EN RU

СУЧАСНИК З МОГУТНІМИ ЩЕЛЕПАМИ

чича3

Архівний матеріал журналістки Зіни Підалькіної (КиЇв), створений в 2006 році і присвячений Иллі Чичкану (КиЇв).

 

Двояке почуття жевріло в трепетній душі журналістки Зіни Підалькіної, коли вона думала про художника-постмодерніста Іллю Чичкана. Дівчина, мов їжачок в тумані, шукала втрачені у світі цінності, і ось тобі й маєш — наштовхнулась на чергову подвійність. Це було нестерпно. На презентаціях, тусовках Чичкан корчив із себе імбецила — чарівного й елегантного. Своїм виглядом епатував, ліз в сумні очі Зіни, весело натякаючи: «Дивися, який я офігенний чувак, крутіше всіх!» Підалькіна вірила. Хихотіла. Смуток вивітрювався. Вона думала: «Чичкан — великий знавець кон’юнктури. Дешева, цинічна  омана для рафінованих обивателів — поціновувачів реклами та глянцевого читва». А хитрий, відчайдушний на вигляд гульвіса шкірив дівчині зуби та цим був задоволений.

 

чич2

 

Розуміла Зіна, що теми для творчості Ілля в примітивних схемах вишукує. Про націю мова заходить, він гоп-ца — борцем з національними стереотипами стає. Не серйозно, а так — підлітковими пустощами нудиться. Попускати мильні бульбашки під гімн України, потанцювати в індійському сарі під пісеньку «Ти ж мене підманула» — не більше. Живлення для стражденних мистецтвознавок, які прагнуть відшукати глибокі смисли будь-де. «Але ж знаходяться завжди такі дівчатка. Зі смислами. Щороку якісь неофітки підносять Іллю на п’єдестал нового слова в мистецтві», — міркувала Підалькіна.

 

  • чич4
  • чич5
  • чич6

 

І раптом усвідомила, що герой вже застарів. Хоча, як і в юності, прагне до ярлика «модний». Накидається по самі вуха спиртним на презентаціях. Під стіл залазить з критикесами. Пики паршиві корчить фотографам. Чи влаштовує натуральний стриптиз мало не на кожній вечірці. «Видрючується, як може, перед світською тусовочкою. Бонуси заробляє», — зазначила Зіна.

 

Изображение 4804

 

Бирка «модний» причепилася до Чичкана, як банний листок. Не віддерти. Листок цей на героя клеять всі, хто завгодно, починаючи від зістарених мистецтвознавців і закінчуючи рядовими журналісточками, на кшталт Підалькіної.

 

чи3

Хоча … Не помітив Ілля, що тусовка вже звикла до його пустощів. Без азарту, чекає, коли відтанцює творець міфів юродивий танець свій. І розходиться втомлено і мовчазно. «Якщо приїлися танці, в чому модність Іллі? — мислила Зіна. — У костюмчиках оксамитових? У поведінці епатажній? І знав би хто Чичкана, якби той спритніше всіх інших лицем не торгував, дурощі в пресу не ніс? »

«Так, може, таким і є — справжній сучасний художник?» — наївно, але глибоко задумалася Підалькіна. «Банальний ділок, вміє знаходити золоту жилу», — почула у вухах чийсь роздратований голос, — «Грантоїдів і … дамський угодник. Допомагали Чичкану завжди жінки старші за нього». Але ж 40 вже скоро.

Тут директорку Центру сучасного мистецтва Сороса Марту Кузьму згадала дівчина. Добре жилося сучасному художнику при Марті. Широко. Весело. Молодо. Чого тільки не робили! І в Севастополь на флагманський корабель українського флоту їздили. Дійство «Алхімічна капітуляція» творили. Ілля постарався по-дорослому. Серед експонатів — куряча кров на палубі. Тушки мертвих птахів. Зародки-мутанти в колбах з формаліном. Сцени зносин на екрані. Круто чи? «Круто», — тихо підтвердила Підалькіна, адже в витівці цій дзвінкий ляпас міщанству причаївся. І хоч по-російськи Ілля з помилками пише, хоч тато його художник потужний, джинси легко так під «фірму» підробляв, що ні розпізнати, а сказав своє слово син його в мистецтві. Та таке, що професура зі студентами Ванкуверського інституту мистецтва і дизайну імені Емілі Карр на семінарі голову ламала — чи етичне з точки зору вічності поводження Іллі з зародками чи ні?

