EN RU

ТРАВМА ЗМІНЮЄ МОЗОК

ТРАВМА ЗМІНЮЄ МОЗОК

Євгенія Граб, — психотерапевтка, учасниця проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір», — про роботу у проєкті і світовий досвід роботи з травмою, отриману на війні. За підтримки Українського культурного фонду 2021 рік.

Євгеніє, чи є комунікація основою реабілітації для людей з військовим досвідом або людей з психологічними травмами/ПТСР?

Неоднозначне запитання, бо з одного боку — так, маю погодитися, бо вся психотерапія тримається на цих засадах: спілкування має лікувальний ефект – talking cure — проговорюючи те, що турбує, ми здійснюємо багато психічних процесів – відреагуємо; маємо відгук від людини, яка нас слухає; звільняємося від переживань, що переповнюють; маємо можливість бути спостерігачем власного мовлення, що дає можливість почути себе інакше. Бо те, що є неназваним та неусвідомленим лишається таким  й впливає тим чи іншим чином.

Чому вона є важливою для людей з військовим досвідом – саме тому, що військові, що повертаються з фронту є травмованими війною, їм дуже складно взагалі потім спілкуватися з тими, хто не мав такого досвіду, навіть зі своїми близькими чи друзями. Вони не можуть спілкуватися, як раніше, тому часто уникають спілкування взагалі.

Реабілітація допомагає в цьому, але чи достатньо тільки бесіди при роботі з ПТСР – напевно що ні, бо цього замало. Тут маємо справу з роботою різних відділів мозку – префронтальна кора (усвідомлені процеси, раціональна частина, вищі психічні процеси) не має прямого зв’язку з іншим відділом – лімбічною системою (тваринний або ще його називають рептильний мозок, що реагує на загрози життю), тому не можна просто вольовим рішенням позбутися травматичного досвіду. А є ще амігдала – такий відділ у мозку, що спрацьовує, наче пожежна сигналізація, коли якийсь сигнал сприймається, як загроза «тут і зараз» і вмикається інший режим – неусвідомлений, проживання «як там і тоді» без розрізнення реальної ситуації. Так, коли дитинка лякається, її заспокоюють співом – універсальна мова, вона схожа навіть у різних мовах своїм звучанням та заспокійливим ефектом.

Саме тому, мені здається майстер-клас з саунд-арту був дуже корисним та доцільним у проекті, бо можна було почути ту єдність голосів та звуків, відчути вібрації, що передують мовленню й тому напряму впливають на лімбічну систему, обходячи ділянки кори. Всім сподобалися ті заняття, це нагадувало багатьом медитативну практику.

Для учасників групи потрібен загальний підхід у спілкуванні чи індивідуальний?

 

Складно відповісти – це як дати відповідь, що є кращим – перша страва чи друга, основна? Напевно, ми маємо спиратися на власні почуття в таких питаннях. Як із апетитом – іноді зовсім не хочеться їсти суп, інколи – тільки його й достатньо. Але завжди добре мати вибір, чи не так?

Тут хочу також згадати про відомого психоаналітика Шандора Ференчі, який також був лікарем на фронті Першої світової війни, як і засновник групової роботи У. Біон, про якого вже говорили мої колеги. Ференчі дійшов висновку, що дехто переживав події війни складніше за інших, навіть коли вони мали менший травмуючий досвід. І він пов’язав це із особливостями індивідуального психічного розвитку – тобто коли в психіці є предиспозиції до травмування, мало сили для відновлення після травми. Саме ця предиспозиція стає показником для роботи індивідуального формату.

Чи можна назвати комунікацію повноцінною між групою учасників та психотерапевтами у проекті «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»?

Якщо говорити про комунікацію, що відбулася на нашому проекті, то, на жаль, вона не стала повноцінною. Мені дуже шкода з цього приводу, бо наміри у людей, які впроваджували цей проект були націлені на повноцінну реабілітацію у комплексному підході – тобто у поєднанні роботи митців з різних видів мистецтв та психотерапевтів. Як майстер-класи є груповими, так і робота психотерапевтична також.

Саме групова психотерапія з’явилася після першої світової війни для допомоги військовим з метою їхньої реабілітації та повернення до мирного життя. Психотерапія, індивідуальна чи групова, це також в якійсь мірі мистецтво – бо немає в ній чіткої програми, є рамки та правила, теоретичні засади, але те, що відбувається в процесі є також «співтворчістю» – люди взаємодіють один з одним, творячи щось разом саме в моменті «тут і зараз».

Психотерапевти ж мають багаторічну підготовку в розумінні процесів, що відбуваються, намагаються зробити все можливе для того, щоб травми були пережиті в інший спосіб, сприяють створенню атмосфери, де була б відчутна підтримка інших, розуміння та співпереживання. Це є тим, що лікує людські душі. Людина є істота соціальна, ніхто не живе сам по собі, ми всі пов’язані один з одним – у цьому основний принцип — тому все найтяжче переноситься легше разом, аніж на самоті. Ніхто не живе сам по собі, ніхто навіть не думає сам по собі, тому розуміння травми стає простіше у процесі взаємовідносин.

Найстрашніший досвід, що мають наші військові, має стихати за умов групової роботи, де є емпатія, підтримка та допомога один одному пережити горе та сум, з яким їм довелося зустрітися. Травма є дуже складною, має тенденцію до повторення, переживаючи знову біль – так психіка намагається набути нового досвіду, справитися, пережити та піти далі. Але в тому вся й суть травми – вона відтворюється знову й знову та протидіє змозі вирішитися інакшим способом. Це як «змія, що кусає сама себе за хвіст». У тому є найбільша складність роботи з травмою.

Чи достатньо однієї групової роботи з травмою? У мене немає єдиної відповіді. Тому й були майстер-класи з митцями – вони працювали з травмою через творчі процеси, які допомагають також опрацювати травматичний досвід.

Один із найвідоміших спеціалістів по роботі з травмою Бессел ван дер Колл говорить, що травма змінює мозок, тому він наполягає на важливості тілесних практик, які також є запланованими у проекті. На думку ван дер Колла дуже ефективною є йога, бо вона за допомогою асанів та технік дихання дозволяє збалансувати найдревніший «рептильний мозок» – це лімбічна система, яка реагує на загрози.

Найновітніші підходи в лікуванні травми передбачають застосування препаратів серед психоделиків для подолання ПТСР, їхні висновки є вражаючими і такими, що дають надію відносно швидкості одужання.

Чи важливим є досвід спілкування із учасниками проєкту саме для вас?

Я була рада взяти участь у проекті, це був важливий для мене досвід. Усі ті, хто відгукнувся та хотів бути в команді терапевтів є патріотами, кожен мав досвід роботи: хтось з ветеранами, хтось на Майдані та, напевно, всі — із близькими. Ця війна не обійшла нікого, вона вплинула на нас всіх – у більшому чи меншому ступені, але ми всі відчуваємо її наслідки. Для команди терапевтів цей досвід був складний, але дуже важливий. Ми маємо навчитися на помилках та застосувати досвід для роботи в майбутньому.

Можна сказати, що шкода, що учасники не відчули користі групової психотерапевтичної роботи, але цей проект буде мати цінність у більш широкому сенсі. На думку приходить така аналогія – як втрачене на війні життя не є непоміченим. Воно впливає на життя багатьох інших. Так, мати, що втратила сина має нестерпну рану, але полегшення їй надає вага внеску її дитини у боротьбі за мир, повага й шана співвітчизників.

Стосовно схожого досвіду — раніше мені довелося брати участь у проекті мого товариша Пола Найленда. Я пишаюся своєю участю в ньому. Товариш, будучи ірландцем за походженням, є справжнім патріотом своєї другої Батьківщини – України. Він власноруч взявся за допомогу військовим, хотів рятувати життя бійців, бо він був знайомим із фактом, що ПТСР має тяжкі наслідки, які в деяких випадках призводять до самогубств. То він створив лінію емоційної допомоги та попередження суїцидів серед ветеранів АТО, а я допомагала йому. Ми провели багато зустрічей з ветеранами та психологами, створили команду консультантів, навчалися разом допомагати в екстремальних ситуацій щодо запобігання суїцидів. Ця «Лінія життя Україна» працює вже другий рік, рятуючи життя та допомагаючи тим, хто потребує цього. Також під час подій на Майдані – я брала участь у роботі психологічної служби Майдану, яку очолював Володимир Погорілий. Це знову говорить про те, що ми всі поєднані спільною травмою.

Фото зроблене на майстер-класі сануд-арту Богдана Мороза, галерея «ЦЕХ» (Київ).

Журналістська група: Даша Колесник, Шевчук Аліна.

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

КУНГФУ ВІД МИСТЕЦТВАКУНГФУ ВІД МИСТЕЦТВАЧОМУ УЧАСНИКИ БОЙОВИХ ДІЙ СТАВЛЯТЬСЯ НЕГАТИВНО ДО ТИХ, ХТО НЕ БУВ НА ВІЙНІ

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.