Меню

У ОЛЕГА ТІСТОЛА

pyp9hytpgbm

Враження студенток 2-го курсу  НАОМА (Київ) від зустрічі з художником Олегом Тістолом (Київ). Проєкт «Практика».

Керівник практики Ольга Балашова. 

anastasiya

НАСТЯ ВАСИЛЬЄВА

«У п’ятницю повинна була відбутися зустріч в майстерні художника Олега Тістола. Неабияк запізнившись на місце зустрічі групи, я вибігла на незнайомій мені станції метро і в паніці почала свій квест по району в пошуках потрібного мені будинку. Через півгодини пошуків, захекавшись і пропотівши, я все ж натрапила на потрібну адресу.

Описати, як ніяково мені було заходити в студію художника, я навіть не можу. Швидко буркнула вибачення за запізнення, присіла на стілець біля художника, дістала блокнот з підготовленими питаннями і була готова вже приєднатися до бесіди, як раптом зрозуміла, що не хочу вести розмову з цією людиною. Витративши чимало часу на перегляд відео і інтерв’ю з Тістолом, придумавши пару десятків питань, які я так хотіла поставити, увійшовши в студію — все розчинилося вмить. Або я була в ступорі ще від незручності запізнення, або від великої кількості людей, які вже знаходилися в майстерні, але я не могла вимовити ні звуку. Єдине, що мені залишалося, це уважно слухати, як серйозно говорить художник про свою творчість і як він манірно відповідає на питання інших гостей.

2016918132753a

Малюнок Насті Васильєвої

Спершись на спинку високого стільця, злегка зігнувши спину, імпозантний високий чоловік стояв в центрі кімнати поблизу круглого столу, навколо якого зручненько розмістилися всі його гості. Великі круглі окуляри, лисина, що відблискує під світлом люмінесцентних ламп майстерні, сірий светр і розкурена сигарета в руках — ось він, портрет художника Олега Тістола.

Студія була простувата: підвальне приміщення віддавало вогкістю, перемішаною із запахом фарб, акуратно складених у візок із супермаркету, стос картин. На стіні затишно розмістився, певно, нещодавно написаний автопортрет. Запам’ятала відкрите навстіж вікно, з якого було видно лише високу холодну стіну парапету. Для мене це було символічно. Це як прообраз самого художника: зовнішня показова відкритість, глянувши за яку, впираєшся в глуху стіну самозакоханості, гордості, упередження.

Розмова була довгою і іноді втомлювала. Половину вражень, можливо, зараз вже й не згадаю, відсутність диктофона або камери дуже позначається, але є речі, які я дійсно запам’ятала добре:

— вам не потрібен начальник, нікому не потрібен начальник;

— працюйте, розвивайтеся, ви — інтелектуали країни, у вас, як ні в кого, є свобода дій, то користуйтеся нею;

— хороших мистецтвознавців, арт-дилерів, галеристів в Україні мало, то намагайтеся заповнити цю нішу;

— у нас в країні не вистачає конкуренції для кращого розвитку арт-ринку.

Як на мене, Тістол був не до кінця щирим, бажання справити належне враження на молоде покоління взяло гору. Говорив він більш ніж красиво: про дружні взаємини різних поколінь художників, наводячи нам як приклад його співпрацю з Юрієм Пікулем, про відсутність клановості в світі мистецтва (але вимовляючи це, сам не втримався від іронічної посмішки в кінці), а також про безглузду виставкову роботу Національного художнього музею та Мистецького Арсеналу, а також деяких галеристів, імена яких він не назвав, але дав зрозуміти неоднозначними натяками про кого він говорить.

Всі посміхалися, сміялися над дотепними фразами, так влучно сказаними художником, а я все думала: чи готова я жити тільки мистецтвом? Йти вперед в цей світ, повний презирства, фальші і штучного блиску, бути так званою «акулою», йти на хитрощі? Чи готова я робити все, щоб зайняти своє місце під сонцем? І я не змогла дати відповідь. Я так і залишилася в цьому стані невизначеності.

