Репліка Нати Катериненко (Київ) з приводу спадку Стаса Волязловського (Херсон), що належить його мамі – Аллі Волязловській (Херсон).

Моя історія з Херсоном почалася минулого літа в липні. Я приїхала до Музею сучасного мистецтва Херсон знімати сюжети про художників для архіву. Потім у Слави Машницького,  засновника і керівника Музею сучасного мистецтва Херсон і Фонду Поліни Райко, було кілька проєктів, ініціаторкою яких виступила МіТЄЦ. 

https://www.mitec.ua/kaligrafiya-neverbalnogo/

https://www.mitec.ua/ecole-photographique-de-kharki/

https://www.mitec.ua/ecole-photographique-de-kharkiv-vidkrittya/

https://www.mitec.ua/viktoriya-bavikina-pro-harkivsku-shkolu-fotografiyi/

(Було заплановано ще два проєкти в червні 2018 року, але у зв’язку зі скандалом навколо спадщини Стаса Волязловського, який «розмазав» у фейсбуці Семен Храмцов, і до якого я невільно стала причетною, ми їх скасували. (Для тих, хто не в темі — Слава Машницький і Семен Храмцов — соратники по музею і фонду).

Далі було знайомство з мамою Стаса, Аллою Борисівною Волязловською, під  час інтерв’ю, яке я спровокувала, і яке повинно було називатися «Стас Волязловський і Херсон» (ще не змонтоване і не опубліковане, і через скандальні події, описані вище, можливо, ніколи й не вийде). Мета цієї розмови, на яку були запрошені В’ячеслав Машницький, Семен Храмцов, Олена і Макс Афанасьєви («Тотем»), Алла Борисівна Волязловська — поставити крапки над «і» та прояснити про діяльність і значення Стаса для Херсону і навпаки — впливу міста на становлення художника. Адже мало хто знає, що перша прижиттєва персональна виставка Стаса в Україні відбулася саме в Херсоні в Музеї сучасного мистецтва. Факт, який чомусь не озвучується, але, на мій погляд, він є дуже важливим для розуміння розвитку Стаса і впливу херсонської майданчика на нього в ті роки, а також для історії мистецтва України. Також хотілося зрозуміти значення херсонського Центру «Тотем» ​​в житті геніального художника.

Отже, треба було зібрати всіх фігурантів навколо імені Стаса, тих, хто його знав і з ним працював, бо на той час я зрозуміла, що в Херсоні існує певна роз’єднаність, легка конфронтація між інституціями.

Так я і познайомилася мамою Стаса — Аллою Борисівною Волязловською — витонченою людиною, сильною жінкою, яка пережила трагічну смерть сина і зберегла при цьому ясність думки і відчуття реальності. До зустрічі з нею, поспілкувавшись із діячами херсонської культури, я думала, що Борисівна (так її називали в Музеї сучасного мистецтва Херсон), так ось, якась Борисівна — це мати, яка перебуває у перманентній скорботі і час від часу збирає своїх подружок та читає вголос вірші Стаса. Але під час інтерв’ю зрозуміла, що Алла Борисівна — носій тієї важливої ​​інформації, яку треба зберегти,  зафіксувати для історії, розуміння життя і творчості Стаса Волязловського. І я не помилилася.

https://www.mitec.ua/pro-stasa-volyazlovskogo/

На інтерв’ю до неї додому ми прийшли з Віталієм Трибушним (засновник «Музею тоталітаризму», Херсон). Мене вразила гранична відвертість, пронизливість, сміливість монологу Алли Борисівни. Вразила історія життя Стаса і його близьких взаємин з мамою, їхня дружба. З якоїсь «Борисівни» моя співрозмовниця перетворилася в унікальну, безцінну людину, доля і життя якої вкрай важливі не тільки для мене, але і для нашої культури в цілому.

Зауваживши, що вона самотня, що в думках кружляє по колу, весь час згадує про Стаса, трагедію, його смерть, розуміючи, що поруч з нею нікого немає (подруга у неї одна, і зустрічаються вони, наскільки я розумію, не кожен день), я дала собі зобов’язання не залишати її — приїжджати до Херсону щонайменше раз на місяць, а якщо вийде — частіше, і підтримувати її.

