Євгенія Граб, – психотерапевтка, учасниця проєкту “МІТЄЦ. Реабілітаційний простір”, – про роботу у проєкті і світовий досвід роботи з травмою, отриману на війні. За підтримки Українського культурного фонду 2021 рік.

Євгеніє, чи є комунікація основою реабілітації для людей з військовим досвідом або людей з психологічними травмами/ПТСР?

Неоднозначне запитання, бо з одного боку – так, маю погодитися, бо вся психотерапія тримається на цих засадах: спілкування має лікувальний ефект – talking cure – проговорюючи те, що турбує, ми здійснюємо багато психічних процесів – відреагуємо; маємо відгук від людини, яка нас слухає; звільняємося від переживань, що переповнюють; маємо можливість бути спостерігачем власного мовлення, що дає можливість почути себе інакше. Бо те, що є неназваним та неусвідомленим лишається таким  й впливає тим чи іншим чином.

Чому вона є важливою для людей з військовим досвідом – саме тому, що військові, що повертаються з фронту є травмованими війною, їм дуже складно взагалі потім спілкуватися з тими, хто не мав такого досвіду, навіть зі своїми близькими чи друзями. Вони не можуть спілкуватися, як раніше, тому часто уникають спілкування взагалі.

Реабілітація допомагає в цьому, але чи достатньо тільки бесіди при роботі з ПТСР – напевно що ні, бо цього замало. Тут маємо справу з роботою різних відділів мозку – префронтальна кора (усвідомлені процеси, раціональна частина, вищі психічні процеси) не має прямого зв’язку з іншим відділом – лімбічною системою (тваринний або ще його називають рептильний мозок, що реагує на загрози життю), тому не можна просто вольовим рішенням позбутися травматичного досвіду. А є ще амігдала – такий відділ у мозку, що спрацьовує, наче пожежна сигналізація, коли якийсь сигнал сприймається, як загроза «тут і зараз» і вмикається інший режим – неусвідомлений, проживання «як там і тоді» без розрізнення реальної ситуації. Так, коли дитинка лякається, її заспокоюють співом – універсальна мова, вона схожа навіть у різних мовах своїм звучанням та заспокійливим ефектом.

Саме тому, мені здається майстер-клас з саунд-арту був дуже корисним та доцільним у проекті, бо можна було почути ту єдність голосів та звуків, відчути вібрації, що передують мовленню й тому напряму впливають на лімбічну систему, обходячи ділянки кори. Всім сподобалися ті заняття, це нагадувало багатьом медитативну практику.

Для учасників групи потрібен загальний підхід у спілкуванні чи індивідуальний?

 

Складно відповісти – це як дати відповідь, що є кращим – перша страва чи друга, основна? Напевно, ми маємо спиратися на власні почуття в таких питаннях. Як із апетитом – іноді зовсім не хочеться їсти суп, інколи – тільки його й достатньо. Але завжди добре мати вибір, чи не так?

Тут хочу також згадати про відомого психоаналітика Шандора Ференчі, який також був лікарем на фронті Першої світової війни, як і засновник групової роботи У. Біон, про якого вже говорили мої колеги. Ференчі дійшов висновку, що дехто переживав події війни складніше за інших, навіть коли вони мали менший травмуючий досвід. І він пов’язав це із особливостями індивідуального психічного розвитку – тобто коли в психіці є предиспозиції до травмування, мало сили для відновлення після травми. Саме ця предиспозиція стає показником для роботи індивідуального формату.

Чи можна назвати комунікацію повноцінною між групою учасників та психотерапевтами у проекті «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»?

Якщо говорити про комунікацію, що відбулася на нашому проекті, то, на жаль, вона не стала повноцінною. Мені дуже шкода з цього приводу, бо наміри у людей, які впроваджували цей проект були націлені на повноцінну реабілітацію у комплексному підході – тобто у поєднанні роботи митців з різних видів мистецтв та психотерапевтів. Як майстер-класи є груповими, так і робота психотерапевтична також.

Саме групова психотерапія з’явилася після першої світової війни для допомоги військовим з метою їхньої реабілітації та повернення до мирного життя. Психотерапія, індивідуальна чи групова, це також в якійсь мірі мистецтво – бо немає в ній чіткої програми, є рамки та правила, теоретичні засади, але те, що відбувається в процесі є також «співтворчістю» – люди взаємодіють один з одним, творячи щось разом саме в моменті «тут і зараз».