Всі почали розходитися. Попрощавшись з Тістолом, я запам’ятала останню фразу, яку він нам сказав наостанок: «Добре іноді поговорити з людьми, які розуміють тебе, а не говорити в порожнечу і дивитися, як твій співрозмовник сидить зі скляними очима».

А я ж так і сиділа, з порожнім поглядом. Я так хотіла поговорити з цією людиною, а в підсумку просто промовчала, так і не отримавши відповіді на всі свої питання, заздалегідь записані у себе блокноті».

14459026_1860203307541136_1695544666_nАСЯ ЯКИМЧУК

Спостереження під час бесіди з Олегом Тістолом

Спостереження №1

Олег Тістол під час розмови сказав таку фразу: «Вам не потрібен начальник, ви — начальник над самим собою». І ось уже 5-й день від мене чекає текст Наталія, а я не можу його написати з простої причини: МЕНІ ПОТРІБЕН НАЧАЛЬНИК, який скаже про що і як написати. Потрібно вчитися працювати самостійно.

Спостереження №2

Найбільше мені подобається, як Олег палить, так «смачно» в моєму житті ще ніхто ніколи не палив. Описувати цей процес безглуздо, але можу сказати одне: йти з наміром кинути палити в гості до Олега Тістола — те ж саме, що йти в гості до Мефистофеля.

Спостереження №3

Мені цікаво ходити по майстернях і розглядати особисті речі художників.

Дуже часто предмети, якими ми оточуємо себе, набагато більше скажуть про нас, ніж хтось ще. У майстерні у Олега Михайловича розсортовані всі художні приналежності і книжки, а ось особисті речі перебувають в безладі. Така невідповідність говорить про різницю в підході до кожної сфери життя.

Спостереження №4

Є просто приємні зустрічі, які не варто обтяжувати прикметниками — інформативно, пізнавально тощо, інакше загубиться їхній шарм.

Спостереження №5

Художник займається мистецтвом, в якому немає жодних заборон (можливо, тільки пов’язані з КК), але дозволяє собі вказувати що повинні робити мистецтвознавці. Більшість художників не сприймають мистецтвознавство, як самостійну професію.

xqwimbpacrw

Фото Софії Бергінер

Спостереження під час проходження всієї практики

Спостереження №6

Я люблю спілкуватися зі старшими. З віком більшість людей втомлюються вдавати з себе когось іншого.

Спостереження №7

По людині відразу видно, хоче він слухати вас або себе.

Спостереження №8

Якщо людина — поважна особа в українському мистецтві з фундаментальними знаннями в цій сфері, це не означає, що ваші думки і потреби співзвучні.

Спостереження №9

Коли мова заходить про музейні екскурсії, я згадую одного мистецтвознавця Дмитра. Під час розповіді про експозицію Лувру він дав нам зрозуміти, що ми абсолютно нічого не знаємо про світ і плин часу. Ця його зарозумілість обурювала, але він розповідав про Фламандський живопис так, як про таємний код, який розшифрувати, читати!

Згодом я зрозуміла: дуже легко переплутати зарозумілість із щирою вірою в щось.

dasha

ДАША МІГДА

Майже в прямому ефірі

Про що зазвичай ведуться розмови в майстерні художника? Мабуть, не варто враховувати дискусії в закритих тусовках (не рідко в цій локації) — їх контекст аж надто грішить еклектикою. Розглядаючи простір майстерні поза її тимчасовою функцією богемного салону, на думку спадають передбачувані теми: матеріали, техніка, напрямки, авторські експерименти, перспективи майбутніх виставок і враження про минуле, думка про актуальне мистецтво, ставлення до роботи колег… 

У майстерні Олега Тістола ми зависли в змішаній атмосфері: робочий процес, який був загальмований інтерв’ю за філіжанкою кави, спонтанний лекторій або та ж богемна тусовка, де час летить непомітно. Підсумок — прозвучали думки про не завжди очевидні грані українського арт-середовища в мимовільному форматі «збірної солянки»:

Про розчарування: «ми з 70-х піарили Україну. І завдяки цьому якийсь мистецтвознавець десь за кордоном захоплюється нею, а потім приїжджає побачити, як все влаштовано, і з жахом біжить звідси».

