Меню

ТУРЯНСЬКА ПРО ТУРЯНСЬКУ

Біографія Олени Турянської (Львів).

 

 

 

Народилася я у Львові.

Моя мама походить з галицької родини, тато – наполовину росіянин.

Коли моя мама Христя Паляниця виходила заміж за мого тата Валєру Брикина – це була свого роду подія зі знаком мінус в маминому середовищі.

 

Олена Турянська з мамою Христею Паляницею та татом,Валєрою Брикиним, Львів, 1967

 

Частина родини мого батька по мамі походить звідсіля — з Галичини, потім в силу різноманітних пертурбацій вони опинилися у Сибіру. Там моя бабуся познайомилися з моїм дідом, і після війни вони повернулися сюди.

Росла я з самого дитинства в «шпагаті» між двома світами: один світ – світ маминої родини з галицькими історією і традиціями, другий — світ русифікованої родини мого батька.

Мамина родина була дуже активна, брала участь у визвольних рухах, сиділи по тюрмах. В родині по маминій лінії, наприклад, був Осип Роздольський — відомий етнограф і збирач різноманітної української спадщини, а його син Роман був співзасновником комуністичної партії Західної України. Згодом, розчарувавшись у більшовицькій версії комунізму, Роман став відомим економістом, помер у Детройті.

Родина мого тата була російськомовна та прорадянська. Тато був винятком у цій схемі.

З серії «Листи», папір, витинання, 1994

В галицькому середовищі, з яким я себе значно більше ідентифікувала, я однак не була цілком своя в силу свого не зовсім відповідного походження.

Це все потім з роками стерлося і розчинилося, але в дитинстві я це інколи відчувала, були певні моменти легкого нерозуміння і неприйняття зі старшим місцевим поколінням. Тоді мені це заважало, та потім я зрозуміла, наскільки мені ця ситуація допомогла — я навчилася постояти за себе.

Я росла в двомовному середовищі, згодом долучилася третя мова – польська, а згодом ще німецька. До того ж, дистанції між різними середовищами дали мені досвід спостережливості.

Батьки мої були достатньо просунуті люди: обидва інженери, дуже багато читали, тато знає мови. Художників в родині не було, але тато дуже добре малював.

 

В майстерні скульптора Олега Капустяка, Львів, кінець 90-х

 

Мене дуже рано навчили читати чисто з егоїстичних міркувань — щоб я дала батькам спокій і можливість поспати у неділю.

В дитячий садок мене віддали тільки перед школою, тому що вирішили мене якось соціалізувати. Цей досвід не був позитивним. Пам’ятаю, що тато дуже багато займався мною, багато що мені розказував, показував. І взагалі в родині дуже заохочувались всілякі дослідницькі експерименти і будь-які творчі прояви.

Коли свого часу моя бабця, яка з дитинства товаришувала з Вірою Свєнціцькою – донькою засновника і першого директора Національного музею у Львові, притягла до неї мої рисунки, які я продукувала з дитинства в неймовірних кількостях, то пані Віра сказала, що мене треба вчити. І, власне, з її легкої руки я і стала потім художницею.

 

Виставка ‘’Мистецтво без кордонів’’, куратор Георгій Косован, Мюнхен, 1995

 

Дитинство моє пройшло в основному з бабцею по маминій лінії. Це виглядало як типове галицьке дитинство, тобто я була у бабці, тому що батьки працювали. Ми з нею ходили, як тоді називали, на спацери до парку, з канапками, компотиками та бабциними товаришками.

Парк був для мене як величезний таємничий світ з деревами, галявинами, оранжереєю, ставом з лебедями, з закапелками, про які знали лише ми, діти, де можна було сховатися від усіх або сховати свої скарби. На бекграунді в цьому світі були розмови бабці та її товаришок про різні речі – про довоєнне життя, про життя теперішнє. Ми це все уважно слухали, згідно з галицьким вихованням: коли говорять дорослі,«діти і риби не мають голосу».

Експерименти з фотографією діда Олени — Михайла Паляниці. Олені Турянській 13 років.

 

Час від часу бабці по маминій лінії давали відпочинок і відправляли мене до іншої бабці — татової мами.

Тож дитинство проходило паралельно у двох абсолютно різних світах, які в жодний спосіб ніяк не перетиналися. І якби мене не було, то, напевне, ніколи і неперетнулися б.

