємно вийшов на вулицю, собачка прив’язалася за мною, вишмигнула з двору і в ході моїх гулянь загубилася. Її довго шукали всім двором, пройшли весь мій маршрут, заглядаючи в кожен двір, але так і не знайшли. Я дуже переживав і це було видно, тому мені пробачили.

 

Село Краснознам’янка, літня кухня, 1978 | Фото: Василь Рябченко ©

 

У селі, де жили батьки моєї мами, я бував часто і мені там дуже подобалося. Спогади про нього досі гріють душу.

Для дідуся і бабусі я був улюбленцем і “божком”, причому примхливим і егоїстичним. Мені дозволялося все. Завдяки їхній любові я отримував таку ступінь підтримки та свободи, про яку можна тільки мріяти.

Мені подобалося життя села. Сільський побут я бачив наживо, а не на картинках, де зображені домашні тварини. Міг вільно гуляти по навколишніх горбах і глибоких ярах. Мені подобалися люди села. Там я почав звертати увагу на зміни, які відбуваються з предметами, тканинами, фактурами під впливом часу, надаючи їм загадкової привабливості та благородства.

У 1959 році батько, який до цього дуже вдало виставлявся на виставках і вступив до Спілки художників, абсолютно несподівано отримав двокімнатну квартиру в новому відомчому будинку на вул. Чкалова №1, нині Велика Арнаутська.

Двір був величезний, його щодня наповнювала різновікова дітвора з трьох великих, що стоять по периметру, будинків. Було з ким пограти, з’явилися друзі та приятелі.

 

Двір на Чкалова 1, нині Велика Арнаутська, 1959 | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

У наступному році, раніше, ніж було визначено, мене відправили на навчання в школу № 101.

Школу я не любив. Стосунки з однокласниками були взаємно байдужими, на відміну від численних дворових приятелів, для яких я був авторитетом і заводіяка багатьох ігор. Я багато і захоплено читав, в основному про пригоди та подорожі, любив фантастику, казки та легенди різних народів. Улюбленою книгою, яку я знав майже напам’ять, стала “Міфи і легенди Давньої Греції”, що виявилося корисним, коли почав вивчати історію мистецтв.

Читво збуджувало мою уяву. Так, начитавшись Жюль Верна, я почав робити ілюстрації, використовуючи рідкісні в той час кольорові фломастери, а виявивши на береговому схилі величезну кістку, надихнув своїх дворових приятелів на розкопки “динозавра”. Розкопки тривали майже все літо, кількість викопаних кісток було значною, всі вони були марковані, пронумеровані та укладені в ящики. Повертаючись з розкопок, ми сперечалися, в який з музеїв передати нашу знахідку. Край цьому було покладено в один день, коли на нас, хто порпався у котловані розкопок, вивалили купу виварених, ще теплих кісток з санаторної їдальні.

Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає.

 

 

Село Маяки. Гра в індіанців на березі Дністра, 1964 | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

Як майбутню професію я розглядав три варіанти — мандрівник, лікар і океанолог. Але я жив в “будинку художників”, а традиція будинку вимагала  продовження династії. Діти всіх, хто жив в будинку, і багато їхніх онуків стали продовжувачами династій, я не став винятком.

Так, паралельно із загальноосвітньою школою, я ходив в художню. Там вчили малюнку, живопису (акварель), ліпленню  на основі академічних методик. Крім цього тут серйозно викладали історію мистецтв — були навіть іспити. Мені було цікаво, з’явилися приятелі, з якими я займався однією справою.

У 14 років покинув нецікаву школу і вступив до художнього училища ім. М.Б. Грекова, де я потрапив в нове, близьке і комфортне середовище. Група, до якої мене зарахували — різновікова, і складалася з дуже здібних і талановитих хлопців. Проте особливі здібності мав Володя Теодор, нинішній батько Зінон — іконописець. Саме він формував рівень для всієї групи. Це було стимулом, ми постійно працювали. Заняття не закінчувались з останнім дзвоником. Увечері ми збиралися знову на “вечірній малюнок”, де могли працювати до 11 години ночі. У перервах влаштовували чаювання (електрочайник ми купили в складку, склянки і ложки поцупили в їдальні).