Про «мас-маркет» київського арт-ринку: «Я знаю і таксистів, і олігархів, у яких висять роботи з Андріївського узвозу».

Про теоретиків мистецтва: «У нас не сформоване професійне мистецтвознавство… Мистецтвознавці повинні писати статті, штовхати теорії, пояснювати нам, художникам, що і як… Це називається культурний процес. У мене народжуються нові проекти після такого спілкування… Концептуально ми — не Європа, а Америка. В теорії мистецтва тут прерії, і потрібно будувати нове».

Про ієрархії: «Мене страшенно лякає тенденція «в пошуках начальника», щоб платив і щоб було на кого перекласти провину, якщо що».

Про РХШ: «Молодь ходить з айфонами і малює цю хрєнь — соцреалізм!.. Раніше звідти (з РХШ, прим.ред.) виходили Савадови, а зараз — діти, які вміють малювати в стилі 70-х».

Про знайомих: «Порошенко не знайомий з норвезьким королем, а я знайомий… Майже двадцять п’ять років я заміняю президента, репрезентую наше мистецтво».

Про протестні настрої: «Молодіжного екстремізму я зараз не бачу… щось, десь…».

Про Мінкульт: «Справжній міністр — це Ваня Сай, який підпалив БТР… правда, потім поїхав до Кракова, йому ніколи займатися міністерством. Ми 30 років віддали репрезентації цієї країни, а вони (Мінкульт) забирають зараз методи цієї репрезентації».

Про правильне кураторство: «Я не беру участь у заходах, де ім’я куратора «як його там»… Ось без Сергія (Канцедал), Наташі (Маценко) і Ігора (Абрамовича) «SVOI» в Харкові була б просто провінційною виставкою … Сергій зібрав своїх друзів, але не за принципом «разом бухали». Гучні імена — це далеко не все».

_z6z5vpbmp4

Фото Софії Бергінер

Про світле майбутнє: «У кожного з вас є можливість випуститись або піти з академії і відкрити галерею. Адже ніхто не заважає… Вам доведеться працювати з тими, кому зараз 35. Це чудово. Ці бізнесмени вже не злодюги, вони — айтішники, нова генерація».

Про тенденції, що себе вичерпують: «Наші галеристи — діти 90-х, їм головне — урвати бабла… Музейна діяльність — це колектив людей, які хочуть або нічого не робити, або розпилювати бюджет. Наші художники самі шукають гроші, самі продають картини, це страшно принизливо… Ви мені розповідаєте про психологію 40-річних. Так, сьогодні вони забирають Арсенал, але завтра до них дійде».

Про верхи арт-тусовки: «Ви ті ж самі особи бачите роками. Уявляєте, як за 20 років мене це дістало!»

Про полярні світогляди, азіатське мистецтво і «ватників»: «Японія, Китай — там інша планета, вони мислять іншими категоріями. Це — паралельний світ, де не працює ні Аристотель, ні Декарт, ні Христос… Для західної цивілізації головне — право на особисту свободу, для них — право на чашку рису («будь-яке життя за будь-яку ціну»). Ось з цього висхідного принципу ми належимо до Заходу. Я не виробляю, я намагаюся зрозуміти устрій цього світу… адже слід знати, що робити з «ватниками», які зависли між Сходом і Заходом».

Про абсурдні теми для дискурсу: «У нас русофобія не розвинена, у нас тільки ватоненависть». Але в них же ж (у росіян, прим.ред.) українофобія страшна! І тут Кабакова — «московського концептуаліста» оголошують хохлом. Це жахливо, але є про що подискутувати. Це сумно так, як і побиття студентів на Майдані — тут не складно прорахувати фінал».

Про розвиток українського арт-середовища: «Тут мало інтересу і любові, щоб створювати нове… Бракує нахабства і сміливості. А сміливість з’являється від злості. У якийсь момент треба розлютитися».

Про трансформації: «Я не шкодую, що щось закрилося. Я шкодую, що це не стало чимось новим».

