Там маса цікавих побутових спостережень і записів розмов. Від описів поїздок і застолій, що, наприклад, закарпатські художники ніколи не пили горілку, а пили натуральне вино, розбавлене мінералкою, як давні греки і через це тільки піднімали собі настрій, а ні ужирались вусмерть, до того, як їх гнобили за відхилення від соцреалізму і не давали дихати.

Про те, хто де вчився, яку традицію ніс, що Бокшай був схожий на Швейка, Коцка і Шолтес в минулому були греко-католицькими священниками, а Глюк був дальтоніком, це приховував, і йому навіть не хотіли видавати права на водіння, але це не заважало йому працювати, через почуття гармонії.

І як вона вже давно не їздить в Ужгород через те, як сама сумно зауважує, що “там вже зовсім інші люди”.

Цікава, наприклад, записана розповідь Андрія Коцки про закарпатські діалекти:

“Він казав, що й говірка, діалекти цих районів різні — люди спілкувалися між собою вздовж річок, через хребти не переходили. Тому й за говіркою, і за одягом завжди можна відрізнити жителів басейнів тих або інших річок, або “потічків”, як ласкаво кажуть на Закарпатті…

За словами Андрія Андрійовича, розмовляли у селах трохи зміненою мовою Київської Русі. А оскільки там говорять майже чистою українською, то значить, українська мова і була мовою Київської Русі. Це була народна мова. Адже Закарпаття відокремилось від Русі ще в Х або ХІ столітті. В цих диких горах люди не спілкуються не те що з іншими народами, а й зі своїми сусідами з іншої долини. Я пам’ятаю, як була вражена моя співрозмовниця, бідна жінка із села Віконниці на Ужанщині, що я, з далекого Києва, розмовляю однією з нею мовою. Тільки древньослов’янські завороти, наприклад, відділення від дієслов закінчення “ся” ( “я ся бою” замість “я боюся” ) і деякі окремі слова свідчили про ту величезну відстань, що нас розділяла”.