Я була повноправним і повноцінним учасником в обидвох родинах. Тепер я розумію, що то був дуже цікавий досвід. Оскільки я почала досить рано диференціювати ці різні світи, бачити те, що вони є дуже різні. Потім до цих світів додалася і зовсім інша реальність – школа, соціум і все решта.

Великий вплив на мене в дитинстві справило мистецтво, адже помешкання львівської інтелігенції були повні ним – якісь ткані вироби, кераміка, багато живопису, графіка. Наша родина мала роботи Труша та інших місцевих відомих художників, тому що до війни контактувала з цими людьми. Але багато контактів після війни розпалися: когось посадили, когось відправили до Сибіру, хто виїхав, і це усе — довгі печальні історії людського життя.

 

Симпозіум DE NOVO (організатор Тоня Денисюк), Львів, 1999

 

Для мене світ нашої родини був окремим світом із зовсім іншою, нерадянською естетикою: притемнені кімнати з дуже красивими речами (недобитки минулого життя, як ми казали), що збереглися після війни — якоїсь фантастичної краси порцеляна, залишки якої наша бабця ставила на стіл, гаптовані скатертини, рослини в вазонах, книжки, промені світла, які падають крізь високі вікна, тіні на підлозі, і головне — фортеп’яно, інструмент, який був учасником багатьох моїх дослідів з дитинства.

Це був найбільший предмет в квартирі моєї бабці, полігон для дуже цікавих експериментів, пов’язаних зі звуком. Він займав половину вітальні. Ми з сестрою облюбували це місце, залазили під «фортеп’ян» — з наголосом на передостанній склад, як його у нас називали, натягали ковдри і простирадла і будували там свій світ — те, що у моїх однокласників називалось «штабіком».

 

Робота «Порахунки» з симпозіуму DE NOVO,  папір, надтинання, 110х800 см, 1999

 

Я ходила у 28-му школу у Львові, яка мала довгу, ще довоєнну історію. Там вчилася наша родина. Це школа з великими традиціями, поглибленим вивченням німецької мови з першого класу і обов’язковим заняттям музикою. При школі була своя музична студія, свій симфонічний оркестр, хор, свій орнамент вишивки і обов’язкова складова нашої форми — це вишиті цим орнаментом комірці і манжети.

Але все ж часи мого навчання в цій школі — це був період Радянського Союзу. Була колосальна різниця між тим, що нам говорилося в школі, і тим, що я знала з дому, починаючи з історії країни і закінчуючи іншими, більш побутовими речами.

Школа була елітарна, де вчилися діти місцевої інтелігенції та номенклатури. Ми були значно бідніші, ніж наші однокласники — діти номенклатурників, тому атмосфера в школі була вкрай нездорова: на багатьох уроках нас садили за парти відповідно до вагомості батьків, і тільки старе покоління викладачів, ще довоєнних, не брали участь у розподілі учнів на ранги, і це був промінь світла, що давав хороший життєвий орієнтир.

Я чітко бачила рівень викладання і освіченість старшого викладацького складу та нових вчителів. Різниця між ними давала матеріал для роздумів.

 

Робота «Порахунки» з симпозіуму DE NOVO,  папір, надтинання, 110х800 см, 1999

 

Ті, хто виховувався в галицьких родинах, з дитинства розуміли, що існуємо ми, існує родина, існує замкнутий соціум українського середовища, й існує також ситуація зовні зі своїми правилами гри, і якщо хочеш вижити, мусиш в неї грати.

Від самого початку ми усвідомлювали, що весь комсомольсько-піонерський брєд — це неправда. Діти з мого середовища в більшості мали імунітет до совка і конкретну викохану старшим поколінням ідіосинкразію до цього всього.

Школа далась мені важко, бо грати і брехати у мене виходило погано. Я добре вчилася, але особливих дружб і контактів у мене в школі ніколи не було. Були правила, за якими треба було грати, а решта життя була в іншому середовищі, яке було відокремлене від школи.

 

Робота «Порахунки» з симпозіуму DE NOVO,  папір, надтинання, 110х800 см, 1999.

 

Тож життя для мене почалося тоді, як я поступила в художнє училище ім.Івана Труша. Поступала на текстиль, але не добрала бали й опинилася на відділі оформлення. Для мене це була страшна драма. На перших парах по шрифтах я ридала і казала, що це не моє, що буду це кидати, але потім я була вдячна долі, що склалося усе саме так.

