Текст Олександра Топілова (Одеса).
— Чотири місяці! Чотири місяці, любі друзі, ми щонеділі збиралися саме тут, на цьому місті, на нашому місцевому євромайдані, щоб виказати свою…
— Так а шо там Квадратура кола? — питаю я Оленку про нашого спільного друга Квадрата. — Бачила? Він тут?
— Не знаю, не бачила… Треба йому зателефонувати…
Саша, бойфренд Олени, стояв трохи осторонь від нас з якимись своїми приятелями. Судячи з серйозного фейсу, вони, як мінімум, вирішували подальшу долю України. Ми ж з Оленою продовжували свою пусту балачку ні про що. Це було в неділю. На Приморському бульварі. Прямо біля Дюка. Народу було багато. Типу місцевий одеський євромайдан. Щось святкувалося. Чи то сумнівне підписання угод з ЄС, чи то чотири місяці боротьби з х*йзнаєчим. Зі сцени захлинався виступаючий:
— Чотири місяці щонеділі…
Тут я і побачив Уту. Уту Кільтер. Наш місцевий культуролог і мистецтвознавець. Як і всі нормальні одесити, я вважаю Уту не надто нормальною… У хорошому сенсі цього слова. Типу не від світу цього. Справжня зірка телебачення і божевілля. Проте я її дуже поважаю і навіть десь люблю. Особливо після того, як ми з нею кілька разів перетиналися на якихось спільних пиятиках художничків, і я з нею поспілкувався в нормальній, так би мовити, обстановці…
— Уто, привіт!
— Привіт, любий, — Ута була як завжди підкреслено холодна і беземоційна.
— Ну шо, як справи?
— Тебе дійсно цікавлять мої справи? Або ти це так — язиком почесати?
Ута зміряла мене з голови до ніг одним із тих поглядів, які повинні нормальну людину знищити протягом п’яти секунд. Але я — теж ще той перець і теж не дуже-то і нормальний, по суті! Тому я лише дружньо (як мені здавалося) розреготався у відповідь і продовжив спокійну і беззмістовну балачку:
— Так, звичайно, просто язиком почесати… Тут в своїх справах не розберешся, ще й про твої вислуховувати.
Я чесно заробив ще один принизливий погляд, підкреслений максимально презирливим виразом обличчя:
— Значить, Банчо. Перестань зі мною спілкуватися, як зі своєю прибиральницею. Зрозумів?
— Безумовно, Уто, пробач, рідна! До речі, я люблю своїх прибиральниць.
— Яка мені різниця, як ти ставишся до своїх прибиральниць? Я — не твоя прибиральниця!
Виникла незручна пауза… Зі сцени продовжували мовити про чотири місяці.
— Банча, маєш когось розумного і тямущого?
— В сенсі? — я почав хутенько приміряти на себе її слова. Що це: натяк на те, що я дурень безпросвітний? Чи що вона має на увазі?
— Ну ти чуєш, яку нісенітницю несуть там зі сцени? Це ж жахливо і нелюдяно. Просто дурість якась несусвітня. А тут, між іншим, Дібров приїхав, знімає це все. Але ж це цілковитий сором! І навіщо він все це говорить мовою? Він же людям повинен все це доносити! Одеситам! А тут мало того, що повну маячню несуть, так ще й мовою… Навіщо це? Для кого це? Для Києва стараються чи що?
— Аааааааа … Мммммммм … Нууууууу … — я чесно задумався про когось «розумного і тямущого». Можна навіть сказати, що це і був момент істини, коли я зрозумів: жодного розумного й тямущого в мене і близько немає. Але я чесно намагався виграти час: — Так шо ти хочеш, я не зрозумів?
— Когось розумного й тямущого.
— Щоб він ось зараз зігнав нах*й зі сцени чувака і виступив по суті?
— А що? Ти що, не чуєш, яку нісенітницю там несуть? Та ще й українською… Навіщо, питається? Треба ж з народом спілкуватися, з одеситами…
Зі сцени і далі лунали слова тріумфу про чотири місяці перемоги. Тут в діалог вступила Оленка. Але не надовго:
— Ну в цілому, чесно кажучи …
— Значить, дівчино, давайте якось діяти поступово. Спочатку я поспілкуюся з Банчею, а потім з вами. Так що, Банча, ну хоч когось ти можеш запропонувати?
— Мммммм … нуууууу … А можливо Така-і-така? — я називаю ім’я і прізвище свого можливого кандидата на розумну й тямущу людину.
— Банча. Ну ось ну йолки-палки. Я у тебе питаю про когось розумного й тямущого, а ти мені тусовщицю якусь підсуваєш… Ну от як це розуміти? — Ута мене втретє зміряла презирливим поглядом, в якому досада і фрустрація стояли пліч-о-пліч з анігіляцією і розкладанням мене на молекули.
В голові у мене була лише одна сімпсоноподібна думка: «Тільки не пропонуй свою кандидатуру, тільки не себе. Мовчи, Банчо! Зосередься на чомусь іншому. Згадай як звали батька третього гітариста групи Dr. Feelgood. Тільки не треба пропонувати свою кандидатуру!» Ута-все ж не переставала крутити головою, видивляючи в натовпі на площі когось із знайомих. В ідеалі когось розумного й тямущого.
— О! А он Борюсик іде, мій рятівник! Ну все, Банчо, адью, мені треба терміново бігти. До побачення!..
Ми з Оленою дивилися в спину Уті, яка віддалялася… Оленка зітхнула і лише промовила з якоюсь філософською гіркотою в голосі та ледь відчутним сумом в очах:
— Ну… Добре, хоч нах*й не послала і піз**лів не надавала…
— Твоя правда … Але ж могла — мала повне моральне право знищити всіх виродків, які настільки тупі, що за все своє життя так і не познайомилися з жодним розумним і тямущим чуваком!
Зі сцени як і раніше лунало: «Чотири місяці! Чотири місяці, любі друзі, ми щонеділі збиралися саме тут, на цьому місці, на нашому місцевому євромайдані, щоб виказати свою…»
Текст надано автором