Так почалася наша дружба.

Я приїжджала, Алла Борисівна розповідала мені знову і знову про Стаса, про те, що вона хоче за життя побачити виданою його книгу, що хоче передати частину грошей від продажу квартири, де раніше вона жила з сином, в «Фонд Поліни Райко», щоб підтримати друзів Стаса (це, до речі, я слухала з жахом, тому що вважаю, що фонд повинен підтримувати її та таких, як вона), що хоче, щоб спадщина Стаса була комусь потрібна.

Тут я перерву цю  історію і звернуся до Саші Соловйова, який прокоментував пост Семена Храмцова реплікою: «навіщо так поспішати». Саші скажу, навіщо. Тому, що кожен новий день може стати останнім — для мами Стаса, для мене, Сашо, і для тебе, що чекати, коли хтось піде з життя, і потім на свій розсуд розпоряджатися його майном і спадщиною — не комільфо, але можна допомогти людині за життя, посміхнутися від реалізації мрії, і заради цього варто ворушити кінцівками. В останні роки, якщо ти, Сашо, пам’ятаєш, було занадто багато посмертних виставок, всі ми, і сподіваюся, що і ти, розуміємо, що краще б вони були прижиттєвими.

Повернемося до історії. Акцент в розмові та бажаннях Алли Борисівни був на виданні книги Стаса, на тому, що вона хоче, щоб ця книга була видана в Україні, а не у Росії, що їй хотілося б потримати її в руках. І я почала діяти. Звернулась до одного київського бізнесмена, але він був не готовий до такого видання та ненормативної лексики у ньому. Тож я вирішила запропонувати цей проект Grynyov Art Foundation, і фундація ідею підтримала.

Алла Борисівна була щаслива.

Семен Храмцов занепокоївся і почав висувати аргументи проти, говорити, що книгу Стаса треба видавати по-особливому, і що Grynyov Art Foundation не потягне її особливість. Слухаючи Семена, його бачення книги, я розуміла, що його міркування, якою книга повинна бути,  цікаві, тож щоб зняти його напругу і можливий конфлікт через неї, я запропонувала йому зустріч з Борисом Гриньовим, на якій він озвучить своє бачення, і якщо Борису це підійде, вони разом займеться її виданням.

Борис погодився, і Семен приїхав до Києва. Дві години розмови в ресторані прояснили ситуацію — Семену запропонувати нічого. Мені було незрозумілим, навіщо тоді він приїхав до Києва, якщо вести переговори щодо книги не збирається. Довелося вибачатися перед Гриньовим за витрачений даремно час, аргументуючи, що є і позитив в цій недолугій зустрічі — спільне рішення, що це буде книга мами Стаса, а Семен, якщо захоче, потім видасть свою. Так і вирішили усі. 

Тоді мені здавалося, що ясність є, і конфлікт вичерпано.

Ми з Семеном провели день, я його водила київськими галереями, знайомила з галеристами. І на цій прогулянці я озвучила Семенові думку: «Сьома, Алла Борисівна хоче передати вам гроші на фонд, але мені здається, що це фонд Райко повинен допомагати таким як вона, а не навпаки». Сьома зухвало кулаком стукнув себе в груди посміхнувся, як завжди, сонячною посмішкою і вигукнув: «За кого ти мене маєш?!». Але на той момент я його вже вважала людиною, якій потрібно тонко або грубо натякнути на те, що не похилого віку жінка мусить допомагати двом дебелим хлопакам (Машницький-Храмцов), а вони — їй. 

Наступний крок — приїзд Алли Борисівни до Києва для переговорів з Тетяною і Борисом Гриньов. Це був хороший привід висмикнути її із замкненого кола постійних спогадів про Стаса.