В училищі теж був совок, але рівень свободи був значно вищий, ніж в школі. Хоча нас примушували з першого курсу оформляти купу демонстрацій і писати ідіотські щити типу соцзобов’язань. Утім, це був дуже цікавий час.

 

«Без назви», симпозіум DE NOVO, Львів, 1999

 

Я почала розуміти, що світ куди ширший і цікавіший, ніж те, що ми вчимо, і те, як нас вчать. Рушійним моментом у цьому розумінні стала лекторка з Ленінграду (Санкт-Петербургу), яка приїхала до Львова читати цикл лекцій про фламандський живопис (лекторій тоді був популярним місцем). Вона аналізувала творчість Брейгеля, описувала епоху художника, і це було надзвичайно захоплююче. Її лекції мене до такого ступеню вставили, що я конкретно взялася за історію мистецтва, історію, вивчення побуту іт.д. Для того, щоб більше про це знати, треба було багато читати літератури за темою, і далеко не все це було видано російською мовою, а про українські переклади взагалі тоді у радянські часи можна було тільки мріяти

Відповідно, бажання розширити рамки знань потягнуло за собою вивчення польської мови, заняття новими дослідженнями, які потім вилилися в зацікавленість філософією і дуже багатьма іншими речами.

 

Олена Турянська, Львів, 2014

 

Маразм совкової системи і абсурд шизофренічної ситуації, коли ти розумієш, що живеш зовсім не так, як хотілося жити, і мусиш жити так, як тобі розказують ззовні, — усе це заважало вільно рухатися далі. Був досить болючий період розуміння цієї ситуації і пошуки шляхів, як з неї виходити.

В училище я поступила у 81-му, закінчила у 85-му, тобто це був ще такий «махровий совок». З репресіями. Ми всі були членами комсомольських організацій, інакше ти б і вчитися не зміг. Тоді тебе могли виключити з комсомолу за відвідування «неблагонадьожного» концерту, і це автоматично означало «вовчий білет», тобто кінець усього.

 

Запрошення. Проект «Присутність», Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 2014

 

Коли ми вчилися на третьому курсі, до Львова приїхала якась досить пересічна мадярська рок-група і дала концерт в філармонії. На ньому була купа наших студентів, які були знайомі з західною музичною культурою завдяки польському радіо, польському телебаченню та пресі. Студенти взяли дудки, хлопавки і поводили себе на концерті, як люди поводяться на подібних концертах у світі.

Їх пов’язала міліція, і потім постало питання про виключення їх з комсомолу та з училища за недостойну, з точки зору комсомолу, поведінку.

Зібрали показові збори з приводу вигнання учасників концерту. Коли прийшов час голосувати, я заперлася, що не буду цього робити, бо абсолютно щиро не бачила підстав для таких драконівських рішень. Заперлося ще декілька людей, а потім заперлися всі. Скінчилося усе тим, що нас — «обраних» — практично цілий день тримали на цих зборах, бо «тєлєгу» про виключення треба було надати до обкому комсомола. Нас викликали по одному і казали чітко: або підписуєш, або валиш вслід за цими хлопцями з вовчим білетом.

Це тривало доти, поки хлопці, через яких затівалася вся ця історія, сказали нам: «Люди, ми вам вдячні за компанію, але давайте вже підпишіть». Це усе породило відчуття безсилля і великої злості, — те, про що ніколи вже не забудеш.

Наш директор коледжу був партійний, але він був дуже класний дядько – усіх порушників порядку на концерті після виключення тихо поновив через рік, і вони продовжили навчання.

 

Запрошення. Проект «Тиша» , Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 1997

 

У 85-му я поступила в інститут, а вийшла з нього в 90-му. Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, а в прикладному мистецтві можна було займатися формальними експериментами і пошуками, не можу сказати, що зовсім вільно, але без особливих наслідків для себе.

Тут склалася досить цікава ситуація з освітою. З однієї сторони, ми отримували достатньо академічну по своїй суті освіту. З іншого боку, справді якісно нас вчила генерація, яка вже відходила в силу віку на той час. Тобто люди, які самі вчилися за кордоном свого часу і мали геть інше сприйняття свободи, ніж можна було собі дозволити, та й наступні покоління викладачів своїм інтелектуальним рівнем до них, за рідкісним винятком, явно не дотягали. У мене було враження, що переді мною привідкрили двері і майже відразу вони зачинилися. Але уявлення, як та освіта мала б виглядати, залишилось. Досить популярна в мистецьких колах на той час думка, що у нас тут щось особливо унікальне розвинулось, бо ми були закриті від світу, мені видається смішною.

