Розмова з дослідницею з культурології та медіаторкою Олесею Геращенко (Маріуполь–Київ) щодо видання, присвяченого художнім рефлексіям періоду Революції Гідності.

Олесю, ваша книга – певна антологія художніх висловів мистецької спільноти, починаючи з 2014 року. Що було найважливішим акцентом у відборі художників та кураторів?

Якщо точніше, починаючи з кінця листопада 2013 року, мені було цікаво зібрати мистецькі свідчення від початку Майдану. Певні арт-критики у своїх відповідях навіть зазирнули глибше, розглянули художні передумови Майдану. Останнє інтерв’ю для книги я взяла наприкінці минулого літа. Тобто період, про який йдеться у книзі — від Майдану, анексії Криму та війни на Донбасі до повномасштабного російського вторгнення.

 

Книга є збіркою понад п’ятдесяти інтерв’ю представників українського мистецького середовища. Я запрошувала до участі у проекті, виходячи з декількох критеріїв. Я їх перелічу по черзі, але не за пріоритетністю. Всі наведені виміри були для мене важливі.

 

 

Отже, до книги увійшли інтерв’ю, як метрів українського образотворчого мистецтва, так і молодих соціально ангажованих митців/-кинь. У полеміці представників різних періодів сучасного українського мистецтва можна відслідкувати певну спадкову лінію, бодай пунктирну. До речі, виявилось, що ті художники/-ці, які в інтерв’ю стверджували, що не звертаються до теми війни, у своїх роботах несвідомо демонстрували громадську свідомість. Це мені здалося настільки визначним, що дало назву всій книзі.

 

 

Принципово важливим для мене був регіональний аспект: У книзі представлені рефлексії та творчі доробки художників та художниць з Києва та Харкова, з Чернівців та Дніпра, зі Львову та Одеси, з тимчасово окупованих Криму, Донецьку та Луганську.

 

Також я хотіла надати голос жінкам-художницям. Я не досягла у рамках цієї книги паритетності представлення, проте щиро намагалась.

 

Проаналізувавши доволі багато матеріалу, як упорядниця книги, ви склали своє бачення щодо відгуку українського мистецтва на суспільно-політичні події тих часів. Як би ви могли його охарактеризувати?

Можу сказати, що український читач(-ка) має змогу розділити відповідний досвід проживання цього періоду, адже полеміка, що ведеться художниками (-цями) на сторінках книги, почасти уособлює суспільну українську полеміку. І при цьому ця дискусія відбувається не лише вербально, а й безпосередньою універсальною мовою художніх образів.

 

 

Адже для цієї книги автор(-к-)и надали свої роботи, які ілюструють висловлені думки. Узагальнюючи свій досвід роботи з текстами інтерв’ю, можу сказати, що вони демонструють щирість і гуманізм, з якими обговорюються найболючіші, найчутливіші питання. Мені видається це надзвичайно важливим.

 

 

У фокусі сучасного українського мистецтва — людина, у всій своїй міцності та вразливості. І страшні події теперішнього часу виразно демонструють, що мистецьке середовище «зчитало» наріжну рису нашого суспільства – людяність.

 

 

Чи відрізняється художній досвід української арт-спільноти до лютого 2022 року і після повномасштабного вторгнення росії в Україну?

Художники(-ці) у різний спосіб реагують на події сьогодення. Їх робота зараз не є обов’язково художньою: хтось боронить нас, знаходячись безпосередньо на передовій, хтось готує виставку за кордоном, промотуючи Україну, допомагаючи тримати тему війни в нашій країні на світовому порядку денному.

 

 

Результати саме художньої діяльності, які ми бачимо зараз, на мою думку, також здебільшого «прикладні», якщо так коректно сказати — тобто мають певну ціль, окрім чистого самовираження. Митці(-кині), які не «заклякли» творчо у зв’язку із жахіттями війни (хоча це абсолютно природня реакція), намагаються використовувати візуальний інструментарій, щоб наближувати нашу перемогу: візуально документують події, створюють мотивуючі роботи для соцмереж, стають частиною руху опору на тимчасово окупованих територіях, розміщуючи у місцевому просторі свої плакати та графіті, даючи людям знак, що вони не самі.

 

 

І при цьому травму цієї війни ми будемо осягати не одне десятиліття. Справжній шедевр потребує відстані. Тому цікавим і справедливим, думаю, буде повернутися до питання порівняння художнього досвіду за певний час після нашої перемоги.

 

МІТЄЦ. Проєкт “Тривання”, Київ, 2022.