 

Одеське художнє училище. Одногрупники. Обхід (Знизу вгору: Олена Гавдзинського, я, Володя Лиманець, Віктор Татаренко, Володя Теодор, Сергій Свєтлов, Олег Хітряк) | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

Володя Теодор, Микола Співак і я — користувалися прихильністю завідувачки бібліотеки. Відгукнувшись на її прохання допомогти в перенесенні книг і розкладці їх на полиці, ми отримали доступ до чудових, прихованих від інших, фондів бібліотеки. Ця можливість виявилася дуже важливою. У бібліотеці зберігалися видання початку минулого століття, французька періодика з мистецтва аж до 20-х років ХХ століття, в них були “картинки” з роботами Пікассо і Матісса і багатьох інших. Це було мистецтво інше за формою і змістом, воно не було таким страшним і руйнівним, як нам розповідали.

З викладачами за спеціальністю нам щастило. Перший курс вів Володимир Васильович Криштопенко, захоплений естет, здатний, скочивши на стілець і вказуючи перстом, закричати: “О ля-ля! Всі сюди, дивіться, який “перламутровий блічок” на роботі у Лиманця з’явився!” Було весело.

Володимир Васильович створював незвичайні та парадоксальні натюрморти. На відміну від натюрмортів, які ставив на паралельному курсі член Спілки художників і парторг училища — з червоним прапором, томиками творів Леніна та іншими ідеологічно правильними атрибутами.

На двох останніх курсах нашу групу вели дуже міцний викладач традиційної школи Дмитро Дмитрович Єгоров, і живопис — колоритний та харизматичний (герой численних училищних байок) директор училища Василь Петрович Соколов.

 

Василь Рябченко. “Автопортрет”, 45 х 35 см, полотно, олія, 1974

 

У рік закінчення училища я вступав до “Київського державного художнього інституту”, але не пройшов за конкурсом, і про це не шкодую.

Протягом двох наступних років я поступав в ленінградську Мухінку (“Вище художньо-промислове училище ім. Мухіної”). Мухінка на той час вважалася “лівацьким” навчальним закладом, де гуляли вольнощі і не дотримувалися тотального академізму.

Я планував вступити на факультет монументального живопису, конкурс на який був нереально високим. Завдяки сприянню доньки одеського художника Геннадія Малишева — Лариси, яка вчилася на переддипломному курсі цього факультету, а також її чоловіка Михайла — випускника Мухінкі, мене зачислили  вільним слухачем в групу третього курсу. Там, працюючи зі студентами, я готувався до вступу.

 

Василь Рябченко. “Натюрморт”, полотно, олія, 1975

 

Спостерігаючи за роботою студентів, я відкривав для себе нові можливості в роботі з формою, пластикою, кольором, фактурою. Завдяки чудовій бібліотеці, я мав доступ до новітньої інформації про сучасне мистецтво: дизайн, архітектура, живопис. Ну, і публіка зовсім інша — богемна.

Свою першу постановку “Дівчина з екзотичною зовнішністю в крислатому капелюсі”, я написав, застосувавши нові для себе принципи так вдало, що викладач і студенти групи сприйняли мене серйозно.

Писав в основному портрети, малював оголену натуру, займався композицією. Все це обмежувалося часом, який визначався на вступному іспиті.

В музеї, особливо в Ермітаж, я ходив при першій-ліпшій нагоді. Там я натрапив на зали Візантійської мозаїчної ікони та був вражений її досконалістю, а також на зали з мистецтвом Сходу, яке справило на мене сильний вплив. У ті часи в Пітері було багато виставок, в тому числі привезених з-за кордону. Пам’ятаю масштабну чудову виставку французького гобелена в Ермітажі, де мене вразили гобелени Жана Люрса. Я жадібно поглинав інформацію та обробляв враження від побаченого, почутого і прочитаного. Мені часто, на відміну від інших, подобались крайнощі. Я поглинав усе, і це мене не бентежило.