Про публічність: «Я завжди уникав публічності. Мене цікавить визнання шанованих мною колег. Те, що мене не впізнають таксисти, мене теж влаштовує».

Про київську архітектуру: «На Заході немає поганої архітектури, вона може випадково з’явитися. Там важлива естетика. Тут ось ця хрєнь, в якій ми сидимо, побудована, щоб сховатися від холоду і трохи від сусідів… Гарний Київ — це до 1920 року, потім — або щоб налякати (сталінський класицизм), або задовольнити скромні потреби народу (хрущовський час). Ніхто не думав про естетику».

14435302_994895657306950_2151217241544332447_oНАСТЯ МАКАРОВА

Спочатку я пленталася до майстерні до Олега Тістола неохоче. Я була абсолютно впевнена, що всі мої уявлення про нього, як про особистість — правильні. Не так вже й дивно, що уява народжує асоціативні зв’язки між характером робіт художника і його персоною. А роботи у Олега говорять. Навіть кричать. Колористичне рішення наштовхує на певні думки і суперечливі висновки. Я не з тих людей, які роблять поспішні висновки щодо тих, з ким не знайомі особисто. Але маленькі блискавки упередження періодично з’являються, хочеш ти того чи ні.

Зайшовши в майстерню, я побачила приємного чоловіка, який запросив на екскурсію по всіх приміщеннях даного простору. Мене здивувало, скільки готових завершених робіт розміщувалося і в основній робочій кімнаті, і в складському приміщенні. Просто величезна кількість!

У великому приміщенні (майстерні) відразу впав в очі невеликий автопортрет на стіні, який автор описав, як «хрєнь». «Шо учора було, то і висить». Олег пояснив, що написав його за день до нашого відвідування під впливом настрою. Найбільше вразив той факт, що при написанні портрета і створення більшості інших робіт Тістол використовував недовговічні матеріали. Пізніше він прокоментував це так, що його не хвилює подальше життя картини. Вигорання, знебарвлення, колористична деформація — нехай.

Я зручно влаштувалася на дивані, налила собі чаю, гостинно запропонованого Олегом, і стала спостерігати за метушнею навколо шурхоту від розгортання цукеркових фантиків, розкурювання сигарет і розподілу залишків білого чаю. В процесі цього дійства художник розповідав про своїх останніх гостей, які відвідали це місце — Ігор Абрамович і Тетяна Миронова.

На думку Олега, тільки галереї Миронової та Димчука є двигунами сучасного мистецтва і якісно оформлених експозицій. Я подумки не погодилася з цим твердженням, тому що, на мій недосвідчений погляд, в будь-якій галереї трапляються як вдалі виставки, так і абсолютно прісні.

Не відкладаючи на потім, я задала питання, що мене хвилювало — а чи багато взагалі фахівців займаються популяризацією українських імен на міжнародному арт-ринку? Це питання я намагаюся ставити всім діячам сфери мистецтва, з якими зустрічаюся, щоб зрозуміти, як цю проблему розглядають досвідчені люди. Як виявилося, займається цією проблемою мало хто. Тому що мало кому це потрібно.

У той час, як Наташа презентувала Олегу запрошення на уявну спільну виставку самого Тістола і Юри Пікуля, які змоделювала моя талановита одногрупниця, я думала над тим, що було б непогано і мені самій почати розвивати свій творчий хист у цій сфері. І в моїй свідомості вже стали зароджуватися перші уявні замальовки щодо цього.

Дуже детально і довго Олег описував своє бачення проблеми розвитку арт-ринку в Україні. У більшості питань я була з ним згодна. Але його затята відраза до музеїв мені не зовсім зрозуміла. Наразі галереї і музеї функціонують по-різному, і некоректно так категорично говорити про те, що музеї гальмують розвиток культури. У цих двох інституцій різні громадські та культурні завдання. І музеї, і галереї, будь-які інші арт-простори — це все установи, що займаються вкрай корисною діяльністю — популяризацією мистецтва.

