EN

Свіжий випуск журналу “Антиквар”

Текст організаторів:

Музей, який створив Тарасович

Свіжий випуск журналу «Антиквар» присвячений одному з перших і найбільших приватних музеїв України — музею «Духовні скарби України».

У 1993 році лікар-кардіолог Ігор Тарасович Понамарчук вирішив піти з медицини і зайнятися справою, якою захоплювався ще з дитинства, — колекціонуванням. Антикварний бізнес і приватне колекціонування творів мистецтва у той час в Україні лише починалися: не було аукціонних домів, приватних галерей та лабораторій, що здійснювали б експертизу творів. Колекціонери покладалися на власну інтуїцію, до­віру до людей, у яких купували мистецькі твори, та не переставали вивчати нове, поглиблювати свої знання в історії культури.

Так почалася історія приватного зібрання родини Понамарчуків, нині одного з найбільших приватних зібрань в Україні. На жаль, влітку минулого року Ігоря Тарасовича не стало. Та колекцією продовжують займатися його рідні.

Перший номер журналу «Антиквар» за 2021 рік присвячений саме цій приватній колекції, колекції родини Понамарчуків. Ігор Понамарчук-молодший (син Ігоря Тарасовича) в інтерв’ю «Антиквару» розповів про захоплення свого батька, його улюблені твори з колекції та про те, чому відкриття приватного музею «Духовні скарби України» у 2005 році не виправдало сподівань. В інших статтях номеру йдеться про експонати колекції: про дослідження цих творів, цікаві відкриття і загадки, які поки що не вдалося розгадати.

Історик Василь Ульяновський досліджував фотографії Київського Володимирського собору, які зробив в кінці ХІХ ст. Генріх Лазовський. Ці мистецькі фото показують, як виглядав Володимирський собор у 1896 році, ще до його освячення. Досліджуючи їх, історик зібрав захопливу, майже детективну історію про те, як створювався фотоальбом з шедеврами собору: про суперечки між художниками і віце-губернатором; про те, як Адріан Прахов (художній керівник храмових робіт) шукав майстрів, які могли б втілити ідею; про домовленості, великі плани і те, що врешті-решт вдалося реалізувати. Цікаво, що багато важливої інформації дослідник знайшов у фінансових документах, які, здавалося б, дуже далекі від творів мистецтва.

Чому на старих іконах та гравюрах бувають затерті або зафарбовані обличчя в окремих персонажів пояснив дослідник Віталій Ткачук. Такі пошкодження не завжди пов’язані з недбалим ставленням до творів попередніх власників. Іноді затирали зображення “благочестиві вандали”: через пошкодження люди намагалися перемогти злі сили, помститися їм. В окремих випадках витирала чи замальовувала зображення і церковна влада.

В іншій статті цього автора йдеться про вплив західноєвропейських гравюр на українські ікони. Віталій Ткачук детально проаналізував дев’ять ікон з колекції Понамарчуків та знайшов гравюри західних авторів, які могли бути взірцями для іконописців. Усі фотографії — ікон та ймовірних зразків — надруковані на сторінках журналу, тож кожен читач може відчути себе дослідником, порівняти і проаналізувати ці зображення разом з автором статті.

Українські ікони — це основа колекції Понамарчуків. Вивчаючи їх, можна зробити багато відкриттів, зрозуміти світогляд людей із минулих епох. Якщо зображення Ісуса Христа, Богородиці, ангелів та святих мали відповідати церковним канонам, то малювати “темну сторону” (диявола, його слуг і людей-грішників) художники могли на власний розсуд. Саме тому в іконах, де є зображення пекла і грішників, можна побачити корчмарів, несправедливих суддів та інших персонажів. Анастасія Григорак аналізує ікони Страшного суду з колекції Понамарчуків та знаходить багато цікавих подробиць.

Ще дві статті номеру, присвячені українським іконам, — це розповіді про ікону “Благовіщення” та про “Явлення Пресвятої Владичиці зодчим у Влахерні”.

Польська дослідниця Аґнешка Ґронек проаналізувала ікону “Благовіщення”, написану майстром з Мармарощини. Встановити з якого регіону автор ікони та в який час він працював вдалося за орнаментальними мотивами рамки, за композицією твору, характерними символами. Авторка порівнює цю ікону з іншими подібними творами, що зберігаються в різних регіонах України і Румунії та знаходить багато спільних рис.

“Явлення Пресвятої Владичиці зодчим у Влахерні” — ікона, що насамперед цікава своїм сюжетом і зображенням Успенського собору Києво-Печерського монастиря. За давніми переказами зодчі, що будували Успенський собор, в константинопольському Влахернському храмі отримали від самої Богородиці ікону, часточки мощей святих, золото на три роки та настанову їхати до Києва, щоб збудувати там церкву. Авторка статті Антоніна Кізлова розповідає про цю ікону та про народні перекази, пов’язані з будівництвом церкви у Києво-Печерській Лаврі.

Окрім українських ікон в зібранні Понамарчуків є ікони з Афону, а також окремі релігійні твори, створені в Росії. Серед найцікавіших зразків російського церковного мистецтва — Царські врата XVII століття. Дослідниця Наталія Комашко детально проаналізувала Царські врата, знайшла в них традиційні особливості та нові (для того часу) віяння. Крім того, дослідження допомогло зрозуміти з якого регіону Росії походив митець, що створював врата, та яких релігійних переконань дотримувався замовник твору.