Поки вчився в одеському училищі та був в Ленінграді, не здогадувався, що в Одесі є паралельний рух — художники нонконформісти.

З ними я познайомився завдяки Валентину Хрущову, з яким вперше зустрівся в майстерні батька, де я в цей час працював. За словами батька, Хрущ був “талановитим ліваком”, його цінували найбільш потужні та авторитетні художники Одеси.

 

Валентин і Віка Хрущі, 1979 | Фото: Василь Рябченко ©

 

Мої роботи Валентину сподобалися. Побачивши мої фотографії, він сказав, що теж цікавиться фотографією, але знімає довоєнними, в основному — німецькими камерами.

Ми потоваришували, я часто заходив до нього в гості. Вони (Хрущ, його дружина Вікторія і маленький син Діма) жили просто, практично без зручностей, квартира — вона ж майстерня, складалася з трьох приміщень і лише в одному було велике вікно. Але їхня квартира була місцем постійних зустрічей творчої інтелігенції, на яких велися дискусії, обговорювалися книжкові новинки, фільми, музика.

Повернувшись до Одеси в 1975 році, я почав регулярно брати участь у виставках. В 1978 став членом молодіжного об’єднання Спілки художників. Цей статус дозволив отримати мою першу майстерню в напівпідвалі будинку 28 на тихій вулиці Інститутська. Хрущ часто заходив в гості та ми разом малювали або фотографували.

 

Автопортрет з Володею Наумцем в майстерні на Інститутській 28, 1980 | Фото: Василь Рябченко ©

 

Помітивши, що у своєму бажанні зробити “досконалу” роботу, я цілком записую готову, він порадив мені не робити цього. Мовляв, краще починати іншу з урахуванням нових ідей. На жаль, у мене це не виходить досі. Практично під усіма моїми роботами є кілька інших — записаних.

У цей час прийшов кінець мого багаторічного відтермінування від армії, і мене почали по два рази на рік викликати для проходження медичної комісії та призову. У 25 років йти в армію вже не хотілося, тому я вступив на художньо-графічний факультет Одеського педінституту.

Вже в момент вступу та здачі іспиту за фахом почалися мої знайомства з людьми, спілкування з якими багато в чому визначило моє подальше життя як митця. Це були красень Андрій Манько, а також зовсім «зелені» і невпевнені Саша Ройтбурд і Сергій Ликов.

 

Випускна група художньо-графічного факультету Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського, 1983 | Фото з архіву Василя Рябченка ©

 

Ми усі вступили. Але вчилися спочатку в різних групах. Провчившись півтора семестру, у мене виникли серйозні непорозуміння з викладачем спеціальності, через що я перестав відвідувати його заняття та опинився на межі відрахування. Рятуючи мене, мої нові друзі звернулися до Валерія Арутюновича Гегамяна — свого викладача, і попросили прийняти мене в їхню групу.

Він, на подив, легко погодився. Потім він пояснив, що таким чином віддячив моєму батькові — той колись допоміг йому у непростий період переїзду в Одесу.

Вчитися у нього було цікаво і корисно, він був великим педагогом і рисувальником. Його методика була розроблена ним особисто. Вона була продумана, переконлива і прекрасно аргументована. Він малював разом з нами. Пам’ятаю, як на шпалері, склеєної з рулонного паперу, він рисував вугіллям екоріше Гудона — це було щось магічне. Те, що він прописував, буцім  кристал, з кожним днем ​​набував нових граней, а кожен етап рисунка виглядав закінченим і самодостатнім твором.

 

Валерій Гегамян, 1980-ті | Автор фото: Віктор Сікора

 

До закінчення навчання мої друзі теж почали брати участь у виставках і мали успіх. У нас сформувалася своя група: Ройтбурд, Ликов і я.