 

Проект «Тиша» ,  Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 1997

 

Інститут після училища — це купа вільного часу, який давав можливість займатися тим, чим хочеш. Це був великий полігон для самоосвіти.

В цей час я виписувала польський журнал Проект, мадярські і німецькі журнали з мистецтва виписували мої друзі, також бібліотека ім. Стефаника була на той час непогано забезпечена потрібною літературою.

Хто хотів, той вчив мову, хто хотів, той багато читав. Був самвидав, багато перекладів, з Польщі можна було дістати потрібну літературу. Одне слово, був цікавий період.

 

Проект «Присутність», Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 2014

 

Я вчилася на відділі інтер’єру і оформлення. Було декілька викладачів з хорошою архітектурною освітою, але нам не викладали азів архітектури. Ще декілька цікавих викладачів — з історії меблів  Любченко, наприклад, який створив свого часу музей меблів у Львові, але сама інституція для мене була малоцікавою в той час.

На жаль, ми вийшли після цього факультету абсолютно не готовими до життя. Це були 90-ті роки, коли почало все валитись, не було зрозуміло взагалі, чим далі займатися і що робити, бо роботи художника-оформлювача для вітрин в універмагах, агітаційних кімнат вже не було, інтер’єром займатися в ті часи було неможливо, бо під час розвалу совка, коли все летіло і падало, попиту на дизайн було небагато. Совок зі своєю структурою розлітався на шматки, ніхто не знав, що буде завтра, все дуже швидко мінялося.

 

Проект «Присутність», Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 2014

 

Я зрозуміла, що перебуваю не те, що в нулі, а в мінус-нульовому ступені, і реально взялася за самоосвіту. Тоді мене винесло якимсь чудом на ікону на склі.

Пізніше основним моїм джерелом заробітку таки стане дизайн інтер’єру. Аналізуючи все, чого нас вчили в інституті, можу сказати, що реально придалися лише композиція і історія меблів та інтер’єру. Все решта треба було теж освоювати самому.

 

Під час експозиціі проекту «Присутність», Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 2014

 

Єдиними своїм справжнім вчителем я можу назвати Богдана Сороку, який у мене офіційно нічого ніколи не викладав, але дуже багато чого навчив.

У 70-80-ті роки, в дитинстві і юності влітку нас вивозили в гори, де ми проводили майже ціле літо. Це були такі традиції львівських родин. Ми їздили відпочивати в декілька місць в Карпатах і Прикарпатті, де ще до війни були курорти. Улюблене — село Дора перед Яремчем. Ще до війни гуцули там тримали пансіони, причому спеціально будували окремі будинки для літників — «для панів», гуцулки варили обіди, це був частково ол-інклюзів.

В Дорі відпочивало дуже багато львівських і франківських (з Івано-Франківська) родин — «своє» товариство, яке часто мало довгу історію ще передвоєнних контактів. Там відпочивала Дарія Цвек– авторка відомих кулінарних книжок«Солодке печиво», в Дорі мала свою віллу письменниця Ірина Вільде, в Дорі жив дід перекладача Остапа Сливінського і вся родина приїжджала туди на літо.

Дарія Цвек проводила після обіду майстер-класи, де наші мами чемно сиділи з записниками і писали приписи різних пляцків (пирогів). Нас, міських дітей, можна було примусити випити склянку молока на підвечірок, тільки спокусивши кавальчиком такого пляцка. Туди ж приїздили Богдан Сорока з родиною, згодом і його мама — легендарна Катруся ЗАРИЦЬКА. До речі, я живу на вулиці Зарицьких — імені Богданового діда і мами. Дід Богдана був відомим професором математики, а мама, діячка ОУН, ціле життя просиділа по тюрмах, її випустили у 1972 році.