Психотерапевти ж мають багаторічну підготовку в розумінні процесів, що відбуваються, намагаються зробити все можливе для того, щоб травми були пережиті в інший спосіб, сприяють створенню атмосфери, де була б відчутна підтримка інших, розуміння та співпереживання. Це є тим, що лікує людські душі. Людина є істота соціальна, ніхто не живе сам по собі, ми всі пов’язані один з одним – у цьому основний принцип – тому все найтяжче переноситься легше разом, аніж на самоті. Ніхто не живе сам по собі, ніхто навіть не думає сам по собі, тому розуміння травми стає простіше у процесі взаємовідносин.

Найстрашніший досвід, що мають наші військові, має стихати за умов групової роботи, де є емпатія, підтримка та допомога один одному пережити горе та сум, з яким їм довелося зустрітися. Травма є дуже складною, має тенденцію до повторення, переживаючи знову біль – так психіка намагається набути нового досвіду, справитися, пережити та піти далі. Але в тому вся й суть травми – вона відтворюється знову й знову та протидіє змозі вирішитися інакшим способом. Це як «змія, що кусає сама себе за хвіст». У тому є найбільша складність роботи з травмою.

Чи достатньо однієї групової роботи з травмою? У мене немає єдиної відповіді. Тому й були майстер-класи з митцями – вони працювали з травмою через творчі процеси, які допомагають також опрацювати травматичний досвід.

Один із найвідоміших спеціалістів по роботі з травмою Бессел ван дер Колл говорить, що травма змінює мозок, тому він наполягає на важливості тілесних практик, які також є запланованими у проекті. На думку ван дер Колла дуже ефективною є йога, бо вона за допомогою асанів та технік дихання дозволяє збалансувати найдревніший «рептильний мозок» – це лімбічна система, яка реагує на загрози.

Найновітніші підходи в лікуванні травми передбачають застосування препаратів серед психоделиків для подолання ПТСР, їхні висновки є вражаючими і такими, що дають надію відносно швидкості одужання.

Чи важливим є досвід спілкування із учасниками проєкту саме для вас?

Я була рада взяти участь у проекті, це був важливий для мене досвід. Усі ті, хто відгукнувся та хотів бути в команді терапевтів є патріотами, кожен мав досвід роботи: хтось з ветеранами, хтось на Майдані та, напевно, всі — із близькими. Ця війна не обійшла нікого, вона вплинула на нас всіх – у більшому чи меншому ступені, але ми всі відчуваємо її наслідки. Для команди терапевтів цей досвід був складний, але дуже важливий. Ми маємо навчитися на помилках та застосувати досвід для роботи в майбутньому.

Можна сказати, що шкода, що учасники не відчули користі групової психотерапевтичної роботи, але цей проект буде мати цінність у більш широкому сенсі. На думку приходить така аналогія – як втрачене на війні життя не є непоміченим. Воно впливає на життя багатьох інших. Так, мати, що втратила сина має нестерпну рану, але полегшення їй надає вага внеску її дитини у боротьбі за мир, повага й шана співвітчизників.

Стосовно схожого досвіду – раніше мені довелося брати участь у проекті мого товариша Пола Найленда. Я пишаюся своєю участю в ньому. Товариш, будучи ірландцем за походженням, є справжнім патріотом своєї другої Батьківщини – України. Він власноруч взявся за допомогу військовим, хотів рятувати життя бійців, бо він був знайомим із фактом, що ПТСР має тяжкі наслідки, які в деяких випадках призводять до самогубств. То він створив лінію емоційної допомоги та попередження суїцидів серед ветеранів АТО, а я допомагала йому. Ми провели багато зустрічей з ветеранами та психологами, створили команду консультантів, навчалися разом допомагати в екстремальних ситуацій щодо запобігання суїцидів. Ця «Лінія життя Україна» працює вже другий рік, рятуючи життя та допомагаючи тим, хто потребує цього. Також під час подій на Майдані – я брала участь у роботі психологічної служби Майдану, яку очолював Володимир Погорілий. Це знову говорить про те, що ми всі поєднані спільною травмою.

Фото зроблене на майстер-класі сануд-арту Богдана Мороза, галерея “ЦЕХ” (Київ).

Журналістська група: Даша Колесник, Шевчук Аліна.

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.