EN

ЦЕ НАШ ЧОВЕН, І КОЖЕН МАЄ ГРЕСТИ В ОДНОМУ НАПРЯМКУ

Ольга Куц (Донецьк-Львів) про Донецк, війну та проєкт «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір». За підтримки  Українського культурного фонду, 2021 рік.

Війна на сході України…

Це переламний час, який дає усвідомити, що ми або згуртуємось, або загинемо як держава і станемо колонією. Це можливість об’єднатись, змінитись і щось у собі переосмислити, визначити, хто ти є і де перебуваєш; що є головним, а що другорядним.

У кожної людини в нашій країні є вибір: гуртуєшся, або тихенько пересиджуєш, ховаєшся і втрачаєш шанс. А потім кажуть — «якби ми знали»… Ситуацію вирішення питань в країні тягне на собі невелика кількість людей. Люди не нескінченні. Вони втрачають, зневірюються, гинуть…

Наскільки наслідки війни вплинули на ваше життя особисто?

Втрата батьківського майна в Донецьку — трикімнатна квартира, дача і велике питання, що буде з тим житлом і ресурсами. Відбулося розшарування в стосунках з близькими. Я в студентстві намагалася товаришувати і тягнутися до якихось людей, а тепер розумію, що це не була моя компанія, тому що вони виявились проросійськими. І я стала впевненішою в собі. Ну і сум, печаль, що більшість не розуміє ні себе, ні свого, ні загального.

 

 

Ваша сім’я постраждала окрім втрати майна,  психологічно від подій, які відбулися?

Старші — однозначно. Ми теж у такій розгубленості — куди йти і що робити.

Декілька слів про першу зустріч з війною, і як розгортались події вашого життя далі?

До проросійської ситуації в Донецьку докладалось багато зусиль, вкладались великі гроші для просування російського бачення і сприяння, а люди цього не помічали. Так само, як впроваджувалися ідеї та міфи, що Донбас годує Україну, що соромно говорити українською мовою. Навіть не всі ті, хто ходив на мирні мітинги, повністю усвідомлювали масштаб проблеми.

Донбас він трохи такий: от як зверху скажуть, так усі й думають, і діють теж так, як хтось там скаже. Якби не було зовнішнього втручання, напевно було б трохи інакше. Ми більше з телевізора черпали інформацію, і люди не завжди орієнтувалися в подіях. Коли є брак інформації, то люди керуються чутками: якась подія сталась, її подали, хтось її переповів, і це стало ніби вже офіційною інформацією, а якими справи є насправді, ніхто не пояснює. Схід і досі думає: «Українська армія нас бомбила».

 

 

Я жила вже у Львові в час подій 14-го року. І була приємно здивована, що проукраїнсько налаштованих людей серед мого колишнього донецького оточення та середовища моїх близьких, однокласників, однокурсників, виявилося більше, ніж я очікувала. І однак цього замало для того, щоб якось впливати на ситуацію там.

Ніхто не хоче слухати, що Україна платила за газ, світло на окупованих територіях. Багато шуму було, що пенсії не платять, але ж з України в Донецьк заїжджали машини з грошима для пенсіонерів, які там просто грабувались бандитами.

Ваш чоловік був в АТО?

Так, він пішов в АТО. Але я не підтримувала того, щоб він йшов у добробат (самоорганізаційні угрупування) – до самодіяльності я готова не була. Впевнена, що там були не тільки патріоти, а й просто лихі люди. Але підтримувала його тоді, коли були сформовані ЗСУ. Він не став чекати повістки і пішов у військомат. Чоловік перед тим, як йти на війну, закрив свої блокноти, він до цього писав вірші.

Львів’яни (особливо російськомовні) доволі далекі від проблем Cходу люди. Вони дивилися на Росію, як діаспора. Черпали інформацію з фільмів. Напевно, війна змінила їхні уявлення про Путіна. Думаю, що вони пережили стрес і стали більшими патріотами, ніж були перед тим.

 

 

У російськомовного населення існував міф, що на сході живуть благородні розбійники, та насправді це були просто бандити. В донецькому регіоні процвітала наркоманія, алкоголізм, тюремний романтизм. Культура, де тюрма — це символ мужності, прищеплювалась з дитинства, а Україна і суспільство мало робило для того, щоб розвіювати ці міфи.

Думаю, що багато регіонів, віддалених від лінії фронту, не сприймають війну, як загальноукраїнську проблему.

Тобто живуть так, ніби їх це не стосується.

Так, поки хтось має вирішувати долю країни. Але цей «хтось» з нас і складається. На питання «що я маю робити», відповідь одна — долучатись і боротися.

Люди, які пішли захищати країну, знали і знають навіщо і куди вони йдуть. І йдуть служити переважно дорослі (незалежно від віку), більш усвідомлені люди. Мій чоловік був здивований, що в армії не тільки україномовні патріоти. Їхали туди і багаті люди, везли своє майно, машини завозили, хто хотів, той робив, адже є усвідомлення, що це наш човен, і кожен має грести в одному напрямку.

У нас велика кількість військових закладів і резервів, але професійні військові не дуже рвались на війну. Це сумно.

Хоча то їхній обов’язок.

Так. Вони більше знають, вони на це вчились, і вони за це гроші, пенсії отримують.

Участь у проєкті «Мітєц. Реабілітаційний простір» для вас – це що?

Я побачила, що в проєкті є колишні полонені, АТОшники і волонтери. У нас слабо працюють угрупування людей, які повернулись зі своїми враженнями, думками, відчуттями з війни. Тут є можливість поділитися своїм досвідом і послухати інших. Проєкт — це спосіб зустріти цікавих людей, що докладають зусилля для усвідомлення певних думок, тому що насправді війна не закінчилась, і про це треба пам’ятати.

Мистецтво повертає людину до якихось первісних дитячих відчуттів: тактильних, поняття про добре-погано чи усвідомлення свого «я»… Коли руки і очі чимось зайняті, свідомість забуває про табу, розкривається сутність, і ти усвідомлюєш, що головне, а що — нашарування.

Опис проєкту:

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз, Олександр Ляпін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік

КУНГФУ ВІД МИСТЕЦТВАКУНГФУ ВІД МИСТЕЦТВАЧОМУ УЧАСНИКИ БОЙОВИХ ДІЙ СТАВЛЯТЬСЯ НЕГАТИВНО ДО ТИХ, ХТО НЕ БУВ НА ВІЙНІ

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.