Ще два раритети в колекції, що мають російське походження (але вже світські за призначенням), — це “гефсиманське” крісло та книга “Хроніка нашого художнього гуртка”. Про те, чим особливі ці речі та які історії ховаються за ними розповіла мистецтвознавиця Галина Алавердова.

В колекції Понамарчуків є й архівні документи. Зокрема, — частина приватного архіву художника Олександра Мурашка. Дослідниця творчості Мурашка Дар’я Добріян розповіла про найцікавіші документи, які є в колекції. Листи, спогади дружини Маргарити Мурашко та щоденник Тіни Омельченко, учениці художника, передають атмосферу Києва 100 років тому, показують, чим жила тогочасна київська інтелігенція. А каталоги художніх виставок, журнали та газети з інформацією про Олександра Мурашка, кольорові і чорно-білі репродукції дають уявлення про картини художника, що колись розійшлися по світу і невідомо де знаходяться нині.

Життя Олександра Мурашка було тісно пов’язане з творчою сім’єю Прахових — Миколою Праховим та Анною Крюгер-Праховою. В зібранні Понамарчуків є багато творів цих художників. Дослідниця Лариса Амеліна розповіла зворушливу історію про життя подружжя: про мистецькі досягнення, подорожі, зустрічі та мрії, що так і не здійснилися.

90 років тому у каталозі до посмертної виставки Петра Холодного було більше 330 творів, сучасники із захопленням відгукувалися про його картини. Нині картини Холодного — велика рідкість, більшу частину з них втрачено через війни, переїзди та знищено як “зразки націоналістичного мистецтва”. В колекції Понамарчуків є картина Петра Холодного “Весна”. Анастасія Халіво розповіла про цю картину, про особистість митця, його творчість та активну громадську роботу.

Життя, наповнене подорожами і подіями буває не лише у людей, а й у картин. Ігор Понамарчук-молодший вивчив життєвий шлях двох великих полотен Вільгельма Котарбінського — “Смерть Мессаліни” та “Поцілунок хвилі”. Більш ніж 100 років тому ці картини бували на виставках у Варшаві, Києві, Львові, Петербурзі. Відвідувачів приваблював великий розмір і емоційність картин, а критики писали на них захоплені та нищівні рецензії. В радянські часи полотна були загорнуті в рулони і сховані від людських очей. Тепер картини відреставровані, виставлені в музеї і можуть знову здобувати прихильність (чи антипатію) глядачів.

Неспішне розглядання картин могло би бути окремою формою медитації, особливо у наш час. Здається, що картина XVII століття Симона Йорданса Старшого “Краєвид з євангельською сценою зцілення” була написана саме для цього. Розлога долина, старовинні руїни, пастух з отарою овець та босоногий Ісус в оточенні учнів.  Мистецтвознавиця Олена Живкова переконує: якщо розглядати цю картину повільно і вдумливо, можна побачити в ній багато глибоких символів та точних деталей.

Дослідження творів мистецтва — заняття, що вимагає уваги, терпіння, складних технологій, а інколи й просто щасливого збігу обставин. У трьох статтях номеру є історії про те, як досліджувалися твори з колекції Понамарчуків.

Мистецтвознавиця Світлана Яценко розповіла про власне дослідження гравюри Яна ван дер Страта “Сцена полювання”. В процесі роботи вона хотіла підтвердити авторство фламандського художника та визначити дату створення гравюри. Авторка вивчала композицію твору (та інших подібних творів художника), ракурси людей і тварин, краєвиди на задньому плані, аналізувала структуру паперу та з’ясовувала багато інших важливих нюансів.

Дослідниця Олена Андріанова пояснила, як проводиться технологічна експертиза творів мистецтва в бюро “Арт-лаб”. Кілька років тому в лабораторії вивчали три твори Вільгельма Котарбінського з колекції Понамарчуків: “Поцілунок хвилі”, “Смерть Мессаліни” та “Портрет Емілії Прахової”. За допомогою фізико-хімічних методів аналізували основу картин (лляне полотно), ґрунт та склад фарб. Таке дослідження допомогло виявити технологічні особливості творів художника, підтвердити їх авторство та визначити час написання картин.

Іноді щасливий збіг обставин та смартфон у руках розкривають таємниці творів мистецтва не гірше за складні дослідження. Саме так відбулося із портретом графа Дмитра Толстого, що зберігається в колекції близько 15 років. Дослідникам ніяк не вдавалося визначити ім’я людини на портреті та автора картини. Вероніка Понамарчук зуміла за кілька хвилин розгадати частину загадки. Про цю історію вона розповіла в статті.

Cайт видавництва: https://antikvar.ua/

Журнал «Антиквар» — єдине в Україні науково‑популярне періодичне видання про мистецтво та колекціонування.Тематичні випуски журналу — це самодостатні видавничі проєкти, які представляють державні, приватні та корпоративні зібрання в широкому культурно‑історичному контексті. Редакція пишається багаторічним співробітництвом з провідними українськими колекціонерами, музейниками, експертами арт‑ринку, істориками, культурологами, мистецтвознавцями.З листопада 2006 року побачило світ понад 120 випусків «Антиквара».

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.