У цей період я познайомився з Оленкою — моєю майбутньою дружиною і матір’ю наших трьох дітей. На момент знайомства вона була студенткою театрально-художнього училища, ходила з текою та олівчиками, і робила зарисовки. Її манера одягатися, зачіска — довге розпущене волосся з кількома заплетеними тоненькими кісками, говорили про те, що це потенційна богемна тусовниця. Нас познайомив мій приятель. Побачивши дівчину, яка малює на вулиці, пообіцяв їй зустріч із “справжнім” художником. Знайомство відбулося в моїй майстерні, і з цього моменту ми разом.

 

Василь Рябченко. “Відмова від благодаті”, 200 х 300 см, полотно, олія, 1989 (загублена)

 

У 1987 році я вступив до Спілки художників України.

Виставкова діяльність в Одесі та всією Україною проводилась по лінії монополіста — Спілки художників. Як правило, це були тематичні виставки, присвячені датам. Винятком були “молодіжки”. Саме на них з’явилися імена молодих художників і “мистецтвознавців”. Вони згодом визначили рух і поворот від мистецтва, яке обслуговує ідеологію, до його сучасного стану. Це був чудовий час: руйнувалися табу, горизонти та можливості самовираження одурманювали.

Наша одеська група досить природно увійшла до складу так званої «Нової хвилі». В основному завдяки  резонансним виставкам: “Після модернізму 1” і “Після модернізму 2” в приміщенні Одеського художнього музею, а також “міжнародній” виставці “Нові фігурації” в Одеському літературному музеї.

 

Василь Рябченко. “Берег невиявлених персонажів” (диптих), 200 х 400 см, полотно, олія, 1989

 

Ці вернісажі активно відвідувалися, байдужих не було — одні хвалили й дякували, інші обурювалися, звинувачуючи художників в тому, що ми робимо страшні, брутальні за формою і змістом, негативні картини.

У 1990 році наша одеська група брала участь у виставці “Вавилон”, яку організував Марат Гельман в Будинку Молоді в Москві. Це була велика і знакова тусовка, де були представлені в основному українські художники та частково молдавські. “Вавилон” виявився сильним подразником для “прогресивних” московських колег. Їх десант, очолюваний Приговим, рухався від експозиції до експозиції.  Час до часу зупинялись біля окремих робіт, які найбільш їх дратували. Відпускалися жарти про те, що “запахло борщем”. Ми навіть уявити не могли такої негативної реакції. Московські концептуалісти та представники концептуального мистецтва одеської гілки сприйняли нашу виставку досить вороже.

 

Василь Рябченко. “Залякування”, 150 х 200 см, полотно, олія, 1989

 

Але виставка була чудовою. Ми були молоді, веселі, з нами були кохані дружини та наречені, ми добре проводили час.

Все це відбувалося на тлі відносно мирного розлучення  республік колишнього СРСР. Хоча спроба відстрочити розпад була. Серпневого ранку 1991 року я прокинувся від тихої, знайомої та красивої музики, утім вона заважала спати. Я встав, щоб зачинити двері на відкриту терасу моєї нової майстерні на Фонтанній. На горизонті тремтів рожевий туман, хіт Чайковського “Лебедине озеро” зринав з рупорів найближчих санаторіїв і дитячих таборів. Я знав, що нічого доброго ця музика не віщує і включив телевізор.

 

Одеса, 16 ст. Великого Фонтану. Оленка на терасі майстерні, 1990 | Фото: Василь Рябченко ©

 

Майстерня на 16-ій стала не тільки місцем, де я написав мої найкращі роботи, а й місцем, де наша сім’я (я, Оленочка і зовсім маленький Степан —  наш син) оселилася на постійній основі. Я знову опинився в “майже селі”, майстерня була нова і розташовувалася на великій земельній ділянці. З нами проживав кіт Філіп (Пилип) і голосистий мініатюрний півник, був свій сад з квітами та плодовими деревами, городик, і в трьохстах метрах —  море.

