До 5 августа в Voloshyn Gallery (Киев) можно посмотреть кураторский проект Юрия Сивирина (Киев).

Съемка Ната Катериненко, Юрий Сивирин.

Текст галереи: 

05.07.2018 — 05.08.2018
Відкриття: 5 липня о 19.00,
Voloshyn Gallery, Київ, вул. Терещенківська, 13

В рамках Summer Show 2018 Voloshyn Gallery представляє виставку молодих художників «Трансмімезис: емпатія до потворного».

Куратор проекту: Юрій Сивирин.
Автор концепції: Андрій Сидоренко.

У виставці братимуть участь: Валентин Чорний та Марія Бондаренко, Євген Климчак та Сергій Ігнатенко, Влас Бєлов, Юлія Бєляєва, Марина Талютто, Юрій Денисенков, Андрій Набока, Сергій Западня, Богдан Томашевський, Крістіна Рідзель, Олександр Голинський, Дмитро Красний, Віктор Ареф’єв, Кирило Коваленко, Тетяна Животкова, Ельміра Шемседінова, Олександра Маковій, Андрій Сидоренко, Федір Александрович, Тарас Явір, Марія Матієнко, Марина Біндіч, Герго Банкуті.

Проект є експериментальним дослідженням причин та характеру екзальтації ірраціонального в творчості різних художників, зокрема емпатії до потворного, яка повторюється в мистецтві різних часів та народів:

«Знання про мімезис мають досить насичений історичний бекграунд. Один з найбільш давніх його інтерпретаторів – давньогрецький філософ Платон, відомий різким ставленням взагалі до мистецтва, визначав мімезис як акт пасивної репрезентації природи. Головним чином, його негативне ставлення до сучасного йому арту було зумовлене тим, що мистецтво не здатне цілком передати божий замисел, який душа в людському тілі згадує під враженнями від світу ідей.

А от його учень Арістотель не був таким суворим у цьому питанні: він вважав мімезис вродженою людською здатністю до творчості. Цю творчість зумовлює природна емпатія, яка фізіологічно закладена в людському тілі у вигляді дзеркальних нейронів. З самого дитинства ми повторюємо незнайомі слова, граємось штучними речами з пластику або дерева. У цих невинних імітаціях реального життя ми навчаємось новим словам та емоціям, хоча, насправді, в них немає жодної правди. За Ж. Бодріяром, ці дитячі ігри ми мали б назвати страшним словом симулякр, адже вони неправильно репрезентують свої праобрази.

Звісно, відкриття нейронів Арістотель не передбачав, але він розумів, що справа мислителя не тільки в тому, щоб відрізнити істину від хиби, – чого так прагнув Платон. Мистецтво дає підстави для розвинення почуттів, всього різноманіття людських емоцій, які можуть ніколи не бути пережитими, якщо не дати їм волю через міметичний катарcис. І, в цьому сенсі, потяг до «потворного» в нас не менший ніж до «піднесеного», тільки одні соромляться це визнавати, а інші демонструють за будь-якої нагоди.

Ф. Ніцше концептуалізує цей феномен на основі давньогрецької міфології про богів Аполлона та Діоніса – двох трансміметичних архетипів, які визначають діалектичну боротьбу впорядкованого нарцисизму та напруженого драматизму в мистецькій та культурній еволюції людства.

Та є й інше пояснення мимовільного потягу до фільмів жахів та різного роду потворних речей: вони розвантажують наше несвідоме від фобій та дають привід поговорити про них із іншими людьми. Митець тут не тільки репрезентує трагедію, але і переживає за глядача екзальтовані емоції, знищує власні мистецькі твори, показує свою асоціальність, нездатність пристосуватись до елементарних суспільних норм.

Цей театр самопрофанації, який щедро оголює людські фобії, також викриває приховану під аполлонічною маскою трагікомічну проблематику виживання творчої особистості в буденному світі соціальної боротьби».