EN

СВІТЛО У ВІДДЗЕРКАЛЕННІ ЛЮДСТВА. ОДЕСЬКИЙ ЕПІЗОД ЖАНА МАРІЇ ТОСАТТІ

Фонд ІЗОЛЯЦІЯ (Київ, Соледар) та The Blank Contemporary art (Бергамо) за підтримки Italian Council представили нову роботу Жана Марії Тосатті «Моє серце пусте, як дзеркало — одеський епізод», кураторками якого є Катерина Філюк та Алессандра Тронконе. Одеса — санаторій Куяльник 14 грудня 2020 — 15 січня 2021. Історик мистецтв Юрій Поліщук про проєкт.

 

 

Жан Марія Тосатті – італійський художник, що наразі займається номадичними проєктами, мадруючи від одних міст європейської цивілізації до інших. Зараз завітав він до України. Основним напрямком його нинішнього дослідження Моє серце пусте, як дзеркало (מייַן האַרץ איז ליידיק ווי אַ שפּיגל) є криза демократії та подальше згасання західної цивілізації. Одеська частина проєкту відбувається після епізодів в Катанії, Ризі та Кейптауні.

Здебільшого він створює сайт-специфічні інсталяції, що є однією з форм художньої інтервенції. Себто, художник виходить із особливостей простору та взаємодії  як з просторово-архітектурною конфігурацією, так і більш широким контекстом. Тому, важливим для Тосатті є вибір місця та дослідження певних культурних, політичних, екологічних чи соціально-економічних умов. Це вже саме по собі є цінним, адже твори його з небес не падають, а є планомірним результатом довготривалої роботи.

В Україні йому припав до душі Куяльницький лиман, що знаходиться в 15 км. від Одеського вокзалу та відділений невеличкою смужкою від Чорного моря. Саме тут його зачарував пейзаж, який знаходиться ніби поза часовим виміром. Розташований там і санаторій Куяльник, історична частина якого знаходиться в руїнному стані. Перебуває в несприятливому екологічному стані також і лиман, який стає все більше мілким та сохне. Тобто, цей проєкт є ще також приверненням уваги, закликом зберегти місце від подальшого занепаду.

Одним із головних елементів, які Жан Марія неодноразово використовує у своїх творах – різного виду електричне освітлення. Тому, для осмислення ідейного змісту Одеського епізоду варто зазирнути до історії початку XX століття та згадати італійських футуристів.

 З розвитком технологій, появою нових джерел світла в ландшафтах: електричні ліхтарі, лампи, продовживши світлий день, обіграли природу та зробили життя у містах більш бурхливим та цікавим. Звісно, змін зазнала й картина світу людей. Це все знайшло своє відображення у мистецтві. У творчості футуристів, погляд яких був скерований на майбутнє, електричне освітлення стає не тільки важливим елементом композиції, але й одним із головних ідейних символів.

Так, вуличні ліхтарі, яких на той час в Італії було не так багато, навіть в Римі їх тільки починали встановлювати – займають центральне місце на картинах Джакомо Балли. Згадаємо його монументальний Вуличний ліхтар (1910-1911), промені якого утворюють тьмяно-вогняну світло колористику. Не менш сліпучу, ніж у фільмах французького режисера Гаспара Ное.

 

Джакомо Балла. Вуличний ліхтар 1910-1911. Джерело: moma.org

 

Зображений ліхтар затемнює в крайньому куті крихітний місяць та відсилає нас до заклику Томазо Марінетті підкорити природу. Марінетті постулював це у своєму маніфесті 1909 року. «Вб’ємо місячне сяйво!» – написав він вже у заголовку. Місяць у футуристів постає як метафора минулого та кінця епохи романтизму, електричне світло – рух до технологічно розвиненого майбутнього, що мало б зробити можливості людини необмеженими.

Погляд нашого сучасника Жана Марії Тосатті спрямований також на майбутнє. Щоправда, живучи вже в зовсім інших історичних умовах, підкоренням природи він не марить, а долю людства вбачає досить песимістично. Електричне світло постає основою його інсталяції під час Одеського епізоду та, як і у футуристів, продовжує символізувати майбутнє. Тут він створює метафоричний портрет сучасної Західної цивілізації  –  портрет, як він зазначає – дзеркальний, щоб дати можливість глядачу задуматись щодо себе та власного майбутнього, побачивши своє відображення. В дні дефіциту сонячного світла на березі Куяльницького лиману перед нами відкрилася його інсталяція Моє серце пусте, як дзеркало – одеський епізод.