 

 

А ось Зіна зрозуміти не могла — чому ж він, якщо художником зветься, руки і ноги людські так і не навчився малювати? «Що ж це за художник, — міркувала вона, — що недоліком таким у пресі хвалиться?» Але знала дівчина і те, що сучасному не обов’язково малювати. Головне — піар. І, мабуть, так сподобалося Іллі піаритися, що вирішив він і далі займатися виключно цим. Довірливих м’яких кроликів наркотиками накачав. Просто так — «по приколу», щоб заговорили про художника в пресі. І заговорили. А Чичкан не вгамувався на цьому. Дискотеку для мовчазних кроленят жадаючої видовищ публіці запропонував. По-сучасному піарчик влаштував — будь-яка газета за тваринок рада заступитися, за честь це матиме.

 

чич3

 

І так захопився мистецтвом промо Чичкан, підносячи себе на п’єдестал популярності, що забув про те, що земля чутками повниться. Говорили люди, що Марта Кузьма на 50-у Венеційську бієнале вивезла друзів нерозлучних — Кирила Проценка і Іллю Чічкана. І шум в пресі піднявся шалений — мовляв, наші, українські, світ підкорюють. «Але ж це буря в склянці води. Мильна бульбашка знов», — обурилася Підалькіна, дізнавшись, що не в програмі бієнале були українські сучасники, а так… І що Марта Кузьма в окремому павільйоні для них все облаштувала, щоб ті нарізку з хроніки хрущовських років показали, в рамках презентації іншої бієнале, яка «Маніфестою» зветься. І так сумно стало Зіні від цього, що вирішила вона не думати і до мавпячого періоду Чичкана перейти.

 

чич8

 

А період цей нічим не примітний. Серія робіт — мавпа-військовий, мавпа-дружина, мавпа-політик … Хитро намальовані тварини ці. Хоч в костюмчиках і шапочках деякі, а рук і ніг не видно! «Хоча хіба руки і ноги у тварин?» — сама собі здивувалася Зіна. Сховав Ілля кінцівки мавпячі — слабкі місця свої, невміння, від глядача за рами виніс. «Так вся печаль в тому, що мавп у подібному контексті років п’ять тому вже малювала художниця одна київська, з тієї ж постмодерністської тусовки, що і Ілля, — Таня Гершуні» *, — тихо мовила, дивлячись в очі мавпячі на картинах Ілюші, Зіна. І згадала, як запитав у Іллі про Таню, про приматів її журналіст Толік Ульянов. А Ілля відмахнувся. «Не знаю. Таких картинок в Інтернеті валом» — сказав.

 

чи5

 

Відчула серцем Зіна, що живе улюбленець Іллюша по закону жорсткому: «У кого сильніша щелепа, за тим і правда». Фонди трясе вміло. Взяв на себе образ звіриний, потурає смакам піпла, отримуючи натомість схвалення, згоду і… гроші. А от в цьому він мастак кращий.

І закліпала очима сумними: «Як же з божественним початком? З протестом проти конформізму? Як? Адже не тільки біологічними законами живі ми». І зрозуміла Зіна, що вся діяльність Чичкана, роботи його, ексгібіоціонізм — знаряддя хижого життя, що утилізується для мети — виживання в дикому соціумі. «Але ж є і в Іллі зачатки іншого світу. Хоч і поневолені для низьких бажань його, а є», — не вгамовувалася Підалькіна.

І захотілося їй:

  1. Проткнути кулю соціального конформізму, що огорнув Іллю.
  2. Побачити за ним безодню. Чорну. Привабливу. Божественну …


І все. Більше нічого не хотілося Зіні.

 

* За словами Тані Гершуні (тепер Таї Галаган) — першою в Україні до мавп звернулася не вона, а Арсен Савадов і Георгій Сенченко (прим.ред.).

Текст був опублікований в рубриці «Фас» в журналі «Профіль» № 33 (21 серпня 2006 року)

У матеріалі використані стоп-кадри і фото 2006-2007 років з архіву МІТЄЦ.

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.