Після зустрічі з Гриньовими у Києві, де йшлося виключно про видання книги, а не про спадщину Стаса, приїхавши в Херсон, Алла Борисівна виявила бажання передати всю наявну в неї спадщину сина до фонду Гриньових. Вона заявила, що бачить, що це — серйозні люди, що за півтора року її «херсонські хлопчики» не «парилися» популяризацією імені Стаса, розповіла, що вона просила їх в день народження Стаса зробити невелику виставку фотографій, друк і оформлення яких пропонувала оплатити сама, що вони обіцяли, але закінчилося все тим, що вона сама оплатила фуршет, а публіка обмежилася переглядом відео Стаса і читанням його віршів. Сказала, що їй хочеться, щоб про Стаса пам’ятали, що вона не хоче, щоб його ім’я і те, що залишилося в Україні, порошилося в Херсоні, а потім тихо було розпродано, що хоче, щоб його твори працювали саме в Україні, а не у іншій країні.

Воля мами — закон. Для тих, хто є глухим і не хоче це чути, спробую повторити голосніше: ВОЛЯ МАМИ — ЗАКОН.

Я озвучила бажання Алли Борисівни Борису і Тетяні Гриньовим, і вони погодилися опікуватися родинною спадщиною Стаса Волязловського.

Було вирішено (Борисом і Тетяною Гриньовими), що до видання книги відбудеться велика ретроспективна виставка Стаса. І вперше за час нашого знайомства очі Алли Борисівни наповнилися надією.

Але А.Б. (так ми називали маму Стаса між собою) продовжувала переживати і боятися агресивних дій Храмцова, бо той вважав (і вважає і досі), що у нього більше прав на спадщину Стаса і на Стаса самого, ніж у мами Стаса. Моя персона почала дратувати Семена, і щоб не розпалювати агресію борзого борця за ім’я Стаса, мої приїзди до Алли Борисівни не афішувалися.

Мама Стаса забрала те, що передала на зберігання Храмцову і Машницькому (в музеї і у Семена залишилися твори Стаса, вона забрала те, що належало, на її думку, їй, і якщо вони їй без спротиву віддали це, то так, мабуть, і є).

Семен писав Борису Гриньову якісь злісні тексти, дзвонив мені, посилав мене «на х..й». Аргумент, що я організувала йому зустріч з Гриньовим, і він міг сам керувати всім процесом, не діяв. Роль скривдженого, ураженого в саме серце героя, мабуть, йому подобалась більше, і, зрозуміло, вона більш вигідна, ніж роль людини, який не впоралася з нормальною, на мій погляд, пропозицією — зайнятися спадщиною Стаса самому.

Коли Grynyov Art Foundation оголосила про виставку Стаса в рамках Kyiv Art Week, Алла Борисівна вирішила запросити своїх «херсонських хлопчиків» (Храмцова і Машницького) до Києва. Храмцов почав її атакувати, мовляв, немає інформації в інтернеті. Алла Борисівна звернулася до мене. Я вислала Семену приватне посилання, де була програма Kyiv Art Week та інформація про виставку. У відповідь на цей жест на мою сторінку Храмцов кинув картинку, на якій він намалював фекалії і написав: Ната Катериненко «йде на х…й».

Добре. Я не прибирала цю картинку, бо брудна метушня навколо імені Стаса і його мами не потрібна була ні мені, ні самій Аллі Борисівні. Не реагувала, щоб не дражнити оскаженілого в своїй боротьбі  Сьому. Єдине, щоб хоч якось відстояти свою честь, за порадою одного художника, зібралася кожен день постити картинку Храмцова доти, поки ця тема не буде вичерпана. Ідея хороша, перформативна, і я оприлюднила знов на наступний день фекальну роботу Храмцова. Поясню про всяк випадок суть цього акту. Ми розраховували на людей, здатних мислити самостійно, яких брутальність героя херсонського арту приведе до тями, і вони зрозуміють, з ким мають справу. Але мені зателефонував один з галеристів і попросив прибрати це лайно зі сторінки зі словами: «МІТЕЦ — важливий для України ресурс. Я працюю з дипломатами, кидаю їм посилання на нього, якщо вони це побачать, це ж маячня!» Його аргументи виявилися сильнішими за моє бажання захистити себе в такий дещо дивний екстравагантний спосіб, і я видалила фекалії Храмцова й забанила його.