Сіро-гранітні зимні кольори,  поверхня лиману та небо зливаються в єдине ціле. Ще тільки здалеку, наближаючись до берегу, ми помічаємо інтервенцію художника – немов в кайданах лікувально-санаторної грязі розмістились 8 електричних ліхтарів, що світяться ще до початку темряви. Схоже на кінець світу, чи не так?

 

Фото надано платформою культурних ініціатив «Ізоляція»

 

Символ міського життя та творчості італійських футуристів тепер постає в центрі рефлексії художника на екологічну кризу. Жан Марія, як колись античні оракули (а зачаток Західної цивілізації він вбачає саме в Стародавній Греції Перикла), робить передбачення та моделює ймовірну картину майбутнього. Він ставить під питання місце людини у взаємодії з природою та зазначає, що люди знищують не планету, а самі себе, роблячи своє життя нестерпним. Колись це все може призвести до зникнення людини як біологічного виду. А планета продовжить своє існування й без нас.

Крім того, всім нам знайомі приклади знаходження природою свого шляху, незважаючи нінащо. Дерева, які виростають на зацементованій поверхні, або відновлення життя в тій частині світу, в якій його, здавалось б, вже не мало б бути. Теж відомий сюжет у мистецтві. Характерний, наприклад, творчості іншого європейця – німця Ансельма Кифера, який у багатьох своїх роботах  зображує відродження життя через проростання квіток на руїнах, залишених після катастрофічних людських діянь Другої світової війни, Голокосту.

Жан Марія прирівнює катастрофічність екологічних проблем, спричинених людською діяльністю, саме до концентраційних таборів смерті, породжених нацистами. Адже щороку велика кількість людей на планеті помирає від забруднень навколишнього середовища. Також, назву проєкту художник вирішує перекласти на їдиш – מייַן האַרץ איז ליידיק ווי אַ שפּיגל – אדעס עפּיזאָד, посилаючись на промову лауреата Нобелівської премії 1978 року з літератури Ісаака Башевіса Зінгера, який декламував, що саме цією європейською мовою жодного разу не був проголошений військовий наказ.

 

 

Якщо згадаємо мерехтіння електричної лампи, що ось-ось має перегоріти, це може нагадати нам передсмертну агонію людини. Жан Марія зображує світ після передсмертної агонії усього людства: безмежність простору та цілковита тиша. Приголомшуюча тиша. Електричне світло після зникнення людини продовжує горіти, що є теоретично цілком можливим у зв’язку з відновлюваною енергетикою. Це може стати згадкою, яку збереже про нас світ. «Життя людини – це не більше, ніж життя квітки. Те, що насправді важливо, так це краса періоду квітіння» – романтизовано підкреслює Жан Марія Тосатті.

Зрештою, увірує він в кінець світу як справжній європеєць. Теоретик культури Джордж Стейнер визначає посилене мислення про трагічну кінечність як один з п’яти головних критеріїв «ідеї Європи»[1]. Поряд з іншими аксіомами: культурою європейських кав’ярень; протоптаністю Європи (з лат. pedester – ходити) – осягненням пейзажу людськими мірками; називанням вулиць в честь відомих діячів та створення всіляких «місць пам’яті»; подвійне походження від Афін і Єрусалиму. Себто, Європа, на відміну від інших цивілізацій, усвідомлює, що одного дня впаде під «тягарем власних досягнень, незрівняного багатства та заплутаності власної історії».

На прес-конференції проєкту Моє серце пусте, як дзеркало – одеський епізод Жан Марія  наголошував на важливості «красивого жесту» у будь-яких  діяннях (наводив за приклад шикарність вигаданих людиною легенд та моменти з історії футболу) – мусимо визнати, що на Куяльнику йому такий жест вдалося втілити.

 

Автор: Юрій Поліщук, історик мистецтв

 

Примітки:

[1] Стейнер Д. Ідея Європи. [Електронний ресурс] /пер. Гриних А. Historians – 2020. URL

Перше фото матеріалу: Жан Марія Тосатті. Фото надано платформою культурних ініціатив «Ізоляція»

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.