EN RU

СИТУАЦІЯ УТА

 

Текст Олександра Топілова (Одеса)

— Чотири місяці! Чотири місяці, любі друзі, ми щонеділі збиралися саме тут, на цьому місті, на нашому місцевому євромайдані, щоб виказати свою…

— Так а шо там Квадратура кола? — питаю я Оленку про нашого спільного друга Квадрата. — Бачила? Він тут?

— Не знаю, не бачила… Треба йому зателефонувати…

Саша, бойфренд Олени, стояв трохи осторонь від нас з якимись своїми приятелями. Судячи з серйозного фейсу, вони, як мінімум, вирішували подальшу долю України. Ми ж з Оленою продовжували свою пусту балачку ні про що. Це було в неділю. На Приморському бульварі. Прямо біля Дюка. Народу було багато. Типу місцевий одеський євромайдан. Щось святкувалося. Чи то сумнівне підписання угод з ЄС, чи то чотири місяці боротьби з х*йзнаєчим. Зі сцени захлинався виступаючий:

— Чотири місяці щонеділі…

Тут я і побачив Уту. Уту Кільтер. Наш місцевий культуролог і мистецтвознавець. Як і всі нормальні одесити, я вважаю Уту не надто нормальною… У хорошому сенсі цього слова. Типу не від світу цього. Справжня зірка телебачення і божевілля. Проте я її дуже поважаю і навіть десь люблю. Особливо після того, як ми з нею кілька разів перетиналися на якихось спільних пиятиках художничків, і я з нею поспілкувався в нормальній, так би мовити, обстановці…

— Уто, привіт!

— Привіт, любий, — Ута була як завжди підкреслено холодна і беземоційна.

— Ну шо, як справи?

— Тебе дійсно цікавлять мої справи? Або ти це так — язиком почесати? 

Ута зміряла мене з голови до ніг одним із тих поглядів, які повинні нормальну людину знищити протягом п’яти секунд. Але я — теж ще той перець і теж не дуже-то і нормальний, по суті! Тому я лише дружньо (як мені здавалося) розреготався у відповідь і продовжив спокійну і беззмістовну балачку:

— Так, звичайно, просто язиком почесати… Тут в своїх справах не розберешся, ще й про твої вислуховувати.

Я чесно заробив ще один принизливий погляд, підкреслений максимально презирливим виразом обличчя:

— Значить, Банчо. Перестань зі мною спілкуватися, як зі своєю прибиральницею. Зрозумів?

— Безумовно, Уто, пробач, рідна! До речі, я люблю своїх прибиральниць.

— Яка мені різниця, як ти ставишся до своїх прибиральниць? Я — не твоя прибиральниця! 

Виникла незручна пауза… Зі сцени продовжували мовити про чотири місяці.

— Банча, маєш когось розумного і тямущого?

— В сенсі? — я почав хутенько приміряти на себе її слова. Що це: натяк на те, що я дурень безпросвітний? Чи що вона має на увазі?

— Ну ти чуєш, яку нісенітницю несуть там зі сцени? Це ж жахливо і нелюдяно. Просто дурість якась несусвітня. А тут, між іншим, Дібров приїхав, знімає це все. Але ж це  цілковитий сором! І навіщо він все це говорить мовою? Він же людям повинен все це доносити! Одеситам! А тут мало того, що повну маячню несуть, так ще й  мовою… Навіщо це? Для кого це? Для Києва стараються чи що?

— Аааааааа … Мммммммм … Нууууууу … — я чесно задумався про когось «розумного і тямущого». Можна навіть сказати, що це і був момент істини, коли я зрозумів: жодного розумного й тямущого в мене і близько немає. Але я чесно намагався виграти час: — Так шо ти хочеш, я не зрозумів?

— Когось розумного й тямущого.

— Щоб він ось зараз зігнав нах*й зі сцени чувака і виступив по суті?

— А що? Ти що, не чуєш, яку нісенітницю там несуть? Та ще й  українською… Навіщо, питається? Треба ж з народом спілкуватися, з одеситами…

Зі сцени і далі лунали слова тріумфу про чотири місяці перемоги. Тут в діалог вступила Оленка. Але не надовго:

— Ну в цілому, чесно кажучи …

— Значить, дівчино, давайте якось діяти поступово. Спочатку я поспілкуюся з Банчею, а потім з вами. Так що, Банча, ну хоч когось ти можеш запропонувати?

— Мммммм … нуууууу … А можливо Така-і-така? — я називаю ім’я і прізвище свого можливого кандидата на розумну й тямущу людину.

— Банча. Ну ось ну йолки-палки. Я у тебе питаю про когось розумного й тямущого, а ти мені тусовщицю якусь підсуваєш… Ну от як це розуміти? — Ута мене втретє зміряла презирливим поглядом, в якому досада і фрустрація стояли пліч-о-пліч з анігіляцією і розкладанням мене на молекули.

В голові у мене була лише одна сімпсоноподібна думка: «Тільки не пропонуй свою кандидатуру, тільки не себе. Мовчи, Банчо! Зосередься на чомусь іншому. Згадай як звали батька третього гітариста групи Dr. Feelgood. Тільки не треба пропонувати свою кандидатуру!» Ута-все ж не переставала крутити головою, видивляючи в натовпі на площі когось із знайомих. В ідеалі когось розумного й тямущого.

— О! А он Борюсик іде, мій рятівник! Ну все, Банчо, адью, мені треба терміново бігти. До побачення!.. 

Ми з Оленою дивилися в спину Уті, яка віддалялася… Оленка зітхнула і лише промовила з якоюсь філософською гіркотою в голосі та ледь відчутним сумом в очах:

— Ну… Добре, хоч нах*й не послала і піз**лів не надавала…

— Твоя правда … Але ж могла — мала повне моральне право знищити всіх виродків, які настільки тупі, що за все своє життя так і не познайомилися  з жодним розумним і тямущим чуваком!

Зі сцени як і раніше лунало: «Чотири місяці! Чотири місяці, любі друзі, ми щонеділі збиралися саме тут, на цьому місці, на нашому місцевому євромайдані, щоб виказати свою…»

 

 

Текст надано автором

 

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.