На той час Храмцов опублікував у себе на сторінці емоційний текст, який «підірвав» українське арт-життя. У те, що частина його — брехня, навряд чи оточення Храмцова повірить, але, сподіваюся, хто не в темі херсонської життя, отримали катарсис — розчулилися і наплакалися, читаючи його.

Не скажу також, що Семен Храмцов не досяг мети. Молодець! Робота над сайтом призупинилася, Алла Борисівна пережила чимало емоційних потрясінь, але і мені радіти було нічого. Те, чого ми намагалися уникнути з боку «херсонських хлопчиків», звалилося на наші голови по повній.

Алла Борисівна приїхала до Києва, і ми з нею вирішили піти на відкриття Kyiv Art Week. Їй хотілося пояснити в особисто,  хто є насправді Семен Храмцов, і як він всі ці півтора роки після смерті Стаса не займався спадщиною її сина, хотілося довести, що вона — не наївна бабуся, обдурена столичною журналісткою (тобто мною), а людина, що має право на свою власну думку і життя.

Комусь пояснювати не довелося, вони їй співчували. Але що цікаво: я помічала, що обличчя частини друзів Стаса, а тепер, відповідно, і друзів Храмцова, бо саме Стас ввів його до цього арт-середовища, починали темніти при спілкуванні з Аллою Борисівною, що ці друзі воліли б, щоб вона розчинилася в просторі, щоб не говорила про незручні для них речі, що її присутність — велике напруження для комфорту їх рівного тусовочного життя.

На Kyiv Art Week ми прийшли  як безпорадна бабуся і жадібна журналістка, а йшли звідти вже  як «ніхто». Усім ми були «по-барабану» — і А.Б., і я. Після розмови з моїм близьким приятелем, який, розриваючись від шляхетності, погрожував мені пальцем, кажучи, що якщо у Алли Борисівни не буде хліба і води, я буду нести за це відповідальність, вона здивовано зауважила: «Я ж для нього ніхто! Чим він відрізняється від Храмцова?» «Так і я для них — ніхто, Алло Борисівно», — втішила я її.

Ми сфотографувалися біля картини Віті Покиданця, я опублікувала знімок в фейсбуці, як свідчення того, що ми є, ми живі, ми не боїмося.

Задовго до зустрічі з Аллою Борисівною, у мене була думка передати дубль порталу МІТЕЦ фонду Райко, а власне — Славі Машницькому і Семену Храмцову.

(Дуже важлива проблема, над якою я вже давно розмірковую, бо сайт вважаю не належить мені — цей архів належить країні, художникам, галеристам, мистецтвознавцям — всім учасникам процесу. Це — шість років не тільки мого життя, але і вашого, читачі цього тексту, і я не маю права «сидіти» на ньому сиднем, а зобов’язана подбати про те, щоб у вас залишився дублікат моєї роботи, і відео-історія мистецтва не зникне разом зі мною або накопичувачем інформації в безодні).

Але Бог милував! Я досить швидко зрозуміла акценти сьогоднішньої діяльності херсонського фонду і музею, точніше,  їхню відсутність.

І ось що я хочу сказати. У яку б дику ситуацію я не втрапила, хоча дуже важкі були останні тижні життя перед виставкою, я ні про що не жалкую. Я б знову вчинила так само.

У цьому тексті немає нюансів, подробиць, які можна смакувати і обговорювати, але нюанси в історії є.

Далі:

Відкриття виставки в Grynyov Art Foundation не відбулося без Храмцова. Після слів мами Стаса Алли Борисівни, колекціонерів, взяв слово і він (запис ви зможете подивитися на МІТЄЦ, https://www.mitec.ua/vistavka-ta-peredacha-tvoriv-yak-tse-bulo/). Після церемонії відкриття, я взяла келих вина, присіла на диван. В кутку, навпроти мене, стояв спиною колекціонер, який щось намагався довести Храмцову, котрий стояв перед ним. Несподівано за спиною колекціонера виникла пухка рука Храмцова, що показувала фак. Я, київська дама, спершу не зрозуміла, що це призначено мені, а не колекціонерові, який намагався Храмцову в той момент щось пояснити. Але пухкі пальці Храмцова піднімали фак то вгору, то вниз, і зі мною стався інсайт — це призначається мені! Можна було відреагувати по-дорослому, стримати Храмцова, захистити від цього випаду себе і його співрозмовника, але я спасувала, зреагувала по-жіночому.