 

Під час експозиціі проекту «Присутність», Національний музей у Львіві ім. Андрея Шептицького, 2014

 

Коли Богдан Сорока приїздив до Дори, мої канікули закінчувались. Всі йшли на річку, а мене Богдан о восьмій ранку гнав з етюдником у гори. Якби не Богдан, я би не стала художницею. Він мене навчив думати, привчив знаходити кайф в абсолютно ремісничій рутині. Ми з ним разом просто малювали, він вчив, розказував, аналізував те, що я бачу і яким чином можу передати своє враження в рисунку. Це були 80-ті роки.

В 90-х я вийшла з інституту, зависла у вакуумі і випадково зайнялася іконою на склі. І в момент мого захоплення іконою сталося проголошення Незалежності України, і до Львова почала масово їздити діаспора.

Коли в країні було важко з фінансами, я тоді дуже непогано заробляла, тож ікони мені помогли по життю у всіх відношеннях.

 

Буклет з першої персональнної виставки, «Галарт», Львів, 1993

 

Ікона мені багато що дала і в ремісничому сенсі. Це народний примітив. Робити вартісні речі в примітиві ти можеш тоді, коли ти абсолютно чесний сам з собою, тому що в примітивному мистецтві це дуже видно. Це все дуже далеке від академічного мистецтва. Дуже специфічна техніка, де все малюєш в дзеркальному відображенні, якщо в живописі нюанси, остаточні бліки ти наносиш наприкінці, то в живописі на склі йде зворотна послідовність, ти їх наносиш на скло першими.

Це добре тренування для мізків, коли ти якийсь процес проходиш в одному напрямку, а потім в такому ж темпі той самий процес проходиш навиворіт.

Ікона на склі мене винесла на зацікавленість проблемами дзеркальних відображень, симетрії, гармонії, і це все було паралельно приправлене моїми студіями різних філософів. Був період захоплення східною філософією — по суті, тим, чим я займаюсь до цього дня. А заняття проблемами симетрії, естетики і гармонії привело до техніки паперовитинання — мови, з якою я працюю до цього часу.

 

Олена Турянська та Андрій Сагайдаковський на тлі їхньох інсталяції ‘’Це те, що воно є , що бачиться’’  «Тижденьі сучасного мистецтва у Львові, 2005

 

Так я почала робити свої речі в папері. Мене помітив Георгій Косован, з постаттю якого пов’язана окрема історія мистецтва Львова, зокрема — його галерея «Три крапки», згодом «Галарт», де він запропонував мені виставку, і я увійшла в середовище галереї.

У Косована для мене відкрився перший момент професійного обміну думками. До того моє коло спілкування складалося в основному з музикантів, чи в училищі та інституті з людей, які намагалися прилаштуватися в житті. А в галереї Косована я нарешті зустріла тих, з ким можна було поговорити про речі, які мене справді цікавили. Це давало дуже цінний досвід.

 

‘’Це те, що воно є , що бачиться’.’ Іінсталяція Олени Турянської та Андрія Сагайдаковського на «Тижні Суч.Мистецтва у Львові, 2005

 

Я познайомилася з Андрієм Сагайдаковським, з яким товаришую і сьогодні. Почався період взаємодії і взаємовпливу з багатьма художниками і з багатьма цікавими людьми. Я не належала до якоїсь певної тусовки. Якось ходила, куди хотіла, і спілкувалась, з ким було цікаво. Часто була наймолодша. Любила сісти серед розгардіяшу десь в куток і просто спостерігати і слухати. Величезним кроком для мене стала в 93-му році моя перша персональна виставка моїх витинанок в галереї у Косована. З того часу мене називають «Витинанка».

Потім у мене з’явилося декілька товаришок з Заходу. З діаспори, яка почала приїздити сюди, — молоде покоління, яке народилося вже на Заході. Люди були виховані в українських традиціях, їх не лякав бардак, який у 90-х тут відбувався, вони просто деякий час лишалися і жили у Львові для того, щоб зрозуміти, що з цією своєю українськістю взагалі робити.

 

Запрошення до виставки ‘’Без назви’’, «Літератургаус» Берлін 2019

 

Таким чином я познайомилися з товаришками на все життя — Оленкою Марченко і Лесею Рибою (Терлецькою), обидві народились в Англії.

Леся — художниця, а Оленка — мистець по життю, інакше не скажеш, унікальна взагалі людина. Дівчата, які на той момент жили в Мюнхені, мене просто перетягнули одного разу в Німеччину.

Взагалі мушу сказати, що це був дуже цікавий час і для Заходу також, мені пощастило застати недобитки супервільних 80-х в Європі. Це відчувалося в людях, з якими я знайомилася, як правило, достатньо старшими від мене, які розповідали про речі, спосіб життя, який на момент 90-х в Європі вже був неможливий. Тепер, озираючись на середину 90-х, я теж бачу масу речей, і в першу чергу свобод, які стали неможливими вже у 2000-х.

Тоня Денисюк, Андрій Сагайдаковський, Олена Турянська, 2004

 

В одне з перших своїх перебувань у Мюнхені я потрапила на величезну виставку — Бекон, Дюбуффе і Джакометті. Побачене мене просто повалило з ніг в повному розумінні цього слова.

Я зрозуміла, що взагалі нічого не знаю, що все, чого мене вчили в інституті — це втрачений час, що існує якась неосяжна для мене СВОБОДА, спосіб думання, спосіб життя — все це настільки інше, що в сукупності творить зовсім інші методи створення робіт, ніж ті, які я знала. Для мене тоді це було найбільшим культурним шоком, але той шок дав мені досить великого копняка в тому сенсі, що мені захотілося теж бути частиною цього процесу. Далі я просто пішла вчитися, наскільки я могла і де могла.

 

Буклет проекту ‘’Простір поміж Просторами’’ (Zwischenraum) Львів, Фрайбург, Безансон, 2004

 

Ще дуже важливими для мене стали подорожі. Не туристичні, а такі, з повним зануренням у місцеве життя. З середини 90-х я займалась організацією, концепіюванням і кураторством міжнародних арт-проектів, тож проблем з візами, на щастя, не мала. Це мені дуже важливо і зараз. Як мінімум раз на чотири місяці я мушу звідсіля виїхати в світ. Інакше починаю задихатися. Тим не менше, місце своє чітко бачу тут.

Якось мене запитали, що для мене був Радянський Союз і як я дивлюся на ту епоху взагалі. Я вважаю це величезною трагедією, величезним проваллям, яке дуже відокремило нас від іншого світу, що розвивався за неперервними еволюційними законами. Чесно кажучи, я наразі не бачу можливості залатати ці розриви. Раніше думала, — була у мене така ідеалістична мрія, – що наступні покоління зможуть це надолужити, але реальність не тішить.

 

Мюнхенська квартира Оленки Марченко / Оленка Марченко і Леся (Риба) Терлецька, 1994

 

Зараз у мене дуже дивний період, період повного переосмислення всього. Це якось так, як потужна творча криза, спровокована ззовні. У 14-му році я зробила свій великий проект «Присутність» у Національному музеї у Львові. Онтологічний для мене проект. Він відбувся учервні, більша частина його була зроблена до подій Майдану, це була реально дуже велика і масштабна робота.

Темою моїх зацікавлень були, та й є надалі, абстрактні поняття, такі як час, Всесвіт, глобальні взаємозв’язки.

Коли стався Майдан, а далі війна, мене з головою накрив світ глибоко матеріальний. Я перестала бачити будь-який сенс у фіксації своїх рефлексій, у власній художній практиці. Мені видавалося куди потрібнішим заробити грошей дизайном, щось купити і занести в госпіталь хлопцям. Згодом потреба у щоденних практиках мене таки спонукала до створення декількох проектів, які були спробами знайти нову для себе точку опори. З часом відчуття гніву, безпорадності стають якимсь рутинним станом, і ти розумієш, що потрібно просто навчитися з цим жити, а оскільки творчість є одним з фізично необхідних для мене певних ритуалів, я почала потихеньку вертатися до себе. Цей процес видався мені важливим, і я почала фіксувати його. Це вимагало вже іншої мови. Я почала рисувати вуглем і графітом. Так починає формуватися щось нове для мене. Якась нова додана вартість.

 

Відкриття виставки ‘’Без назви’’, «Літератургаус», Берлін, 2019

 

Зараз я просто живу, я тішуся тим, чим можу тішитися, стараюся якось позитивно впливати на ті моменти,на які я маю вплив,стараюся не рефлексувати над тим, на що впливу не маю. Здавалося б, банальні речі, але насправді, втілювати їх в життя – ціле мистецтво.Я намагаюсь і працюю далі.

Олена Турянська

 

Фото з архіву Олени Турянської

 

 

бачите помилку, пишіть сюди