Від Тістола я дізналася, що є величезна різниця між мистецтвознавством за кордоном і у нас. І зрозуміла, що і сама не раз помічала, яке ставлення до мистецтва в Штатах, припустимо, і в Україні. І яке ставлення до людей, котрі цим займаються. Те, що це є гострою проблемою сьогодення, видно неозброєним оком. І щоб зрозуміти, звідки ростуть ноги у цієї проблеми, навіть не обов’язково сильно заглиблюватися в історію арт-менеджменту та мистецтвознавства. Просто сфера культури і мистецтва піддається впливу пережитків Радянського Союзу. Але художники, що народилися в той час, такі як сам Олег, наприклад, відкриті для всього нового, а багато високопоставлених чиновників, директорів музеїв ще використовують застарілі механізми управління культурними процесами.

Олег досить емоційно, детально й докладно розповідав про свої враження щодо останніх подій в сфері мистецтва. Про свої занепокоєння щодо майбутньої культури, некомпетентності працівників музею. Подумки я була навіть згодна. Складно не погодитися з тим, що культурна освіта проводиться старомодними методами і шляхами.

Поступово мою голову поглинали думки не про мистецтво, а про те, як складно перебувати в приміщенні з курцями. Весь час бесіди з Тістолом я не могла зосередитися на його словах. Я усвідомлювала, що він говорить важливі речі, що мені знадобиться його думка і досвідчений погляд, але в сигаретному димі думки вислизали і плуталися.

Здавалося б, нікого не повинні турбувати інтереси окремих особистостей, які не звикли до нікотину. Але з іншого боку, про яке реанімування культури можна говорити, якщо в суспільстві вважається неприпустимим просити людину не курити поруч з тобою.

Я слабо пам’ятаю те, що Олег розповідав про одну зі своїх останніх робіт — портрет лікаря, яка доглядала його після інсульту. Не дуже пригадую, як він ділився батьківським досвідом і розповідями про улюблену доньку. Я була дуже задоволена зустріччю з Олегом, але ще більше я раділа свіжому повітрю, яке поглинуло мене, як тільки я ступила за поріг майстерні художника.

 

_kiw4x7gznq-1

СОФІЯ БЕРГІНЕР

Олег Тістол такий самий інтенсивний, як і кольори на його роботах. В цілому, мені сподобалася велика частина того, що він сказав, але є пару моментів, які мене збентежили.

Наприклад про те, що тут дуже не люблять конкуренції. Днями я писала, що я особисто конкуренцію дуже відчуваю. Але тут справа в усталених критеріях оцінки. Коли остаточно перестануть існувати кордони для інформації, з часом всі ніші будуть заповнені, і можна буде знову говорити про загальний страх конкуренції, про те, що всі сидять і бояться за свої місця.

Можливо, в дуже далекому майбутньому глобалізація культури досягне такого розмаху, що саме ці шаблони: посади, нерухомість, зв’язки — приведуть до серйозної кризи нових ідей. Так взагалі відбувається розвиток, щось потрібно ставити під сумнів і цим розвивати. У цьому сенсі така віра у власні переконання як у Олега, прекрасна до тої миті, доки не стає чимось законсервованим без можливості рухатися і змінюватися. Сподіваюся, що з ним цього не станеться.

І друге. Мені здалася не заслуженою його бурхлива антипатія до скандального журналіста у галузі культури Анатолія Ульянова. Тістол назвав його діяльність саморекламою і звів до порожнього епатажу.

Дещо з психоаналізу: наше лібідо влаштовано таким чином, що якщо людина відчуває сильну заборону, ця енергія однак буде шукати вихід. Найпростіший шлях для неї — це агресія, складніше — осмислена діяльність, сублімація.

Культура — це взагалі перверсія у відношенні до тварини всередині нас.

Тому тексти Ульянова про секс з карликами на той час, можливо, і були самопіаром, але відображали певний запит суспільства на свободу, і саме тому їх читали і на них реагували.

Наша критика досі сповнена всякими солодкими висловлюваннями і пишномовними зворотами на кшталт «творча спадщина», які читачеві ні про що не говорять. Тому я б не стала називати неформатну критику тільки самопіаром. Запит на неформат — добра ознака інтересу до життя в цілому.

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди
Матеріали за темою
ВЫСТАВКА 1/8