 

Василь Рябченко. “Пора цвітіння”, 70 x 75 см, полотно, олія, 1987

 

Після “Вавилона” частину своїх робіт я залишив у Хруща на Бєляєво. Ці полотна великого формату були показані двом організаторам великого виставкового проєкту, присвяченого художникам єврейської діаспори. Мої роботи сподобалися настільки, що мене захотіли зробити учасником цього проєкту, хоч я не єврей, і навіть думали, як на єврейський лад перекласти моє ім’я і прізвище. Я погодився за умови, що не потрібно буде робити обрізання і міняти прізвище. Надалі до реалізації проєкту, який отримав назву “Діаспора”, як куратор був залучений Леонід Войцехов, який віщав про “циклопічно величезні» гроші проєкту. Попри це, каталог виставки так і не побачив світ. На згадку про участь в ньому у мене залишилося лист з подякою від головного рабина СНД —  Шаєвича. Робота-учасниця —  “Сусса і старці” розміром 2 х 2 метри пропала.

 

Василь Рябченко. “Сусса і старці”, 200 х 200 см, полотно, олія, 1989 (загублена)

 

Безумовно, дуже важливим не тільки для мене, а й для мистецтва України став кураторський проєкт 1993 року Єжи Онуха “Степи Європи” в ЦСМ під Варшавою. Відбір учасників відбувався на основі поданих художниками пропозицій з описом роботи і їхньої концепції.

Спеціально для виставки я зробив свою першу інсталяцію “Гойдалки для пеньків”. Підготовка до проєкту тривала понад рік. За цей час Єжи кілька разів приїжджав в Україну і бував в Одесі. Знаючи, що він займається перформансом — невідомим для нашого арт середовища жанром, я переконав його провести перший в Одесі перформанс. Показ відбувся в знімальному павільйоні одеської кіностудії.

 

Василь Рябченко. “Гойдалки для пеньків”, інсталяція, 1993 | Фото: Василь Рябченко ©

 

Треба зауважити, що в українському мистецтві 90-х почали використовувати нові технології та медіа (звичайно, можливості були досить обмеженими). Я почав робити інсталяції з використанням своїх фотографій і фотофіксації інсталяцій, які імпровізовано створював, використовуючи неживі предмети та живу плоть.

 

Василь Рябченко. “Інша”, фото, 1995

 

Після появи в Україні фонду Сороса — “Відродження”, в Одесі на основі гранту була створена асоціація “Нове мистецтво”. Її основним завданням було формування пакету групових та індивідуальних проєктів для отримання грантів на їх реалізацію. Я одночасно подавав заявку на отримання гранту для створення структури під назвою “Арт-лабораторія”, яка повинна була навчати, консультувати та надавати необхідні фото — відеотехніку і комп’ютери художникам для реалізації їх проєктів. Грант я не отримав, але структуру створив.

 

Василь Рябченко. “Метод спокуси”, 180 х 170 см, полотно, олія, 1990

 

З появою інституту кураторства з’явилася нова форма впливу на свободу художника і його “дресирування (муштрування)”, заснована на принципі: зроби так, як я хочу та отримаєш те, що я тобі дам.

Багато художників забули, що таке працювати на замовлення власного “натхнення». Вони стали працювати на кураторів, ілюструючи їх концепції за можливість виготовити схвалену куратором роботу та отримати “славу” від участі в розпіареному проєкті.

Паралельно почався період роз’єднання тієї спільноти художників, до якої я належав і з якою співпрацював. Мета була досягнута — ідеї, які просувалися групою, адаптувалися в соціумі, група розшарувалась і почався індивідуальний шлях кожного.

 

Василь Рябченко. Графічний лист із серії “Принц”, 65 х 50 см, папір, змішана техніка, 1990-ті

 

У мене всього одна персональна виставка, але за цикл робіт, я був названий “Кращим художником року” на першому “Арт-Києві” (1996), отримав статуетку “Золотий перетин” і грошовий приз до неї. Останнє було дуже до речі, адже ми сиділи на мілині, а Оленочка — моя дружина, повинна була ось-ось народити. Заради цього, зібравши останні фінанси, я попрямував до Києва на вручення. Вручення було багатолюдним і представницьким, я отримав довгоочікуваний конверт, але він виявився порожнім. Я був засмучений. Мабуть, це було настільки помітно, що до мене підійшов Міха Ламперт і дав мені кілька новеньких стодоларових купюр. Заодно попросив  нікому про це не говорити, оскільки він був оголошений банкрутом. Не знаю, як склалося його подальше життя, але я йому безмежно вдячний.