Звичайно, цей фак бачила тільки я. Семен, який вже не одноразово був спійманий на брехні, скаже, що цього не було Але! Групо підтримки «хесонского хлопчика», при кожній зустрічі кожен з вас буде асоціюватися для мене з цим факом Храмцова.

Можете продовжувати ваше цькування, ігнорувати мене, тролити. Ваш вибір — фак.

далі:

Заплановано дискусії, переговори з приводу ситуації навколо спадщини Стаса — і це дуже добре.

Не може не захоплювати, що те, до чого мені довелося бути причетною, входить в абсолютно дивовижне русло, несподіване навіть для нас — учасників процесу передачі спадщини Стаса. Планується серія виставок Волязловського в нашій країні і закордоном, видання його книги, лекції, перегляди відеоробіт, Клуб колекціонерів засновує приз його імені, Нацмузей зацікавився спадщиною Стаса і веде переговори Аллою Борисівною і Гриньовими — і це далеко не все. Почалася хвиля не кулуарних спогадів в майстернях, а реальних дій в соціумі.

Спадщина Стаса не буде забута і захована в дивані херсонського музею.

далі:

! Тих, хто переймається долею Алли Борисівни, я хочу попросити допомогти їй напряму. Тільки дізнайтеся спершу у неї — і зробіть це делікатно — запитайте, хоче вона цього чи ні. Також прошу вас, турботливі герої, не лізти в наші з нею сьогоднішні стосунки — це особиста справа моя і особиста справа Алли Борисівни.

! Тих, хто вважає, що у мами немає прав і її місце тихе, відпишіться з моїх видимих ​​мені фейсбучних друзів.

! Тим, хто вважає, що вона безпорадна 77-річна наївна бабуся, я скажу, що вона зробила те, що не поступається потужністю жесту її сина, те, на що багато сучасних художників, художниць, мистецтвознавців та мистецтвознавиць не здатні. Якщо комусь незрозуміло, що ж зробила Алла Борисівна Волязловська, мені їх шкода.

! Ті, кого Храмцов втягнув у цькування, і хто згодом вирішить одуматися (тихо прибере коменти, або зробить вигляд, що він не причетний), можете не намагатися: робота зроблена, честь двох жінок в багнюці.

! Під час суперечок на відкритті виставки на питання Алли Борисівни, чим же їй допоміг Семен, той озвучив, що зібрав на картку гроші для допомоги мамі, щоб поховати Стаса. Так ось: я не хочу, щоб цією карткою сьогодні і надалі хтось махав мамі Стаса в обличчя, нагадуючи про трагедію, і говорив при цьому, що він допомагає їй. Віддані друзі «херсонських хлопчиків», чи можете ви їм натякнути (якщо, звичайно, ви теж не претендуєте на Стаса і його спадщину), що так робити не потрібно?

На завершення:

Якщо цікаво те, що стосується мене. Я продовжую роботу над сайтом, якийсь час не так активно, поки не повернуся в норму, бо  стрес — не найкращий супутник в роботі.

Сподіваюся, все буде норм, тим більше, що незабаром літо, канікули, я щороку їх чекаю з надією)

Бережіть себе і близьких.

Ната Катериненко

 

PS: Три роки я прошу роботи у художників для аукціону на покупку нової камери для більш якісної зйомки їх же ж робіт. Збираю мляво, не особливо вірячи в задум. Після цього кіпішу, пов’язаного з Храмцовим, я прийняла рішення повернути ваші роботи. Дякуємо тим, хто, так або інакше підтримав цю ініціативу. Пишіть в приватні повідомлення, роботи поверну.

І ще: шановні учасники та учасниці арт-процесу, з ким я домовилася про зйомки, якщо ви хочете, щоб зйомка відбулася, напишіть мені. Все в силі. Просто сьогодні мені не хочеться стукати не в ті двері.

 

Фото Сергія Цибенка (Київ)