Київське життя накрила хвиля, яку можна позначити словом “лицемірство” і, використовуючи епітети і синоніми, назвати жлобством, жадібністю, безкультур’ям. Йдеться про дрібно-споживацьку мотивацію у стосунках між людьми. У слові “лицемірство” закладено сенс вимірювати особу за категорією — потрібна чи не потрібна та чи інша людина.

Лицемірство за суттю кардинально відрізняється від слова повага. В даному випадку оцінюються не заслуги людини, не його реальне історичне значення, а можливість отримати від нього примітивну вигоду. Ми це зустрічаємо на кожному кроці нашого життя. На київських вернісажах це особливо помітно.

Якщо звернутися до минулого, то радянське лицемірство було замішане на ієрархії, де ще простежувалися натяки на ступінь поваги до особистості. Совок — це суспільство “прибитих» обставинами людей, які змушені були брехати, викручуватися і красти по дрібницях. Починаючи від 30-х років і до наших днів, ця модель поведінки з молоком матері всмокталася у свідомість людей.

Дрібний кар’єризм, безвихідь, невіра у власні сили та ініціативу, недовіра до оточуючих, і вся ця хрєнь вилазить сьогодні. Мені шкода, що в середньому поколінні п’ятидесятирічних художників багато хто став таким самим кон’юнктурником, як ті, з ким вони боролися, бо були раніше андеграундними і дисидентськими хлопцями. Убивши мінотавра, вони самі стали мінотаврами.

Лицемірство породжує неготовність до дискусії, неадекватну оцінку себе і оточуючих. Люди себе не поважають. Я вжахнуся, коли півроку тому прочитав статистику про те, що 85% працюючих українців ненавидять свою роботу. Напевно, дев’яносто ненавидять своїх дружин, чоловіків, п’ятдесят — дітей. Сенс життя втрачено повністю. Через це у нас немає в гастрономах якісної української продукції, і культурні наслідки цього теж невтішні.

“Найстрашнішого міста, ніж Київ, не можу собі уявити”. Це сказав доктор з Анголи, який приїхав працювати в Україну. Після короткого перебування тут, він вирішив поїхати назад, в убогу країну, де йде війна, і аргументував свій вчинок тим, що люди там кращі, а взаємини більш зрозумілі.

Немає сенсу повторювати, що лицемірство генетично закладене в нації. Генофонди — це фігня! Просто зараз цинічна і огидна ситуація доповзла до території мистецтва, території, яка завжди трималася в зоні культури, де була тусовка людей, для яких мистецтво і етика були важливішими за особисті матеріальні інтереси.

За розповідями моїх рідних, у голодомор існували зовнішній тиск і внутрішня паніка. Люди готові були один у одного забрати останнє. Зараз зовнішні обставини не такі катастрофічні, але всі один одного так само знищують.

Лицемірство гальмує нормальний цивілізований розвиток арт-процесу. Коли художник талановитий, йому допомагають, і він відкривається. Тут дуже багато талановитих людей зникають, не народившись.

З іншого боку ми проходимо потужні етичні фільтри, які можуть дати добрі результати. Можливо, народиться феномен культури, який може бути цікавий світу. Є два варіанти розвитку цієї ситуації: або ми прорвемося, або настане повна дупа, з якої будуть вибиратися ще кілька поколінь, як вибиралися з 30-х років. Той та інший варіанти не такі страшні і фатальні. На побутовому рівні люди будуть жити, народжувати дітей, поліпшувати своє життя, але мене більше цікавить культурна складова. Культура — це і є суспільство, сенс життя.

Зовнішні ознаки цивілізованості — це вміння шанобливо спілкуватися з іншими людьми і ділитися найкращим, що є. В першу чергу — віддавати, а потім вже щось просити. Потрібно неймовірно цінувати себе як творіння Боже і щосили демонструвати повагу до оточуючих, справедливо припускаючи, що оточуючі не гірші за тебе, і кожен має право на свою приватну територію і реалізацію. Повага — це початок, основа основ.  Це коли ти розумієш, що треба сильно потрудитися, аби заслужити любов інших людей.

(Записано в серпні 2013 року в Києві)