 

Василь Рябченко. Експозиція персональної виставки “Naked Dreams” в галереї “Blank Art”, Київ, 1996 | Фото: Василь Рябченко ©

 

Мій рівень матеріального стану можна описати фразою “то густо, то пусто”. Але в певний період була відносна стабільність і інтервал між “густо” і “порожнім” не особливо напружував. Цей період був пов’язаний із замовною роботою за посередництва Спілки художників (саме тому туди всі прагнули потрапити). Написавши кілька картин, типу “Вручення подарунків передовикам колгоспу”, поясних портретів вождя, можна було поповнити свій бюджет настільки, щоб вільно займатися малюванням “для душі”, їздити та відвідувати виставки в Москві, Ленінграді, Києві та Львові. Потім ця “лафа завалилася і прийшов ринок».  Художники стали залежними від покупців (в основному виїжджали на ПМП), серед яких блукали “списки” з іменами тих художників, роботи яких варто було купувати. Список очолював, здається, Малевич.

 

Василь Рябченко. “Ігри з персонажами”, 90 х 85 см, полотно, олія, 1991

 

Потім почалася складна і делікатна робота з “поважними панами”. Тут доводилося нашорошити вуха, адже можна було не заробити, а стати боржником. Пам’ятаю знайомство і зустріч з “купцем”, який, попрацювавши на російській півночі, вирішив перебратися на захід. Він попросив мене організувати зустріч з нашою групою (запрошувалися і дружини), і тими, кого ми вважали хорошими художниками. Він збирався зробити нам ділову пропозицію. Як правило, такі зустрічі та угоди проводилися в “шикарних” кооперативних закладах. Нас зібралося чоловік 10, хоча, як виявилося пізніше, ми могли взяти з собою ще чоловік 30. Заклад під назвою “Оулу” було знято повністю, грала музика, столи, розставлені П-подібно, ломилися від їжі та дорогезних дивовижних напоїв. Навіть не приступивши до ділової частини — почали пити, гуляти, співати та танцювати. Розійшлися під ранок.

Увечері наступного дня я був запрошений на розмову з нашим новим, щедрим і привітним знайомим, він повідомив, що зустріччю дуже задоволений, але змушений відлучитися тижнів на дві, але за цей час пропонує подумати над його пропозицією і прийняти рішення. Пропозиція могла нас, “хороших хлопців”, в близькому майбутньому зробити доларовими мільйонерами. Пропонувалося, що у кожного з нас він візьме по 20 полотен і розплатиться за кожне не грошима, а шубою з добірного соболя. Я оприлюднив його пропозицію. Порахували — отриманий результат приємно вразив, але треба було замість роботи зайнятися торгівлею хутром. Правда, у нас були дружини… Це було кумедно.

 

Василь Рябченко. “Пірнальник”, 72 х 49 см, папір олівець, 1993

 

Для заробітку, крім мистецтва, доводилося займатися заробітчанством — тут в пригоді були всі навички, знання, які я накопичив, вивчаючи фотографію, креслення та  геометрію. Завдяки випадку, я став займатися архітектурою. Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси.

 

Василь Рябченко. “Великий етюд” — 16 станція Великого Фонтану (диптих), 150 х 300 см, полотно, олія, 2013

 

У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Я живу і роблю свою справу в основному інтуїтивно. Мені не подобаються прояви надто раціонального, зваженого і до дрібниць продуманого. Мене цікавить чуттєвість, але вважаю, що мистецтво має бути різним — звернене і до почуттів і до інтелекту. Я ціную свободу і чесність висловлювання кожного художника.

 

Василь Рябченко. “Ловець”, 180 х 160 см, 2019

 

Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика.

Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність.

 

Василь Рябченко

Перше фото сторінки: Василь Рябченко. “Залякування”, 150 х 200 см, полотно, олія, 1989

 

 

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди