Влада Ралко (Київ),  Володимир Будніков (Київ),  Костянтин Дорошенко (Київ) про гуманістичну складову роботи художника. Проект здійснюється за підтримки “Українського культурного фонду”.

 

Текст організаторів:

Цінні речі рекомендовано взяти з собою у випадку настання особливо небезпечних обставин. Також бажано не обтяжувати «тривожну валізку» зайвим. Попри ілюзорний спокій маємо зараз надзвичайно небезпечний період, коли базові цінності саме стануть у першорядній нагоді. Але варто спочатку спробувати розібратися всередині цієї царини, яка традиційно вважається чимось розпливчастим, узагальненим, таким, що не потребує точності або де точність принципово неможлива. За умов гібридної інвазії в суспільно-політичній площині відбувається підміна явищ, течій та визначень, через яку людина втрачає здатність орієнтуватися серед плину подій. І, якщо всередині суспільств із демократичним досвідом спостерігаємо процес виснаження цінностей, на пострадянському просторі відбувається страшенна плутанина із принциповим розумінням того, що взагалі є цінним.

Звісно, можна спиратися на «канонічний» перелік загальновідомих цінностей. Але поняття канону, крім сталого значення непорушного закону, натомість можливо розглядати як-от пропонує Едвард Саїд у своїй праці «Гуманізм і демократична критика», а саме у музичному сенсі контрапунктної форми, «що використовує багато голосів, котрі зазвичай строго наслідують один одного». Таким чином канон можна розуміти як винахід. Згідно цьому, задля розв’язання важкого питання розрізняння насправді цінного й схожої підробки доведеться самотужки винайти кожну цінність наново замість автоматично покладатися на припалі пилюкою статути європейських, сімейних, національних або Божих заповідей. Тут у жодному разі не йдеться про недбале зневажання засадничими принципами гуманізму, мова радше про засвоєння понять цінностей шляхом важких персональних зусиль. Кажучи про процес засвоєння, наражаємося на питання приналежності. Річчю (цінністю) володіє той, хто в змозі її здійснити, або ж краще вжити більш влучний вираз – довести до діла. Але, щойно починаємо діяти в ім’я певної цінності, ризикуємо вкотре проковтнути порожню обіцянку – неначе у фіксованій цінності вже причаїлась омана. Ми оминаємо цінність як дещо аж занадто очевидне, щоб про неї говорити. Але наразі ми маємо намір спробувати визначити цінні речі – справжні, уявні, офіційно затверджені, симульовані й провести це дослідження в контексті мови, якою промовляє художник.

Чому саме мова художника?

З часів радянської реальності ми інфіковані офіційною мовою, через що особистість опинялася розчахнутою на суспільне (офіційне) та індивідуальне (потаємне), або доходила цілковитої згоди з тим, що Орвел називав новомовою.

Що ж цим часом відбувається з цінностями?

Офіційна мова використовує цінність, щойно та ствердилася у дії, долучаючи її до новомови. Згідно з нашим переконанням єдиною противагою маніпуляційній новомові, яка, до речі, успішно продовжує існувати зараз, може бути мова мистецтва.

 

• Мета, цілі, завдання

З 2014 року ми розглядаємо феномен доречності та дієвості мови художника у надзвичайних обставинах, якими для нас стали революція, окупація, війна. Зазвичай мистецтво в подібних обставинах вважається чимось другорядним, натомість на передній план виходять більш практичні речі. Мова художника, що за своєю природою становить незрозумілу або незручну критику реальності уявляється чимось таким, що «не на часі» у скрутний період. Цього року під час праці в резиденції ЧервонеЧорне ми збираємося розібрати та дослідити візуальні коди різних етапів радянської доби та висловитися з приводу зіставлення ідеології та гуманізму в площині культури вже теперішнього гібридного періоду.

Ми плануємо обговорити (під час праці над своїми роботами а також у рамках окремо влаштованих зустрічей та заходів), за яких умов гуманістична складова проростає у творі мистецтва, а за яких – випаровується, лишаючи по собі порожню агітку. Також маємо наміри зауважити та простежити загальні риси офіційного радянського та пострадянського мистецтва, бо більшість законів радянської дійсності продовжують бути чинними в теперішній зміненій реальності: так звана декомунізація лише прискорює процес реабілітації та естетизації ідеологічного мистецтва радянської доби або наслідування традицій колоніального мистецтва УРСР із накинутими йому яскравими кольорами, «поетичністю» та «мальовничістю». Українська культура зазнає системних утисків, що також чиняться під гаслом так званих «традиційних» цінностей, – у такий спосіб культуру України наче штучно намагаються ізолювати від реального часу та невідворотних впливів інших культур. Через це блокується чутливість і здатність до критичної думки, яка живить будь-яку культуру та робить її спільним надбанням людства. Як слушно зауважив Паскаль Гілен, культура перебуває у підмурках громадянського суспільства і втрата або заміщення базових понять саме в царині культури загрожує незворотними наслідками.

База резиденції в Каневі якнайкраще підходить для подібних досліджень. Варто зазначити, що перше грунтовне звернення до феномену мови художника було спровоковано територіальною близькістю художніх майстерень до Чернечої гори й таким чином до фігури Шевченка, яка особливо актуалізувалася у 2014 році через збіг подій Українського спротиву з ювілеєм поета. Але в контексті наших досліджень особливу привабливість Канева становить складна суміш смислів і міфів, а саме присутність шевченкового духу паралельно з радянським і пострадянським культом Кобзаря, суперечлива будова самого міста зі плутаною хаотичною структурою та низкою архітектурних пусток різних періодів. Усе це робить Канев таким собі «місцем замовчування», де фрагменти-залишки радянської доби ніби загубилися в часі але паралельно активно впливають на картину реальності. Таким чином ми продовжимо власне дослідження художньої мови в місці, де замовчується низка проблем, надзвичайно характерних для сьогоднішнього часу невизначеності.

Наша робота в парі не є колаборацією в класичному розумінні. Радше вона являє собою діалог, де різниця між нашими візуальними мовами забезпечує погляд на проблему з різних боків. Ми будемо працювати кожен над своїм проектом, зумовленими спільною темою. Такий спосіб праці поряд провокує критичну думку та не дає дійти дипломатичної згоди, що в свою чергу допомагає зберігати головне питання весь час відкритим.

 

• Результати проекту

На базі резиденції «ЧервонеЧорне» в Каневі ми проведемо лабораторні вправи у формі праці над тематичними серіями живописних та графічних робіт. Під час перебування в резиденції та (або) після ми плануємо провести кілька тематичних зустрічей-обговорень. За підсумками дослідження ми влаштуємо виставки, а також створимо дві книги за кожним із наших проектів, де будуть міститися репродукції робіт, виконаних в резиденції, цикли власних коментарів, авторські тексти-дослідження, критичні статті запрошених авторів, а також текстові та ілюстративні матеріали із додаткових джерел. Комплекс підсумкових результатів стане наступним щаблем у праці, що проведена за підтримки мистецького об’єднання «ЧервонеЧорне» а також визначить певні напрямки наступної співпраці – останнє стверджує один із головних принципів резиденції, а саме тяглість, завдяки якій замість крапки закладаються основи на майбутнє.